Державофілія, або Духовна ницість ВО Liberté
2013/01/30
Йосип Васильович “Луговий” Демчук
2013/02/01

Долати спадщину неоколоніалізму

Основна характерна риса людського існування в колоніальному суспільстві полягає в тому, що людина відділена від себе самої, вигнана з себе самої, чужа сама собі. Явище культурного пригноблення невіддільне від колоніалізму, зумовлює собою у кожній колоніальній країні зневаження і витіснення національного духу (що виявляє себе в її історії, релігії, звичаях) заради культивування того, що ми називаємо «чужорідним духом метрополії»
Рене Меніль

1. До 1991 року Україна була типовою колонією, і її становище мало різнилося від становища, у якому перебували до середини 20 ст. території Азії і Африки. Тому є усі підстави твердити, що економічні, соціальні, культурні проблеми, посталі перед незалежною Україною, мають спільні ознаки і спільні причини з тими проблемами, що з ними зіткнулися «країни які визволилися».

Досвід постколоніальних країн повинен цікавити у першу чергу, оскільки він може дати необхідні ключі до розуміння актуальної української ситуації, і продемонструвати можливі шляхи вирішення ряду пекучих проблем. Варто абстрагуватися від деяких упереджень щодо «кольорового» «третього світу», і звернути увагу на типологічну подібність становища народів, які визволилися, незалежно від їх географічного розташування, расової і релігійної приналежності, мови тощо.

2. Імперіалізм і колоніалізм – явища нерозривно пов’язані між собою. Вони грунтуються на насильстві над цілими народами, на економічному визиску цілих народів і на нівеляції культур цілих народів. Народи, що звільнились від колоніалізму, отримують знекровлену колоніальним пограбуванням, розбалансовану і цілковито орієнтовану на метрополію економіку, патологічні деформації в соціальній структурі, руїну на культурному відтинку.

3. Сфера культури займає в стратегії колонізації особливе місце. Для тривалого і надійного використання людських і природних ресурсів колонії, колоніалізм намагається досягти і зберегти свою цілковиту культурну гегемонію. Його головна мета – створити і утримувати таку культурну атмосферу, у якій не буде місця певним ідеям, а саме: ідеям незалежності колонії, вигнання колонізаторів, тощо, – і у якій функціонуватиме система цінностей приходнів. Його головна мета – духовна кастрація поневоленого народу, досягнення стану, коли колонізовуваний не лише не прагне свободи, але взагалі не мислить себе без колонізатора. Його мета – домогтися покірності не лише у поведінці, але й у свідомості.

4. Колоніалізм намагається досягти цього кількома послідовними етапами. На першому етапі “культурою” в колонії вважається лише те, що принесли з собою колонізатори. Місцева культура мовчазно (а інколи – цілком виразно – через укази, циркуляри тощо) забороняється, оголошується неіснуючою. Автохтони відтак втрачають право на культурну творчість.

Їх межа – виключно фізична праця.

Але така ситуація не задовольняє метрополію, оскільки окупанти і автохтони продовжують складати в колонії дві замкнуті, кількісно нерівні громади, контакти між якими в основному вичерпуються насильством. Імперська культура функціонує лише в середовищі колонізаторів, місцева культура лишається єдиною для колонізовуваних. Герметичність двох культур у колонії, яка вписується в напружені опозиції “приходні – місцеві”, “експлуататори – експлуатовані”, “чужі – свої”, може лише сприяти визвольній боротьбі, але ніяк не унеможливлювати її.

На другому етапі метрополія стимулює взаємне “відкриття” культур приходнів і автохтонів. Елементи чужої культури входять у місцеву, і навпаки, елементи місцевої, переважно у вигляді екзотики, включаються у імперську. Місцева культура отримує таким чином певне визнання, частково легітимізується. Але за це вона платить дорогу ціну – цим “визнанням” її включають, як складову, в імперське культурний простір. В реальності ж з усієї неозорої різноманітності автохтонної культури “визнаються” лише дуже окремі форми, лише деякі, найчастіше друго- і третьорядні її вияви, лише мікроскопічна частина її спадщини.

Далі колоніалізм намагається усе багатство місцевої культури послідовно звести до цих “визнаних”, але вже відчужених і перетворених на карикатури форм, і наочно “продемонструвати” таким чином автохтонам недосяжну “вищість” культури окупантів. Варто додати, що ця визнана “культура” колонії приречена посідати в імперській культурі таке ж місце і такий же статус, як і автохтон в соціально-економічній структурі імперії. “Відкриття-визнання” розглядається метрополією як крок до повної культурної асиміляції автохтонів.

5. Колоніалізм використовує усі засоби впливу, щоб створити певний, визначений стереотип колонізовуваного автохтона і максимально розтиражувати його; при цьому мова, одяг, манери, звичаї останнього – все піддається висміюванню.

Прилучаючись до імперської культури автохтон повинен засвоювати таке ж ставлення до себе.

6. Колоніальна влада сподівається, що опинившись в такій системі презирства, в такій “культурній тюрмі”, колонізовуваний врешті відмовиться від себе самого, від традицій власного народу, і розпочне засвоювати культуру і норми окупанта. Колоніалізм намагається переконати автохтона, що зрада рідного народу – єдиний вихід з нестерпного становища. Вихід цей звичайно виявляється ілюзорним, бо упослідженість зовсім не усувається формальним засвоєнням культури окупанта. Але колоніалізм цим самим досягає мети; подібні маргіналізовані індивіди, відірвані від власних коренів, чужі своєму народу, життя яких тече в нереальному світі чужих вимислів—і є тим типом людської істоти, у яку імперія намагається перетворити автохтона.

7. Якщо політика колоніалізму досягає мети – колонізований народ починає розкладатись і деградувати. З народу він перетворюється на масу відчужених, ізольованих, зламаних і нещасних створінь. Зникає його неповторний і унікальний спосіб життя, культура, мова, традиції – зникає сад, де розквітали тисячі квіток. Натомість з‘являється сумний, одноманітний і штучний асфальтовий плац – полігон для імперського центру.

8. Колонізатори намагаються тотально переформувати свідомість автохтона ретельно сконструйованими міфами, з яких він повинен винести переконання що метрополія, окупанти завжди і всюди діють на благо окупованих, що в окупантів і окупованих існують якісь спільні цілі, інтереси, цінності, що окупанти – насправді – добрі старші брати, визволителі, просвітителі. У такій, зміненій і деформованій свідомості “вже-колонізованого”, природна реакція на своє нестерпне психологічне становище – ненависть і гнів – часто переноситься на одноплемінців. Ще Ф.Фанон звернув увагу на особливу жорстокість і кривавість сутичок всередині колонізованого суспільства.

Так народжується “ідеальний колонізований”, який сам себе (тобто атохтонну спільноту і свою належність до неї) розглядає лише в негативних категоріях, але який всяке насильство, всяке приниження, всяку агресію ззовні розглядає як благодіяння, прояв братньої уваги, а то й вияв універсальних божественних сил.

9. Усвідомлення нинішньої України як постколоніальної, дозволяє глибше зрозуміти причини проблем, з якими вона зіткнулась, і взяти до уваги шляхи якими долали подібні проблеми інші країни та народи.

10. Політичну, економічну і культурну владу в незалежній Україні захопила колишня місцева колоніальна адміністрація. Це, в абсолютній більшості, типові “колонізовані індивіди” – зруйновані люди з гнучкими шиями, ні нащо не здатні крім крадіжок в особливо великих розмірах. Вони чудово усвідомлюють що їхнє утримання при владі, благополуччя і фізичне виживання можливе лише при умові подальшого збереження породженої російським колоніалізмом культурно-психологічної ситуації. Саме у цьому є розгадка штучного гальмування процесів українізації. Саме це є причиною заохочення русифікації і американізації (русифікація і американізація, як виявилось, чудово взаємодіють і взаємодоповнюють одне одного).

11. Сучасний російський (і американський) неоколоніалізм зберігши стратегічну мету, серйозно змінив тактику. Речники неоколоніалізму переконують народи, в тому числі українців, що природна реакція народу на зовнішній тиск чи агресію – є нічим іншим як негідним “зоологічним націоналізмом”, що опір русифікації/американізації – це екстремізм і розпалювання міжнаціональної ворожнечі, що вияв елементарної національної свідомості – це вже фашизм. Коли ми говоримо про неподільне право народу лишатися самим собою – вони заводять мову про Освєнцім.

Мир – одна з улюблених тем неоколоніалістів. В ім‘я миру Україна, наприклад, повинна роззброюватись (в ім‘я того самого миру інші держави роблять якраз навпаки). Коли ж зауважити, що мир і свобода неможливі без власної сили, яка стоїть на їх сторожі, неоколоніалісти зазвичай впадають в істерику про мілітаризм.

12. Дійсна Україна, а не імітація її, можлива лише при повному подоланні спадщини (і спадкоємців) російського колоніалізму. А це означатиме, перш за все ліквідацію нав‘язаної українцям ззовні моделі світу, смерть колишньої свідомості, одержимої стремлінням пристосовуватися до чужих.

13. Необхідно зламати існуючу культурну гегемонію класу колоніальних управлінців, шовіністів і кримінальних нуворишів, і замість ідеалів “поворую, перестану, все-равно богатым стану”, – дати народові ідеали, які були б дійсно гідні народу.

У цьому величезна відповідальність лежить на національній інтелектуальній еліті. Не етномазохізм, не бездумне репродукування і поширення створених колоніалізмом фальшивих образів самих себе, не втеча в постмодерністські карнавали і не безконечні плачі, лише послідовне викриття і розвінчування імперської міфології, (нео)колоніалістських лінгвістичних стратегій, критика по вінця наповненої ненавистю, репресією і шовінізмом імперської культури, критика усіх історичних форм імперської колоніальної практики, яка за визначенням не може не бути тоталітарною і антилюдською.

Без цього ніяка справжня творчість неможлива.

14. Українська культурна гегемонія, культурна влада є запорукою української політичної влади.

Іван Франко у хрестоматійному вірші писав:”…я син народа, що вгору йде, хоч був запертий в льох…” Українців усім засобами заганяли в культурний, політичний, економічний льох на протязі століть. Щоб швидко і остаточно покинути цей льох ми маємо право, ми зобов’язані використати всі засоби. Бо чисту справу не можна робити зв’язаними руками.

Андрій Холявка

Поділитися в соціальних мережах

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to Yandex

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *