ЛИПА
2013/05/24
Звернення НВРО(ОУН(б)) до робітників
2013/05/26

Добровольці ДУН та їхній вишкіл

Курінь, що ним командував майор Євген Побігущий на вишколі в Австрії.

У часі моєї довголітньої військової служби я мав не раз нагоду приглядатися новобранцям у перших днях їхнього перебування у війську. Звичайно, всі вони були зажурені, дещо пригноблені, може, навіть трішки залякані новим, суворим вояцьким життям.

Добровольців ДУН прийшлось мені вперше бачити зовсім іншими. Це приходили люди начебто до якоїсь родини чи на якесь більше свято. Це були веселі, бадьорі, дружні молоді люди, котрі ставились до своїх старшин з пошаною і респектом, не заради страху, але з довір’ям, мов до батьків. Усі старшини і підстаршини думали не лише про самий вишкіл добровольців, але теж як зробити приємним короткий час відпочинку. Фантазія була велика, поєднана з ентузіязмом. Ніхто не призадумувався над тим, хто організує Леґіон, як він твориться, всі раділи тим, що він таки твориться. Звичайно, у війську завжди вишкільникам треба підганяти вояків до вишколу чи праці. В Леґіоні навпаки, треба було відганяти вояків, щоб вони бодай трохи відпочивали. Щоб якнайменше було нецікавого заняття, то вишкільні години були урізноманітнювані так, щоб добровольці все засвоювали й практикували щось нового, щось іншого. До такого різнорідного, ориґінального вишколу, який зовсім різнився від суворого німецького, треба було дуже добрих підстаршин і послуху та дисципліни. Важко було спочатку зі спортовим вирядом, але якось ми давали собі раду. З днем 22 червня 1941 року Леґіон уже міг виходити на вправи поза межі замку, бо до того часу це було заборонене.

Не треба бути психологом, щоб вичути настрій нашого вояцтва, яке щодня співало молитву при піднесеному українському прапорі на щоглі. Не всюди у війську вручають зброю воякам у святковий спосіб. У Леґіоні, коли вже вояки навчилися, як обходитися зі зброєю, відбулося святочне її вручення леґіонерам. Це був урочистий, святковий момент. Після короткого слова коменданта Леґіону підходили до нього вояки і він кожному вручав рушницю, а вояки говорили наче присягу: «Цією зброєю здобуду волю України або згину за неї» і цілували рушницю. Такі моменти ніколи не забуваються. Цю своєрідну присягу пам’ятали наші вояки, доказуючи своїм ділом і прикладом, що це не був лише хвилевий патос, одушевлення, але тверда вояцька настанова – вояцька присяга.

Про деякі цікаві фраґменти з військового вишколу нашого Леґіону згадував хор. Теодор Крочак у своїх споминах (гл. «Дружини Українських Націоналістів у 1941-42 роках», стор. 46): «Важко мені, воякові, описати враження, з яким я прийшов на ту спільну вечірню молитву з усіма старшинами і курінним майором Є. Побігущим. Коли з сотень грудей полинув спів «Боже великий, Творче всесильний…», таку молитву співали не лише уста наші, вона виходила з глибини душі, з цілого серця, і в ту хвилину ми забували, що знаходимося на чужині, ми бачили тих рідних, які нас ждуть і не можуть так голосно молитися… Не можу змалювати моїх перших душевних почувань. Забагато вражень разом. Загально перебуваю тепер у чарі здійснення моїх мрій: я став воїном першої частини українського війська наших часів…»

На тій же сторінці хор. Крочак згадує про день 30 червня 1941 року: «…Всі були зворушені до глибини душі. З неописаною втіхою віддавали ми честь, поволі підношуваному, нашому прапорові на щоглі замку; честь віддавала і присутня німецька старшина. Зі мною діялось щось дивне. В грудях тисне, щось рветься. Мури стають ненависні, хоч іще вчора були такі затишні. Група «Північ» (Нахтіґаль) першою увійшла до Львова, вона прямує далі на Київ…»

Як важко описати ці переживання вояків, що ще мусіли перебувати в запіллю на військовому вишколі, коли інші вже воюють. Йдуть на Київ.

Чи це був лише романтизм? Ні. Всі вони вже знали, що це вже війна. Навіть бачили її справжнє обличчя. Якщо б хтось приглянувся ближче нашому Леґіонові в тому часі, то, мабуть, повірив би, що цей Леґіон не потребує більше вишколюватися. Так думав теж і зв’язковий старшина – німець сотник Новак.

Була одна небезпека. В часі війни трапляється дезерція. Вояки втікають з фронту додому. В нас була така небезпека, що наші вояки з «Ролянду» були готові дезертирувати з вишколу на фронт, тобто втікати до «Нахтіґалю». Вкінці німецьке командування вирішило вислати наш Леґіон у підфронтову полосу, щоб там Леґіон іще вишколювався в частинно воєнних діях. Це була добра розв’язка. Дев’ятого липня 1941 року вирушив наш Леґіон поїздом через Мадярщину і Румунію до Кишинева, а звідтіль почався довгий марш у напрямку на Одесу.

Стояла незносима спека.Наші вояки не були вправлені до далекого маршу. Але ще ніколи до того часу я не чув, щоб так весело співали маршові колони в такому далекому марші. Цікаво було приглянутися, що діялося в часі відпочинку при криницях. Зразу було видно здисциплінованість. Завжди буває, що в часі маршу на відпочинку при криницях панує справжнє стовповище. Кожний хоче перший напитися води і набрати її в польову пляшку. Тому панують метушня, крик, лайка, а у висліді багато вояків зовсім не нап’ються води й не наберуть її до пляшок.

Інакше було в нас. З кожного рою один вояк забрав десять польових пляшок і всього десять вояків зі сотні набирали воду. Все в час, спокійно, без метушні. Може це видаватися дрібничкою в часі війни, але це саме показує добрий вишкіл Леґіону. Наприклад, з уваги на сильну спеку старшини й підстаршини весь час пригадували воякам, що коли хтось починає мати біль голови, повинен негайно зголосити, щоб його послали відпочити на возах, що їхали з господарською частиною куреня.

Нагло один вояк дістав соняшний удар. Коли опритомнів, питаю його, чому не зголосив, що його починає боліти голова. Вояк оправдувався, що тоді мусів би їхати на возі, а йому було б соромно мати якусь більшу полегшу, ніж інші його друзі. Подібних випадків було більше.

Ми наближалися до фронту, й нас могли совєтські літаки обстріляти чи обкидати бомбами. Тому я висилав двох вояків з ракетницею далеко попереду маршових колон, щоб вони сиґналізували, як побачуть ворожі літаки. Старшим між тими вояками був Хмелик, із ним ішов Садовий. Хмелик наткнувся на наших селян, що їм румуни забрали корови. Реквізицію проводив румунський майор, маючи зі собою старих вояків. Хмелик наказав румунам віддати корови селянам, затримав майора і його «геройську» групу, аж доки не підійшли наші маршові колони. Звичайно, що я велів віддати корови селянам, а румунам порадив поводитися по-людському та не грабувати селян. Мабуть, румунський майор не мав права робити такої реквізиції, бо інакше мене викликали б до звіту за таку справу, а ніхто нас за неї не турбував. Хмелик був справжнім героєм в очах селян. У селі ми довідалися, що туди вже проходили Похідні Групи, бо в селі були летючки ОУН. Подібні випадки траплялися нам часто. Не раз наші вояки заступалися за селян чи захищали дівчат від «союзників» – румунських вояків.

Як наш Леґіон уходив у якесь село, то звичайно селяни спочатку зустрічали нас байдуже. Вважали нас чужинцями, союзниками німецької армії, а мало хто зі старших селян пам’ятав українські військові відзнаки, що їх ми носили. Але коли селяни почули нашу вечірню молитву, що її курінь співав кожного вечора, тоді село оживало. Збігалися люди й запрошували вояків до себе. Рано обдаровували нас квітами. Ми поширювали летючки ОУН, де тільки могли.

Румунська військова розвідка пильно слідкувала за нашою дією і про все зголошувала до німецького вищого командування, так що внедовзі ми одержали суворий приказ не вмішуватися в політику, а повнити своє вояцьке діло.

Румуни не знали, що в сучасній війні треба воювати більше пропаґандою, ніж зброєю.

Так дійшли ми походом до Балти.

Пригадалися мені там наші бої УГА та армії УНР у часах Визвольних Змагань 1918-1920 років.

Нашим завданням було прочищувати запілля від залишок совєтських армій, диверсантів чи спадунів. Але в скорому часі наспів несподіваний наказ, що наш курінь має повернути назад до своєї кадри, тобто до Завберсдорфу в Австрії.

Так-то 27 серпня 1941 року закінчився ентузіястичний час нашого молодого українського війська. Перемогла політика чи політиканство німецької нацистської партії всупереч політиці вермахтівських кіл та її концепції визволення поневолених народів, щоб при їхній помочі розгромити російську тюрму народів.

Пригноблення нашого вояцтва було велике.

Їхали ми знову тим самим шляхом, що і раніше, тобто через Румунію і Мадярщину.

Та вже без ентузіязму, а наші вояки час до часу затягали сумних пісень.

Євген Побігущий “Мозаїка моїх споминів”

Після повернення з України. В Кракові біля православної церкви. Між вояками український православний священик.
Старшини ДУН у часі підтягнення на щоглу українського національного прапора. Зліва доправа: д-р чот. Іван Макаревич, полк. Ріко Ярий, майор Євген Побігущий, пор. Омелян Герман-Орлик і чот. Любомир Ортинський.

Поділитися в соціальних мережах

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to Yandex

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *