НАЦІОНАЛІЗМ В УКРАЇНСЬКІЙ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНІЙ ТРАДИЦІЇ
2011/09/20
РІВЕНЬ СЕКРЕТНОСТІ “18″ Фільм 3
2011/09/20

ДМИТРО МИРОН – “ОРЛИК”. Націоналізм і демократія

Демократія є погляд і форма організації суспільно-політичного й державного життя, що опирається на рівності й повній свободі всіх людей творити різні суспільні, культурні й господарські організації й політичні партії, яка уважає підставою й джерелом держави волю народу, в розумінні волі механічної більшості. Більшість має кермувати цілим суспільно-політичним життям і державою. На підставі суспільної умови – волі більшості, мало постати суспільне і державне життя, як учив Руссо та інші. Воля більшості вибирає шляхом п’ятиприкметникового голосування многоголовий провід політично-державного життя, що розділений на різні партії, блоки та групи.

Воля більшості є мірилом правди, мудрості, добра та справедливості. Завданням провідних людей є прислуховуватись до того, що в голосуванні скаже та механічно випадкова більшість, маса, розділена на різні партії.

Демократія дає хибне та шкідливе розуміння народу, як механічної суми поодиноких людей, поділених на різні групи і партії. Демократія дає не лише хибне розуміння держави, але шкідливу її організацію, узалежнюючи її керму і долю від випадкової партійної більшості. Чи ж випадкова більшість голосуючої маси розбитої на поодинокі партії й розагітованої партійними демагогами може взяти в свої руки долю нації й держави, всі надбання, добро, кров і працю поколінь?! Чи ж може многоголове партійне представництво, вибране випадковою більшістю голосів розагітованої маси керувати державою, дати їй силу й одноцілий провід?! Чи ж многоголовий різнопартійний провід – Центральна Рада не загасила Української національної революції і Української держави 1917рр.?! Всупереч здоровій волі народу, військових і селянських з’їздів соціалістичні доктринери, демоліберальні партійники керувалися не добром народу, добром України, але соціалістичними доктринами й партійними програмами і баламутили народні маси.

Чи можна жертвувати долею України, мільйони жертв, крові і майна українського народу, щоб за досить учинити вимогам партійних демоліберальних програм і соціалістичних доктрин?! Хіба можна було в ім’я так званої рівності демократії дозволяти всім ворожим силам, як російським і жидівським партіям і українським доктринерам руйнувати і анархізувати Україну і доводити її до упадку? Хіба ж можна на рівні поставити тих усіх вірних Україні вояків і молодих героїв Крут, що своєю кров’ю окупили честь нації з партійними демагогами, самозваними отаманами і руйнівниками, як то Винниченко, Скрипник, Затонський, різні Махни, що добили Україну і підготували грунт під наїзд більшовицьких орд?! Хто створив акт 1-го листопада, хто створив героїчні Крути?! Чи партійні демагоги й доктринери?! Чи може розагітована і збаламучена партійна маса?! Чи можна на рівні трактувати руйнівника та шкідника з ідейною та чесною людиною?! Чи можна на рівні ставити героя і борця з боягузом і анархістом, працьовиту людину з ледарем і крикливим демагогом? Чи може розагітована партійними демагогами випадкова більшість вирішувати важливі державні справи, на яких вона не знається або доводити до упадку державу, як це діялося на Україні в добі козацької Руїни, Брюховеччини, Чорних Рад, або в часи Центральної Ради чи Директорії?! Чи може демоліберальна анархія і соціалістична демагогія не довели до кривавої, братовбивчої боротьби в Іспанії?! Чи ж під димовою завісою паперових гасел демократії і соціалістичного братерства Червона Московія не загарбала Україну, та її у страшний спосіб гнобить і визискує? А це все в ім’я найбільше “гуманної” й найбільше “демократичної” системи рад і диктатури пролетаріату! Або чи демократична колишня Чехословаччина не гнобила так само український нарід, як шляхоцька Польща чи монархічна Румунія чи також “демократична” радянська влада?! Або так багата в державну традицію, матеріальні здобутки й переможена в світовій війні Франція кидалася судорожно розбита, розсварена різними демоліберальними і соціалістичними партіями в той час, коли росла в силу Німеччина й Італія.

Хоча демократія була основою державності Америки і дала змогу розвинутися її господарським силам, одначе тепер вже сама себе заперечує і грозить поважними політичними, суспільними і господарськими суперечностями, та культурно-цивілізаційною поверховістю і механічністю.

Демократія, мимо своїх фраз, не дає змоги висловитися правдивій волі народу, не віддзеркалює цілісності його потреб і не дбає про його добро і розвиток. В демократичній партійній системі не рішає правдива воля народу і його потреб, але партійні вожаки демагоги, що стараються добути підтримку народних мас різними обіцянками, яких, як правило не додержують. Демократія висловлює не волю й потребу народу, але поодиноких партійних груп і клік, що заслоняються волею народу і баламутять народ. Вони тільки на словах керуються волею і добром народу, а в дійсності дбають про інтереси своїх партійних чи класових груп. Народ, замість одноцілої сили, свідомої своїх завдань, є розбитий і розсварений на різні партійні групи, які борються за владу. На правду демократія не представляє влади народу, бо під маскою народоправства здобувають владу різні партійні групи та кліки, або укриті інтереси поодиноких класових груп, багатих класів капіталістів і міщанства, або класових інтересів відірваного від національного ґрунту пролетаріату під впливом інтернаціонального марксизму. Не воля і добро народу рішає, але партійні демагоги і укриті класові інтереси мають вплив на державну владу. Замість удаваної рівності та свободи є найбільша нерівність і всевладність поодиноких партійних клік і партійних вожаків, панує тиранія многоголової партійної більшості. Надто партійні демагоги і так звані народні представники в партійних демоліберальних парламентах заслонюють волю народу своєю безвідповідальністю і своїми груповими інтересами. Демократична система, шляхом виборів і волею випадкової механічної більшості не дає доброї селекції проводу найкращих і найсильніших, здібних і характерних людей з усіх верств, але видає найбільших крикунів, безвідповідальних демагогів і парламентарних махлярів, що за всяку ціну стараються вдержатися при владі чи здобути владу. Чи 120 або 125 голосів має рішати своєю випадковою більшістю розагітованої маси про провідницьку вартість та ідейність вибраної людини, або про правильність і доцільність даної справи чи думки?!

Чи більшістю голосів творилися великі історичні факти, повстання великих держав та імперій?! Чи сила і велич української держави Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Богдана Хмельницького опиралася на голосуванні і волі механічної більшості чи на залізній волі і могутності сильного проводу, опертого на силі народу?! Не шляхом партійного голосування вирішується доля народу, але залізною волею й чином сильного проводу, що веде і організовує цілий народ до боротьби та праці. Чи не започаткували сильних ідейних рухів і переломів релігійних, духовно-культурних і суспільно-політичних великі індивідуальності та провідний актив, що здобув серця і душі народу?! Демоліберальне розладдя і партійне розбиття не створюють партійної атмосфери для утворення сильних індивідуальностей, яких демократія заздро не терпить і старається всіх і вся зрівняти до пересічності. Демократія підриває державницьку думку, силу та здібність державницького будівництва, бо роздрібнює силу народу й ослаблює волю могутності і владарства нації, на місце якої ставить змінну волю механічної партійної маси та підриває авторитет сильного проводу та одноцілої державної влади, яку механічно ділить й наставляє проти себе. Демоліберальна держава стала установою взаємного убезпечення і роблення інтересів, немов великий товаровий дім, або біржа, перебираючи обов’язки “нічного сторожа” життя і майна, одиниць. Демократія приносить безвідповідальність, різношерстість законодавчої влади, що керується не добром народу, але інтересом партійної чи класової групи, нестійкість і слабкість виконавчої влади, що узалежнена від партійного ключа, від різних партійних коаліцій і блоків, позакулісної гри різних груп та інтересів. Тому не може вести рішучої, тяглої сильної політики ані внутрі, ані зовні, бо завжди числиться з цим, що на це скажуть поодинокі партії, як також уважає, щоб не порушити групових інтересів виборців. На місце характерних і відповідальних державних мужів, відважних політиків, приходять до голосу партійні демагоги й парламентарні гравці. На місце сильних мужів, людей праці приходять пересічні спритні обивателі та спекулянти на політичній біржі, яким залежить не на добрі народу, але на власнім інтересі і вигоді, на здобутті платних і впливових становищ.

Демократична система під оглядом суспільно-моральним і виховним не видає сильних характерів і сильних індивідуальностей, але навпаки спричиняє роздвоєння душ, брак виразної оформленості, половинчатість, безвідповідальність, облуду, слабкість волі, роздрібнює і розхитує національно-суспільне життя. Під культурно-цивілізаційним оглядом створює плиткість, поверховість і ставку на кількість і пересічність, але не якість, глибину і творчість сильної особовості. Людина і життя без виразного духовного обличчя і оформлення розпливається у вічно змінній масі. Людина стає поверхова, змінна, мірна, приземна, самолюбна. Приходить до голосу маса, карловаті душі, гомункульози, політичні крамарі та спекулянти, а не сильні мужі, особистості, люди чину. Під оглядом суспільно-організаційним опирається на механічному зовнішньому пов’язанні людей, зв’язаних спільними інтересами. Впроваджує хаос, груповість, отяжілість пустопорожню, репрезентаційну, довгі засідання, безплідні дискусії, цілковите ослаблення дисципліни, почуття обов’язку й відповідальності. Все має вирішувати випадкова маса, більшість голосів, а не доцільність, розуміння і вага справи.

Щоб перемогти демолібералізм треба найперше перемогти хаотичну, безобразну, мряковинну духовність і змінність поглядів демоліберального світу, безвідповідальної механічної маси й розсвареної партійщини. Не число, випадкова більшість вирішує, але чин, праця, творчість і вартість особистості й добро цілого народу. Тому український націоналізм на місці хаотичної демократії, що роздрібнює нарід на цілий ряд партій та груп, дає вищу органічну форму організації суспільно-політичного і державного життя – націократію, яка опирається на добрі, внутрішній спаяності й одноцілій зорганізованості національної спільноти.

Треба вже раз собі усвідомити, що демократія не означає правдивого народоправства і волі народу-суверена, але спроваджує нарід до рівня партійної маси, що лібералізм не означає свободи, лише допроваджує до панування спритних і багатих самолюбів, що соціалізм-марксизм не запевнює народові суспільної справедливості й не приносить добра для працюючого люду, лише зміну фірми й визиск.

Націократія, а не демократія, означає правдиву силу і владу зорганізованого народу в національну спільноту. Націократія висловлює волю і добро цілої нації, всіх поколінь, всіх верств, а не поодиноких партійних та класових груп випадкової більшості. Нераз у історії траплялося, що здеморалізована випадкова більшість при владі доводила державу до розбиття й упадку, як прим. Центральна Рада, боротьба партій у Греції і т.п. Націоналізм протиставляє всіляким формам демоліберальної системи, чи це буде аристократична, шляхотська демократія й самовладство, як у давній Греції, у шляхотській Польщі, чи це буде панування мас і вулиці – охлократія, чи це буде парламентарна, партійна демократія, започаткована французькою революцією, чи це буде в кінці брехлива селянсько-робітнича “демократія” совітів, за якою криється всевладність партійної кліки Сталіна. Звичайно демократія скінчиться або анархією вулиці, як у французькій революції й на початку російської революції, або диктатурою, як прим. Цезар, Наполеон, Сталін, Муссоліні, Гітлер, генерал Ф.Франко.

Націократія органічно виростає з духа і потреб народу та старається зорганізувати ціле життя під кутом добра національної спільноти, ідеї та праці.

Ми не сміємо допустити до того, щоби ради партійних програм демократії чи соціалізму, ми жертвували добром цілої нації, як це було в 1917р. Ми мусимо оцінювати всі доктрини, ідеї, погляди й політичні форми під кутом добра України, її історичних потреб і історичних завдань, наскільки вони спричиняються до нашої сили і розвитку. Не нагинати й не жертвувати цілого життя і сили народу для якоїсь штучної доктрини й політичної партійної програми, як це робили дотепер демоліберали й соціалістичні доктринери, але все мусить бути витвором національного духу, національної волі, виявом життєвих потреб і розвитку та дбати про добро, силу й велич нації.

Саме націократія полягає на тому, що організує ціле життя нації відповідно до його духовної й фізичної праці, відповідно до його суспільно-політичного положення й історичних завдань, щоби перемінити нарід з розбитої на партії маси на монолітну, зорганізовану національну спільноту, одуховлену одною великою ідеєю, спільною метою під кермом сильного проводу, що виростає з усіх верств і працює серед народу і для народу.

Націократія, це ціпка організація цілого народу й поодиноких ділянок життя для добра, сили й розвитку всіх сил нації.

Націократія – це спайна організація національної сили, праці та творчості, це здорова селекція національного проводу і сильна організація держави, оперта на органічній єдності національної спільноти. В націократії вирішують не партії, групові інтереси, але добро цілої зорганізованої нації у праці та для праці й могучості.

Дререло: Народна правда

Поділитися в соціальних мережах

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to Yandex

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *