Дмитро Корчинський про “трагедію в Бабиному Яру“ на Шустер-LIVE. ВІДЕО
2011/10/03
СОБОР НА КРОВІ. Серія перша. Народження великого блефу.
2011/10/04

БАБИН ЯР: ВІДНОВИТИ ІСТОРИЧНУ ПРАВДУ

Наслідки Другої світової війни вражають величезними жертвами. Від рук німецьких загарбників загинули десятки мільйонів людей. У світі є чимало місць, що символізують пам’ять про тих, хто стали жертвами загарбницьких планів фашистської Німеччини.
Одне з таких місць находиться в Україні. Це – Бабин Яр, урочище Шевченківського району Києва. Тут упродовж 1942-43 рр. німецькими окупантами було закатовано понад сто тисяч людей різних національностей, зокрема українців, євреїв, циган, росіян тощо.
З року в рік до Бабиного Яру приходять люди, щоб віддати шану полеглим, а головне – зберегти у суспільній свідомості пам’ять про трагічні дні страшної війни.

На перший погляд, Бабин Яр мав би стати місцем спокою та скорботи. Адже усіх, хто знає про жахливу трагедію Бабиного Яру об’єднує біль за невинно убієнними. Однак уже довший час Бабин Яр – а точніше, трагічні події, пов’язані із масовими захороненнями в урочищі – збуджують громадську думку, є предметом політичних, а подекуди міжнаціональних та міжрелігійних суперечок.

Не вщухають пристрасті й сьогодні, у 70-у річницю трагедії Бабиного Яру. Окремими громадськими організаціями робиться чергова спроба перекреслити історичну правду та національну справедливість насамперед щодо загибелі тисяч українських патріотів, які у роки війни боролися за самостійну Україну.

Як вже згадувалося, трагедія Бабиного Яру безпосередньо пов’язана з Другою світовою війною, відродженням українського життя в 1941-1942 роках у столиці України. На жаль, цей період нашої історії залишається маловідомим широкому загалу.

У радянські часи довкола нього створено чимало міфів, які остаточно ще не розвіяні. Скажімо, довший час культивувалася думка, що спротив німецьким окупантам у Києві чинило лише більшовицьке підпілля. Усіляко замовчувалися досягнення українських націоналістів у розбудові українського життя Києва. Повністю ігнорувалися факти масових арештів та розстрілів українських патріотів у Бабиному Яру.
Мета цього тексту – пролити правдиве світло на маловідомі сторінки історії воєнного Києва, з’ясувати причини української трагедії у 1941-1942 рр., внести ясністю у полеміку щодо поховань у Бабиному Яру.
За український Київ!
Під час війни столиця Україна була одним із багатьох осередків національно-визвольного руху, який справедливо асоціюється з діяльністю націоналістичного підпілля, зокрема боротьбою Організації Українських Націоналістів.

До Києва перші члени ОУН нелегально прибули у двадцятих числах вересня 1941 року, коли ще тут перебували частини Червоної армії. Згодом до Києва прибуло більше сотні українських націоналістів.

Ось як згадує про перші дні перебування в столиці член київської похідної групи ОУН К. Радзевич:

“Першою важливою подією, що проходила на моїх очах – це вибухи і початок пожару, що знищив центр Києва… На хідниках по обох сторонах Хрещатика видко було гори радіоприймачів, які населення міста здавало на наказ німців, видрукуваний на великих плакатах, розліплених по місті.

Нагло перед нами ми побачили стовп чорного диму і вслід за цим почули жахливий вибух, відтак другий. Побачили групи людей, що в паніці бігли в нашому напрямі…

Шкла з тріском полетіли на хідники. Так почалася пожежа Києва, що знищила велику і то наймодернішу частину міста”.

(На зов Києва. Український націоналізм у Другій світовій війні. Збірник статей, спогадів і документів/Зредагув. К. Мельник, О.Лащенко, В. Верига; – К.: Дніпро, 1994-С.128).

Справді, Київ зустрів українських патріотів багатьма зруйнованими більшовиками будинками, голодом і холодом, який посилювався з наближенням зими.

Ситуація ускладнювалася й тим, що німці не були зацікавлені у нормалізації міського життя. А тому основний тягар у відбудові Києва, налагодженню роботи його комунальних служб, забезпечення мешканців продуктами харчування та дровами взяли на себе українські націоналісти, члени похідних груп ОУН.

Вже на четвертий день після зайняття німцями Києва було створено міську управу, яку спочатку очолив професор О. Оглоблин, а згодом інженер В. Багазій. Саме на плечі останнього ліг важкий обов’язок – відродити зруйнований більшовиками Київ.
У жовтні почалися відновлювані роботи. Про це згадує очевидець Федір Гайовий:

“Праця тут кипить жваво, всі горнуться і працюють. Київ місто дуже чудове, однак більшовики лишили на ньому свою печатку. Це – знищення міста взагалі: вулиці й хідники погані й ненаправлювані, фасади домів запущені й неоновлювані, бо населення міста не мало грошей і на мінімальні потреби життя.

Чудові київські старовинні церкви також понищені: хрести й бані порозвалювані, а церкви перемінені на приватні доми, або на клуби… Тепер всі церкви очищуються від більшовицького барахла й в скорому часі будуть повернені українському народові.

Вже в Андрієвському соборі на крутому березі Дніпра відбулося святочне висвячення собору й відбуваються в ньому щодня Служби Божі при масовій участі народу”.

У листопаді розпочалося навчання у київських школах. Загалом було відкрито понад 70 загальноосвітніх шкіл і 30 гімназій. Відновилося навчання у Свято-Володимирівському університеті.

Слід підкреслити, що усі школи та вищі навчальні заклади забезпечувалися кваліфікованими українськми кадрами. Ось як про це писалося на шпальтах газети “Українське Слово”, яка виходила на той час у Києві:

“4 листопада розпочалося навчання в українських загальних (семирічних) школах м. Києва. Умови воєнного часу не дали змоги раніше розпочати навчання. Адже потрібно було забезпечити школи паливом, відремонтувати пошкоджені большевиками будинки, дібрати відповідні кадри вчителів і опрацювати нові навчальні програми.

Остання справа була особливо тяжкою і відповідальною, бо большевицька “ідеологія”, що засмічувала усі шкільні програми і до нитки просякала всі підручники, настільки чужа й ворожа кожній культурній нації, що остаточне викорінення її є справою негайною і доконечно потрібною.

Українська національна школа, що гуртується на засадах виховання молодого покоління на здорових націоналістичних основах, вимагає нових форм роботи, нової методології у викладанні всіх дисциплін. Гнилий совєтский “інтернаціоналізм” і облудний сталінський “демократизм”, що становив альфу і омегу комуністичної моралі, мусить поступитися перед прищепленням почуття національної гідності і загальнолюдської моралі, властивій кожній порядній людині.

Українська молодь мусить виховуватися на зразках героїчного минулого свого великого народу, знати його історію, знати і вивчати велетнів української культури в їх справжньому, не покаліченому совєцкими коментаторами вигляді.

Завдання, що стоїть перед вільною українською школою, вимагають глибоко продуманого підходу до реалізації їх, вимагають нових методів і поглибленої роботи наукових інституцій протягом довгого часу, до остаточного розв’язання цих завдань і втілення їх у життя.

Зараз закінчено складання програм з усіх дисциплін, крім історії й української літератури.

Ми відвідали кілька шкіл і з задоволенням бачили чисто прибрані й напалені шкільні приміщення, добре дібрані колективи вчителів і святково зодягнених учнів. Початок навчання у вільній новій школі – справжнє свято для українських школярів і українського суспільства. Діти чекають від вільної школи нових настанов, ґрунтовних знань і справжньої допомоги у майбутньому самостійному житті.

Всього в Києві є 67 загальних шкіл – семирічок, 4 чотирилітки і 24 гімназії, з них 10 чоловічих і 14 жіночих. Крім того мають бути відкриті спеціальні професійні школи, що будуть готувати фахівців середньої кваліфікації. Гімназії і професійні школи розпочнуть навчання пізніше, бо відповідні програми для них ще не повністю опрацьовані.

При кожній загальній школі відремонтовано кухню і їдальню для гарячих сніданків. Відділ постачання має ближчими днями забезпечити школи необхідними продуктами.

Відділ освіти Міської управи провів велику роботу щодо підготовки шкіл до початку навчання. Але ще багато важливих завдань стоїть перед ним. Українська нація вимагає від нього ґрунтовної наполегливої праці в справі національного виховання молоді.

Побажаймо ж широкого розквіту рідній школі, вогнищу української національної культури”.
(“Українське Слово”, Київ, 5 листопада 1941 року).

У кооперативних формах відроджувалося приватне підприємництво та профспілковий рух, зокрема було засновано Всеукраїнську кооперативну Спілку та профспілку.

На культурній ниві, окрім Спілки Письменників, діяли Спілка Образотворчих Мистців, Спілка Музик, Спілка Лікарів і Медичних Працівників, Спілка Інженерів тощо.

Для координації церковного життя було створено Церковну раду Української Автокефальної Православної Церкви.

Досить плідною була робота Українського Червоного Хреста, який опікувався полоненими українцями та надавав посильну матеріальну допомогу українській інтелігенції.

Значна увага приділялася молоді. Зокрема було засновано мережу молодіжних організацій спортивного товариства “Січ”, яке вело роботу з фізичного та патріотичного виховання молоді.

ОУН таємно залучала до співпраці українських військовиків. З цією метою було засновано військовий клуб ім. гетьмана Полуботка.

Атмосферу того часу, проблеми, які доводилося розв’язувати у Києві добре передає стаття “День у Міській управі”, що була опублікована у вже згадуваній київській газеті “Українське Слово” 25 жовтня 1941 року:

“Проходить другий місяць вільного життя в українській столиці. Десятки тисяч свідомих громадян щодня прилучаються до нової праці для відбудови нашого господарства, розвитку української культури.

Ініціативні енергійні люди творять і шукають найкращих часів, щоб здійснити великі національні завдання в різних ділянках громадського життя. У своїх шуканнях вони натрапляють на численні труднощі, але не згинають спину. Ідуть до Міської управи, радяться, погоджують свої плани і працюють.

У відділах і секціях Міської управи не зачиняються двері від 8 год. ранку до 4 год. по обіді. І весь цей час сповнений роботою.

У відділі промислових підприємств приймають насамперед керівників заводів і фабрик. Це нові люди, що зовсім недавно прийшли на таку важливу роботу. Вони керують підприємствами, що тиждень-два тому були руїнами. А втім багато вже зроблено для відбудови цих фабрик і заводів.

Одне за одним стають до ладу підприємства, вже є їх перша продукція. На 40 міських підприємствах організовані робітничі колективи, призначені керівні працівники. 50 відсотків усіх фабрик, заводів і майстерень забезпечено сировиною, матеріалами, паливом. Всю готову продукцію взято на облік.

Почалася організація торгівлі та обміну між заводами і ринком, на якому все більше з’являється відремонтованих моторів, друкарських машинок, цвяхів, лопат, цегли, шкла, керамічного посуду, іграшок. У відділі і на підприємствах працюють над інвентаризацією майна фабрик і заводів, над складанням виробничих планів.

У секції господарських підприємств зайняті налагодженням міського господарства. В Києві зруйновано 20 кілометрів мережі вуличного освітлення по центральних магістралях. Монтери підбирають решти дроту, трасові арматури для монтування.

Контора садів і парків готує оранжереї до зимівлі, впорядковує квітникові господарства, збуває їх продукцію, проводить нові насадження у скверах, парках та садах, що були пошкоджені під час війни. Тут важко працювати при цій гострій нестачі транспорту, яка так турбує місто. Але робота не припиняється.

Вивозиться сміття, підмітаються площі, базари. Мало ще допомагають конторі керівники будинків. Вони не шукають засобів очистити свої двори, чекають, поки контора щось для них зробить.

Безперечний потік відвідувачів бачимо в секціях відділу освіти і культури. Передова інтелігенція всіма своїми силами поринає в творчу працю, щоб проростити зерно нового на рідній українській ниві.

До правничого відділу я завітав о 4 годині і мав нагоду довідатися про все, що зроблено тут протягом трудового дня. Відділ вирішив цей день питання про створення нотаріату в місті, про новий квартирний закон, почав опрацьовувати статут промислової кооперації.

Правники не можуть залишитися поза будь-якою громадською справою. Їм доводиться вникати в кожну ділянку суспільного життя. Тож не дивно, що їх праця протягом дня така різноманітна. Поруч з сотнями справ, з якими звертаються громадяни-українці до правників, працівники відділу вирішили цілий ряд завдань щодо створення українського суду і прокуратури.

Одним з найважливіших питань, якими займався відділ у цей день, була організація комісії законодавчих передбачень. Ця комісія має виробити матеріальний і процесуальний кодекс, яким користуватиметься майбутній український суд і прокуратура.

У нас буде українське національне законодавство, яке рівнятиметься на законодавство передових країн Європи, що будують у світі новий лад”.

Як бачимо, проблеми, що їх розв’язували українці у 1941 році в Києві мало чим відрізняються від того, що вирішує українська держава сьогодні.

Активним також було політичне життя столиці. В цьому велика заслуга Олега Ольжича, який одним із перших прибув в столицю й фактично був ініціатором та організатором усіх політичних заходів, що їх здійснювала в Києві ОУН та українські національні сили.

Ольжич вів законспірований спосіб життя, оскільки вважався особливо небезпечним для німецької влади. Не зважаючи на це, йому вдавалося бувати у різних куточках Києва, вести переговори з політичними і громадськими діячами, реалізувати задумане.

Саме Ольжич виступив з ідеєю створення у Києві Української Національної Ради, яка згодом стала важливим державницьким інститутом поневоленої України.

Українська Національна Рада постала на початку жовтня 1941 року на велелюдних зборах у Києві. Очолив УНРаду професор Микола Величківський.

За своєю структурою та політичною спрямованістю УНРада нагадувала Центральну Раду часів Української Народної Республіки. Це символізувало спадкоємність державницької традиції.

УНРада складалася зі 130 делегатів, які представляли всі українські землі. УНРада не була однопартійною формацією. До її складу увійшли члени різних політичних напрямів: від гетьманців до націоналістів. Керівним ядром стала Президія, до якої, крім професора М.Величківського, ввійшли інженер Антон Баранівський, геолог Іван Дубина і член проводу ОУН Осип Бойдуник.
Установчі Збори ухвалили Декларацію та Відозву, автором якої був Олег Ольжич і де було сформульовано основні завдання УНРади, а саме:

– належно репрезентувати український народ перед німецькими чинниками, що перебувають в Україні;
– поборювати більшовицьку пропаганду й агітацію серед населення;
– доступними засобами поборювати більшовицьку диверсію і саботаж;
– виховувати молодь фізично і духовно на добрих громадян;
– утверджувати громадсько-суспільні цінності: розвивати національну культуру і освіту, відбудовувати церковно-релігійне життя, економіку, сільське господарство.

Постання УНРади привітали найавторитетніші на той час українські діячі, серед яких митрополит Андрей Шептицький, колишній президент Карпатської України Августин Волошин та Голова ОУН Андрій Мельник.

У політичному сенсі діяльність УНРади, особливо її київського періоду, мала величезне значення. По-перше, від часу окупації України більшовиками вогонь національних змагань запалав не тільки в Галичині, а й у стольному Києві; по-друге, був розвіяний міф про нібито цілковиту підпорядкованість наддніпрянських українців їх московським поневолювачам та неготовність сприйняття націоналістичні кличі; по-третє, ОУН у взаєминах з УНРадою продемонструвала не лише визвольну силу, а й великий державотворчий потенціал, який хоч і частково, таки вдалося реалізувати в Україні; по-четверте, драматичний період УНРади підтвердив соборницький характер українських визвольних змагань, їхню історичну тяглість.

Буковинці у Києві – армія УНРади
Окреме місце в українському житті Києва посідає діяльність “Буковинського куреня”, який прибув до столиці осінню 1941 року й затримався аж до осені 1942 року.

Історія “Буковинського куреня”, його становлення та боротьба також мають пряме відношення до діяльності Організації Українських Націоналістів.

Перед війною Буковина довший час перебувала під владою Румунії. У 1940 році внаслідок домовленостей між СРСР та Німеччиною Буковинську землю окупувала більшовицька Росія. Це особливий період в історії Буковини, який позначений жорстокими репресіми з боку радянської влади. Саме тоді Буковину перейменовано у Чернівецьку область в складі УРСР.

Спротив новому окупантові чинила лише ОУН, яка посилила свою організаційну діяльність напередодні радянсько-німецької війни, оскільки вважала, що зудар двох диктатур дозволить їй встановити свою владу на теренах Буковини і Бесарабії.

Після початку війни, відділи ОУН перейшли до відкритих сутичок з відступаючими силами Червоної армії та чинили активний спротив румунській окупаційній армії, яка, як союзник Німеччини, вдерлася в Україну. Внаслідок таких дій у багатьох містах і селах встановлювалася українська влада.

Однак на допомогу румунам прийшли німці, що змусило провід ОУН віддати наказ про реорганізацію бойових відділів. Зокрема, було сформовано три бойові групи: Чернівецьку під проводом сотника Петра Войновського, Підкарпатську під керівництвом Дарійчука (псевдо “Сокіл”) та у містах Вижниці та Кіцмані. Згодом усі групи об’єдналися у “Буковинський Курінь”, який очолив П. Войновський.

До складу Куреня входило близько трьох тисяч осіб переважно молодого віку, які вирішили боротися за визволення України, а свою діяльність вважали початком творення майбутньої української армії.

За наказом проводу ОУН “Буковинський Курінь” вирушив до Києва. Шлях пролягав через Бар, Вінницю, Бердичів, Житомир і Білу Церкву. У кожному місті, де буковинці залишалися на ночліг чи відпочинок, вони залишали своїх людей, які мали завдання організовувати осередки українського життя.

В столицю Курінь прибув осінню 1941 року. Насамперед, керівництво куреня в особі сотника Петра Войновського, двох старшин та двох підстаршин з’явилося до УНРади. Сотник Войновський від імені “Буковинського Куреня” привітав голову УНРади М. Величковського і присягнув на вірність Українській Національній Раді як єдиноправному репрезентантові українського народу.

Ось як про це згадує сам командир “Буковинського куреня” Войновський:

“Про відбуття акту присяги мене попереджено О.Ольжичем та інженером О.Бойдуником в моїй хаті, де вони перебували. Присяга в Академії Наук, де містилося все керівництво Української Національної Ради. А відбувся акт присяги так: на площадці останнього поверху стояли всі члени Конститутанти України на чолі з вибраним головою проф. Миколою Величківським…

Почесна сотня на чолі зі мною вмаршовує сходами вгору. На наказ сотенного: “Почесна сотня, струнко, почесть дай!” піднесено прапор “Буковинського Куреня” і я від цілого Куреня склав присягу: “Присягаю в нашім святім Києві – нашій столиці в мойому імені і в імені вояків “Буковинського Куреня” Богові і українському народові та Українській Національній Раді вірно служити і життя віддати за українську справу. Так мені, Боже, допоможи!”

(Городиський З. Українська Національна Рада. – К.: Вид. Дім “КМ Academia”, 1993. -С.35).

У лютому 1942 року до Куреня приєдналося ще майже дві тисячі наддніпрянців і триста галичан.

Очевидно, що буковинці не сиділи склавши руки, а одразу ж взялися до активного національно-державного життя. Частина з них виїхала у суміжні з Києвом області України, оскільки отримала доручення вербувати добровольців у майбутню українську армію.

Окремі члени Куреня створили загони української поліції, яка дбала про порядок у Києві. Інші – плідно працювали у Міській управі.

Репресії і розстріли у Києві

Яскравий спалах національного життя в українській столиці не міг не бути поміченим німцями. Чим далі вони просувалися на схід, тим жорстокішим ставав їхній режим на окупованих землях. Дуже скоро виявилося, що реальний спротив німецькій владі у Києві становлять лише українські націоналісти, які крок за кроком опановують тут ситуацію.

У грудні 1941 року Президія Української Національної Ради звернулася до німецьких чинників за дозволом відзначити у Києві чергову річницю проголошення 22 січня 1918 року самостійності Української Народної Республіки. Німці не лише не дали дозволу, а одразу ж заборонили діяльність УНРади.

Розпочалися масові арешти і розстріли.

Першими від рук нацистів у Києві загинула група українських націоналістів на чолі з Романом Бідою. У середині грудня заарештовано групу працівників редакції газети “Українське Слово” Івана Рогача, Петра Олійника, Ярослава Оршана-Чемиринського, І. Кошика, Яківа Шумедлу.

Перестало виходити “Українське Слово”. Натомість з наказу німців з’явилося так зване “Нове українське слово” з виразною пронімецькою спрямованістю.

В очікуванні наступних арештів керівництво ОУН в Києві вирішує відправити із столиці “засвічених” членів ОУН, зокрема Олену Телігу. Однак поетеса навідріз відмовилася покидати Київ: “Я вдруге з Києва не виїду”, – категорично заявила вона, оскільки була переконана, що не має права покидати своїх друзів.

На початку лютого 1942 року прокотилася нова хвиля арештів і розстрілів. У Бабиному Яру знайшли свою смерть Олена Теліга та її чоловік Михайло Теліга. Там також поховані молоді тіла поета-закарпатця Івана Ірлявського, Івана Кошика, професора Гупала.

Від рук німецьких окупантів гинуть інженери Романів та Сиченко, проректор Київської політехніки, учасник визвольних змагань 1917-1919 років Тодот Черидниченко. Голову Київської облспоживспілки Бондаренка німці розстріляли разом з дружиною та дітьми.

Лицарською смертю загинув провідний член ОУН Домазар-Діброва, який на стіні камери Лукянівської в’язниці кров’ю написав: “Спливаю кров’ю – але не зраджу тайни друзів”.

Історик Сергій Карамаш, старший науковий співробітник відділу інформації та використання документів Державного архіву м. Києва вважає, що загалом у Бабиному Яру розстріляно 621 особу – членів ОУН. Тут загинули міський голова Києва В. П. Багазій, голови районних управ міста: професор Махиня, Євген Форостівський з дружиною, Рудь, Чверда, інженер Романов, професор Лазорко.

Жертвами німецького терору стали біля півтисячі членів “Буковинського Куреня”.

Не жаліли нацисти українських священиків і монахинь. У Яру знищено архімандрита Вишнякова та протоієрея Павла.

Як стверджує С. Кармаш, за підрахунками, які базуються на аналізі найновіших досліджень і джерел архівів, в роки німецької окупації у Бабиному Яру загинуло близько 40 тисяч євреїв і 100 тисяч представників інших національностей (українці, росіяни і не тільки).

Учасник похідних груп ОУН, відомий громадський і політичний діяч Осип Бойдуник, який брав безпосередню участь у відродженні українського Києва в своїх спогадах писав:

“Коли б хотіти з чимось порівняти те, що німці в 1941-44 роках коїли в Україні, то сміло можна це представити таким рядом: половецька орда, кіпчацька орда, полчища Андрія Боголюбського, похід Чінгісхана, петрівсько-катеринські пожари і “прибирання к рукам”, ленінсько-дзержинські “м’ясорубки ЧК”, сталінсько-хрущовські нищення духовно-культурної верхівки і голодова акція в Україні і тевтонсько-гітлерівське розбишацтво у відношенні до українського народу і України стоять в одному ряді.

Хто кого перевищив у нищенні – про це скажуть історики”.

Уже з висоти часу відомий літературознавець, соратник О.Ольжича Олег Лащенко цей кривавий період в житті українського Києва охарактерезував так:

“Зназовні трагедія лютого 1942 року може видаватися лише епізодом війни, коли потоками точено українську кров, проте, коли розкриємо цю трагедію, то побачимо, що вона – одна з кривавих вершин не тільки нашого культурного процесу, але й усього спротиву за останньої війни.

Лютим 1942 року замикається київський період організованої боротьби українського націоналізму”.

Безперечно, Бабин Яр – останнє місце спочинку українських героїв, які в роки Другої світової війни у стольному Києві виборювали незалежність України. Пам’ять про них навічно збережеться в серцях багатьох поколінь українців.

Богдан Червак
Публіцист, перший заступник голови Організації українських націоналістів

Поділитися в соціальних мережах

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to Yandex

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *