Ярослав Старух
2012/09/20
Подбайте про адвоката заздалегідь. Поради активістам
2012/09/24

Боротьба СБ ОУН (б) з “дикими групами” на території Волині та Полісся (1944–1951 рр.)

В умовах соціального напруження українського суспільства, спричиненого економічними, політичними, релігійними та іншими чинниками, розчарування значної частини громадян у перспективі швидкого розвитку країни посилюється небезпека збройного вибуху незадоволених, яка призведе до беззаконня та спалаху кримінальної активності. Це змушує науковців для запобігання можливої трагедії аналізувати проблему та шукати аналогії у вітчизняній історії. Для Української держави найбільш близькою у часі та драматичною за своєю сутністю є національно-визвольна боротьба під керівництвом ОУН(б) у післявоєнний період. До речі, сплеск проявів бандитизму в СРСР припадає саме на економічно важкі для населення 1946−1947 роки. При цьому понад 30 % усіх банд проявів стосувалися західних областей УРСР. Національно-визвольна боротьба відбувався в умовах насильницької радянізації Західної України й відповідно супротиву цим процесам місцевого населення. Поряд з тим безкомпромісне протистояння більшовицької влади й оунівського підпілля у поєднанні з важкими умовами післявоєнного життя спричинило вибух бандитизму, в якому головною жертвою виявилося залякане обома сторонами місцеве селянство.

У післявоєнному хаосі, який охопив Волинь після визволення від німців, повсякденним явищем стали грабіжницькі напади не лише на поодинокі селянські будинки, а й на окремі хутори та села. Про важку криміногенну ситуацію і стурбованість цим явищем оунівського підпілля свідчать звіти його керівників. Здолбунівський надрайонний провідник ОУН Д. Стернійчук (“Самсон”) у наказі комендантам СБ райпроводів за 28 вересня 1944 р. звертав увагу на „гостру потребу боротьби з бандитизмом”. Кримінальні банди з місцевого населення, які знаходилися на нелегальному становищі і зовні нагадували боївки ОУН або відділи УПА, в оперативній документації СБ називалася “дикими групами”. Вони добре орієнтувалися на місцевості, користувалися тими ж методами конспірації, що й підпілля, а також завдяки грабункам мали непогане матеріальне забезпечення. Референт СБ Ковельського окружного проводу ОУН М. Гаврилюк (“Аркадій”) писав у звіті за 1946 р.: “Дикі групи виступають як повстанці, тим самим їх компрометують… В тому, що діють дикі групи, населення бачить нашу слабкість”. Найбільше їх існувало на півночі Волинської і Рівненської областей, де були сприятливі для переховування природні умови (ліси та болота), а також порівняно з південними районами незначний вплив підпілля. Наприклад, протягом 1945−1946 рр. на території Камінь-Каширського р-ну діяли “дикі групи” – “Гриця”, “Мручка”, “Лиска”, “Лісового”, Старовижівського р-ну – “Крука”, “Яреми”, Колківського р-ну – “Вишні”, “Сокола”, “Калини”.

У звіті слідчого СБ Ковельського окружного проводу ОУН В. Бондарчука (“Приська”) за 6 грудня 1946 р. пояснюються причини виникненння “диких груп”: – декон’юктура та моральне вичерпання деяких людей; – брак національної і політичної свідомості; – низький морально-ідейний стан; – інтенсивне діяння НКВД; – анархічне уосіблення деяких людей; – нетактовність деяких керівних людей супроти підвладних; – неконспіроване перепровадження роботи СБ; – брак розуміння до чистки та ряд інших моментів”.

Однією з головних причин виникнення “диких груп” було бажання місцевої молоді уникнути мобілізації в Радянську армію та на примусові роботи в промислових будовах Східної України. У поєднанні з поступовою демобілізацією УПА, переходу підпілля до нових методів боротьби глибоко законспірованими, мобільними боївками, це призвело до виникнення значної кількості озброєних молодих чоловіків, які змушені були переховуватися. Згідно з повідомленням УНКВС Рівненської обл., з 4 лютого 1944 р. по 20 лютого 1945 р. на території області було затримано 11 660 чоловік, тих, хто ухилявся від служби в Радянській армії. Інколи на нелегальному становищі опинялися особи, яким з певних причин не вдавалося встановити зв’язок з ОУН і шукати засоби постачання самостійно. В липні 1946 р. у в’язницю Турійського РВ МДБ потрапив колишній шуцман з с. Чорніїв О. Оксенчук, який, зробивши підкоп стіни, втік і переховувався в лісі. Зв’язатися з підпільниками йому довгий час не вдавалося. 12 червня 1947 р. О. Оксенчук вирішив зайти в село за продуктами та необачно натрапив на засідку боївки ОУН, яку прийняв за опергрупу МДБ, почав утікати і був важко поранений у ногу. Три бойовики, які підійшли, з’ясували ситуацію і пообіцяли наступного дня забрати пораненого і вилікувати. Проте самі несподівано потрапили в засідку військ МДБ, у якій загинули.

СБ намагалася взяти ситуацію з нелегалами під свій контроль. У наказі для організаційної сітки СБ та командирів військових районів (ВР) і військових надрайонів (ВН) за 16 травня 1944 р. вказувалося: “Стягнути з терену всіх осіб, що переховуються зі зброєю, і передати до найближчого відділу, незважаючи на те, до якого відділу попередньо вони належали. У разі непослуху чи опору роззброїти і розстріляти”.

З іншої сторони, атмосфера страху перед чистками в ОУН і УПА змушувала багатьох підпільників рятуватися втечами і переховуватися як від радянської влади, так і від СБ. Частина з них виходила з повинною в радянські органи влади, а інші продовжували діяти самостійно. Підрайонний референт пропаганди В. Вакулик (“Явір”) свідчив на допиті в НКВС, що у вересні 1945 р. 15 чоловік з боївки референта СБ Рафалівського райпроводу “Нечая”, до якої він тоді входив, викликав референт СБ М. Гаврилюк (“Аркадій”). Відразу після прибуття в нього відібрали літературу, а згодом “Явір” помітив, що багатьох людей, які з ним прийшли, не стало. Побачивши біля багаття зв’язану жінку, він здогадався, що СБ “готує для нього путо”, і разом з бойовиком СБ Ф. Рибчинчуком (“Сашою”) кинувся тікати. Після цього вони дісталися в рідне с. Собещиці Володимирецького р-ну, де викопали криївку і переховувалися до арешту опергрупою Рафалівського РВ НКВС 5 березня 1946 р. Нерідко підпільники, які переховувалися від чисток СБ, об’єднувалися в “дикі групи”. Характерною є історія Цуманського райпровідника ОУН М. Прадуна (“Ліщини”), який у грудні 1945 р. побоюючись страти боївкою СБ за “невиконання наказів і деморалізацію”, перейшов з десятьма бойовиками в Степанський р-н та організував “дику групу”. Місцевого районного референта зв’язку ОУН, який намагався з ним зустрітися, вбив, а згодом 15 червня 1946 р., після розгрому значної частини банди в засідці СБ, вийшов з повинною.

В окремих випадках причиною виникнення “диких груп” була негідна поведінка керівників підпілля. Референт СБ крайового проводу ПЗУЗ П. Ковальчук (“Залісний”) писав у звіті своєму керівництву скаргу на поведінку Луцького окружного провідника М. Бондарчука (“Стемида”) (авт. – можливо, є документом, виготовленим МДБ для компрометації ОУН): “У 1947 р. «Стемид» підбив перейти на нелегальне становище дівчину з с. Новий Зборишів Горохівського р-ну Ковальчук Марію, яку розмістив у себе в бункері, зґвалтував і заразив сифілісом. Обурена поведінкою «Стемида» Ковальчук написала на нього скаргу «Дубовому» (командуючому УПА-Північ І. Литвинчуку), а останній доручив її перевірити «Гордею» (Ковельському окружному провіднику ОУН В. Бондарчуку), брату «Стемида». «Гордей» розглянув скаргу Ковальчук і від імені Революційного суду виніс вирок розстріляти, зрозуміло, не свого брата «Стемида», а Ковальчук Марію, і вона була розстріляна… Я сам переконався на місці, що «Стемид» морально розклався. Ніякої роботи в дорученому районі не веде… З оточення «Стемида» втекли «Христя» та «Сухий» і тільки тому, що вони були обурені розбещеним способом життя «Стемида». «Христя» та «Сухий» згодом були затримані і за зраду ОУН розстріляні”.

Інколи до утворення “диких груп” призводили конфлікти підлеглих з керівництвом. Слідчий СБ КП П. Яковюк (“Гліб”) після особистої сварки з керівником створив власну боївку і 3 роки самостійно діяв зі своєю боївкою в Локачинському р-ні, доки знову, внаслідок тривалих переговорів, не відновив організаційних зв’язків.

Чимало осіб переходили в “дикі групи” для матеріального збагачення і тероризування місцевого населення під виглядом керівників боївок ОУН. Референт СБ М. Гаврилюк (“Аркадій”) описав допит “Шугая”: “…за його наказом і його бойовиками був вбитий козак «Тихий», який ніс до командира «М» закуплений матеріал. Цей же «Шугай» їздив вдень по селах, без потреби стріляв, зґвалтував 15 дівчат, погрожуючи їм револьвером, грабував одяг навіть на дорозі у демобілізованих, пиячив”.

Нерідко злочинців спочатку попереджували, а коли це не допомагало – знищували. Наприклад, 15 січня 1947 р. бандиту, який вбив участкового міліціонера, вдалося втекти з Турійської тюрми. Переховуючись, він грабував місцевих жителів і вихвалявся, що через підпільника “Панька” має зв’язок з ОУН. 23 січня 1947 р. повстанці його зловили, забрали гвинтівку і заборонили з’являтися на території району. Проте бандит на попередження не зважав, дістав автомата, з допомогою якого “грабував людей, заходив на вечорниці і прилюдно стягав чоботи й одяг”. За ці злочини 22 лютого 1947 р. він був розстріляний боївкою СБ в с. Вітоніж Рожищенського р-ну. Виявленням і ліквідацією “диких груп” займався переважно районний провід СБ.

Інколи бандитські групи утворювали колишні підпільники, які вийшли з повинною. В ніч на 8 січня 1947 р. в с. Колопочин Іваничівського р-ну боївкою СБ Ф. Мазурика (“Коха”) з шести осіб було повішено двох колишніх повстанців, які з приходом Червоної армії легалізувалися і займалися грабунком місцевого населення. На трупах грабіжників прикріпили записки: “Тхорик Василь і Лукашук Микола ліквідовані за грабунки і бандитизм. УПА”.

До повноважень СБ належало виявлення і покарання осіб, які займалися шахрайством, видаючи себе за підпільників. 12 липня 1948 р. боївкою СБ було ліквідовано жительку с. Жулянці Гощанського р-ну Г. Жолобчук, яка збирала в населення с. Рясники Гощанського р-ну продукти нібито для оунівського підпілля, а насправді привласнювала собі. У “чорні листи” районної СБ потрапив житель с. Дорогобуж Гощанського р-ну О. Бень, який під виглядом учасника боївки “Цигана” забирав продукти в населення.

Коли пограбування під виглядом повстанців здійснювали відносно радянських активістів, покарання не були такими суворими. Зокрема, восени 1950 р. жителі хутора Борсуки Ратнівського р-ну М. Гольнський та М. Коренчук в сусідньому с. Поступель пограбували лісника, забравши в нього швейну машинку, велосипед, взуття та ін. Дізнавшись про цей випадок, комендант районної лоївки М. Маковецький (“Міша”) забрав пограбовані речі на потреби ОУН, а швейну машинку, яку вони встигли продати на базарі в Камінь-Каширську, змусив відкупити за власний кошт.

Траплялося, що кримінальні групи, які діяли під виглядом повстанців для грабунку населення, організовували представники радянської влади. Наприклад, на початку 1946 р. в с. Ворокомле Любешівського р-ну голова сільради і одночасно командир ВГ М. Денисюк організував бандитську групу з шести чоловік, яка для власних потреб забирала в людей худобу і гроші. Подібна бандитська група зі стрибків на чолі з дільничним уповноваженим РВ НКВС Протосовицьким діяла на початку 1946 р. у Володимирецькому р-ні.

Радянські правоохоронні органи, намагаючись захистити громадян своєї держави, як і СБ винищували “дикі групи”. Хоча, за можливості, вони намагалися використати цей кримінальний елемент для поповнення агентурно-бойових груп (АБГ) органів держбезпеки. 18 лютого 1947 р. Камінь-Каширський РВ МВС доповів про розкриття групи грабіжників з шести чоловік. Під виглядом оунівців діяли в селах Сошичне, Підріччя і Довга Нива. Цікаво, що начальник РВ МДБ взяв цих бандитів під свій захист, мотивуючи це тим, що вони є “корисними для МДБ”.

Зі зміцненням радянської влади в регіоні, а також припиненням проведення СБ масштабних чисток, “дикі групи” поступово зникають, приєднавшись до підпілля або легалізувавшись. У звіті референтури СБ Ковельського окружного проводу ОУН за 1946 р. зазначено: “Деякі групи зістали знищені нашими боївками в засідках, а інші пов’язалися з організаційною сіткою та дальше виконують накази ОУН. Деякі з диких груп нав’язалися з НКВД та виконують їх роботу в терені”.

Підбиваючи підсумки, слід зауважити, що існування “диких груп” на території Волині та Полісся було наслідком загального погіршення криміногенної ситуації в економічно важкий післявоєнний період у Радянському Союзі. Особливістю їх виникнення в регіоні був той факт, що значний вплив на утворення цих, нікому не підконтрольних збройних формувань, спричинили надмірні чистки, які проводила СБ у підпіллі ОУН й УПА. Вплинули також органи радянської влади, які, активно вдаючись до карально-репресивних методів керування місцевим населенням, спричинили те, що значна його частина, не будучи українськими націоналістами, змушена була переходити на нелегальне становище. Хоча боротьбу з “дикими групами” одночасно вели радянські правоохоронні органи та СБ ОУН, обидві сторони протистояння намагалися використати цей озброєний кримінальний елемент у своїх цілях.

Антонюк Я. М.
Опубліковано: Науковий вісник Волинського національного університету імені Лесі Українки. – 2010. – № 22. – Історичні науки. – С. 120-124.

Поділитися в соціальних мережах

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to Yandex

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *