Міф в основі українофобського фільму “Матч”
2012/04/23
Ставлення ОУН до свята “першого травня”
2012/04/26

24. 6:25

З 1931 по 1934 роки у Польщі існували «наглі» (швидкі) суди. Вони здійснювались без попереднього слідства і акт обвинувачення повинен бути го­товий в тритижневий термін з моменту арешту злочинців. В наглих судах було передбачено лише дві міри покарання – смер­тна кара або ув’язнення терміном від 10 до 15 років. У винятко­вих обставинах, якщо потрібно провести додаткове слідство, справа передавалася в звичайні суди. І хоча через обурення європейської громадськості наглі суди проіснували зовсім недо­вго, за цей час щодо українських революціонерів було присуджено 4 смертні вироки і 16 довічних ув’язнень.

У «справі Городка» на лаві підсудних опинились троє учасників нападу на поштове відділення: Дмитро Данилишин, Василь Білас та Мар’ян Жураківський, а також один із організаторів – Зенон Коссак. Втім, справа отримала на­зву «Біласа й Данилишина» – поліція від своїх інформаторів знала, що саме ці бойовики були виконавцями атентату на польського парламентаря Голуфка та учасниками двох успішних нападів на пошту та банк. І усі розуміли, що у ви­року врахують й попередні справи бойовиків.

Суд був відкритим і сколихнув усю Галичину. Згадати хоча б те, що Дмитро Данилишин, який принципово мов­чав під час усього слідства, коли йому надали останнє слово промовив лише: «Я знаю, що мене жде. Я був і є на все при­готований. Тільки шкодую, що не зможу дальше працювати для нашої неньки України!».

Смертний вирок, яким закінчилась судова розправа, слід було виконати впродовж 24-х годин після його виголошення. Проте, навіть в такий короткий час українська громадськість зробила чимало, щоб вирок було відмінено. Для цього у Варшаву терміново було відправлено посла (депутата Сей­му) Остапа Луцького, який від Української Парламентарної Репрезентації мав представити питання помилування пе­ред президентом Польщі, окрему петицію до президен­та, а також маршала Пілсудського направили й українські жіночі організації. Цікаво, що колишні чотири бойовики Польської Партії Соціалістичної та соратники Пілсудського по революційній боротьбі, надіслали телеграму, в якій про­сили «пана президента Річпосполитої помилувати в ім’я людських засад трьох українців, засуджених наглим судом у Львові на кару смерті, і які в своєму переконанні боролися за волю свого народу».

Президент Мосціцький помилував лише Мар’яна Жу-раківського, смертний вирок якого замінено на 15 років в’язниці. 25-літнього Василя Біласа та 21-літнього Дмитра Данилишина мали стратити вранці, 23 грудня о 6:30.

Попрощатися із засудженими дозволили матері Біласа, яка була рідною сестрою Данилишина. Вночі їх посповідав і причастив в’язничний душпастир отець Липський, який через багато років згадував ту особливу ніч у його житті та надзвичайний спокій смертників перед стратою. Через адво­ката Крайовий Провід передав хлопцям листа з подякою «за горду поставу і за гідну поведінку як під час слідства, так і на судовій розправі».

23 грудня 1932 року о 6 годині 30 хвилин засуджених вивели на тюремне подвір’я. На ешафоті Данилишин зая­вив: «В цій хвилині я не маю жодних бажань. Мені тільки дуже жаль, що я можу лише раз умерти за Україну!». Василю Біласу кат не дав можливості сказати останні слова і його «Хай живе Укр…» так і залишилися недо­мовленими.

В цей час у всіх українських церквах Галичини били дзво­ни й відправлялися панахиди. І в той мо­мент кожен знав, що зараз страчують на­ших хлопців…

Сестра Біласа та племінниця Данилишина – Марія Білас-Гошуляк згадувала про родинні пережиття тієї події: «Не було в нас ні пісні, ні усміху з того дня. Десять років ми не засідали до свят-вечірнього стола, ні не їли свяченого яйця. Тільки у Свят-Вечір і в Різдвяну ніч під нашими вікнами з’являлися менші і більші групи колядників, які, відспівавши коляду, зникали, не входячи до хати. Інколи це були знайомі люди і члени товариств, а інколи далекі, незнані обличчя, які співали такі коляди, що їх ми ні раніше, ні опісля не чули. У тих колядах Різдво Христове було пов’язане з нашим горем і долею України, і так часто повторювались нам найдорожчі імена…».

«Як ми можемо жити, сміятись і дихать?

Як могли ми чекати не битись, а спать

В ніч, коли у в ‘язниці спокійно і тихо

Ви збиралися вмерти -у шість двадцять п ‘ять».

Олена Теліга

Святослав Липовецький “Червоно-чорне. 100 бандерівських оповідок”

Поділитися в соціальних мережах

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to Yandex

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *