Павуки, очерет і лелеки. Що їли українські селяни у 1932-1933 роках
2011/11/22
Операція МОР. 1932 – 1933
2011/11/23

Другий зимовий похід армії УНР

Передумови визвольного походу. Впродовж 1920-1921 років тривала жорстока політика „воєнного комунізму” з каральними акціями і примусовим, із застосуванням військової сили, вилученням хліба й продуктів в українських селян. Ось показовий фрагмент із листа Леніна до командувача Південним фронтом Фрунзе: „Т. Бухарін каже, що урожай на Півдні прекрасний. Головне питання всієї радянської влади, питання життя і смерті для нас, зібрати з України 200-300 млн. пудів”. Селянинові дозволяли лишити собі близько 30 фунтів збіжжя на місяць. Для сприяння реквізиціям більшовики організовували комітети незаможних селян (комнезами), члени яких мали переваги при розподілі землі, звільнялися від податків і діставали 10-20% «здобичі» (цій тактиці „розподілу общака” не зраджують і сучасні „більшовики”). У відповідь на це більшість селян зовсім припинила виробництво. Водночас із загостренням дефіциту продуктів харчування великі райони України охопила посуха: не забарився голод 1921-1923 рр., який забрав життя сотень тисяч людей.

Така політика породила масовий спротив, однак стихійні повстання проти грабунку і знущань більшовицької влади не були скоординовані. Повстанці орудували невеличкими групами, збираючись за потреби у великі з’єднання і розпускаючись, коли минала потреба, щоб легше переховуватись. Вони відбивали обози з награбованим майном і реквізованим хлібом, влаштовували залізничні катастрофи, чинили напади на комісарів і більшовицьких активістів.

Для керівництва повстанням у Києві в березні 1921 р. створено Центральний Український Повстанський Комітет на чолі з українським старшиною І. Андрухом, делегованим в Україну наприкінці 1920 р. По всій Україні виникають губернські, повітові, міські і сільські повстанкоми, які розгортають формування збройних загонів і підпільних груп. У Польщі урядом УНР сформовано спец. орган – Партизансько-Повстанський Штаб (ППШ) на чолі з досвідченим фахівцем партизанської боротьби, генерал-хорунжим Ю. Тютюнником, що був одним із героїв першого Зимового походу і мав значний вплив серед повстанців України.

Юрко Тютюнник у 1919 році.
Юрко Тютюнник у 1919 році.

За даними ППШ, в Україні тоді діяло 42 великих партизанських загони, серед них: загін Заболотного (район дій Ольвіополь-Балта, 6000 багнетів і шабель, 6 гармат, кулемети); загін Струка (Коростень-Житомир-Козятин, до 3000 осіб); загін Брови (Новомосковськ-Павлоград, 3000 багнетів, 1000 шабель, 27 кулеметів, гармати); загін Мордалевича (Радомишльський повіт, 1220 багнетів); формування Бондарчука, Завгороднього і Хмари (Черкащина, 1200 багнетів); загін Удовиченка (Полтавщина, до 1000 багнетів); „Надбузька Повстанська дивізія” (Гайсинський і Уманський повіти, 4000 багнетів і шабель). А ще ж було повстанське з’єднання Н. Махна (до 30 тисяч осіб), яке не підлягало ППШ і дотримувалось власної тактики, хоча в серпні зазнало поразки.

Чекісти доносили, що „загальна кількість бандитів у 1921 р. досягла 40 тис. чоловік”. Діапазон дій повстанських формувань надзвичайно широкий: бойові операції проти з’єднань, загонів і залог регулярної Червоної армії, диверсії на комунікаціях і засобах зв’язку, теракти проти партійних, радянських працівників і активістів, зрив постачання продовольства з України, пропаганда і агітація, збір розвідданих.

Партизанському рухові протидіяли регулярні війська Червоної армії і загони чекістів. На липень 1921 р. у біля польського кордону розміщено 126 тис. багнетів і 22 тис. шабель, а до них – кордонна охорона з 15 тис. багнетів і 1000 шабель. Вони здійснювали каральні акції щодо мирного населення, по селах проводили мобілізацію молоді до Червоної армії. З дезертирством вели шалену боротьбу: ув’язнювали родини втікачів, конфісковували їхнє майно, спалювали оселі, спійманих втікачів розстрілювали. Закінчення війни на фронтах дозволило більшовикам кинути на придушення повстанців значні сили радянських військ і органів держбезпеки, кращі частини на чолі з досвідченими воєначальниками Фрунзе, Блюхером, Дибенком, Котовським, Пархоменком.

Міністерство закордонних справ УНР у донесенні Головному Отаману С. Петлюрі від 10 вересня 1921 р. інформувало: „З середини серпня большевицьке командування підводить під кордон (Проскурів-Кам’янець-Могилів-Ямпіль-Бірзула) багато нових піших і кінних частин з відповідною кількістю артилерії і інших родів військ… Большевицьке командування … підтягує значні сили з Москви, Лівобережжя і Кавказу”. Нарощуючи силу ударів по повстанському руху, більшовики нищили повстанські загони, викривали їх керівні органи і підпільні групи в містах. До осені більшість повстанських формувань було ліквідовано. Лишились невеликі маневрові загони, які нараховували кілька десятків осіб і діяли здебільшого у лісовій місцевості. Підраховано, що чекісти та частини Червоної армії у 1921 р. ліквідували: 444 „бандитських” отаманів, 29612 рядових. В боях з ними захоплено 5 гармат, 266 кулеметів, 8898 гвинтівок, 392 револьвери та 169 бомб… Чи можете ви уявити, щоб такою величезною кількістю зброї володіли „банди”?. Це була всенародна боротьба за свою свободу, за незалежність своєї держави!

Підготовка визвольного походу армії УНР. Армія УНР, не втративши своєї єдності і боєздатності, в листопаді 1920 р. перейшла кордон Польщі у доброму моральному стані, після чого була роззброєна і інтернована. В таборах на 20 січня 1921 р. нараховувалося 17464 старшин і козаків. Та чисельність інтернованих в польських таборах зростала, і на кінець 1921 р. сягала близько 30 тисяч чоловік.

Інструкція Міністерства військових справ Польщі від 2 грудня 1920 р. унормувала становище армії, як дружньої й союзної, і зобов’язала польську адміністрацію забезпечити відповідні умови перебування інтернованих у таборах: харчування, медичне обслуговування, необхідну кількість бараків. Офіційна Варшава опинилася у незручній ситуації. Поляки не бажали рвати союзницьких стосунків з українцями, оскільки відновлення УНР як буфера з Росією для Польщі було життєво важливим. Через це польські військові власті, допускаючи можливість нового антибільшовицького походу, сприяли здійсненню планів українського керівництва.

На перешкоді були вимоги Москви до Польщі дотримуватися умов Ризького договору, який забороняв існування антирадянських збройних угрупувань у Польщі. Допомагаючи у підготовці походу, Польща намагалась позбутись зі своєї території організованої сили, яка могла підтримати визвольні намагання галичан. У цій критичній ситуації С. Петлюра розумів, що єдиним шансом на звільнення України від більшовицької окупації є продовження співпраці з Польщею і докладав зусиль для її зміцнення. Польська сторона дозволила використати інтернованих українських старшин і козаків як посланців в Україну, звільнити з таборів 2 тисячі українських вояків і забезпечити їх необхідною амуніцією для походу на Україну ради підняття антибільшовицького повстання.

Поляки не надали необхідної кількості обіцяних коней, озброєння і спорядження, а в умовах ранньої зими лише половина козаків була відповідно взута та одягнена, однак після неодноразового відкладання терміну початку походу, наприкінці жовтня 1921 р. похід все-таки розпочався. З нагоди початку походу С. Петлюра послав Ю. Тютюннику (командувачу Української повстанської армії) листа: „… Виряджаючи Вас, Повстансько-Партизанський Штаб та старшин і козаків на … звільнення Батьківщини від московського ворога, від щирого серця хочу побажати успіху в тяжкій боротьбі, яку доведеться провадити на Україні. Прошу передати старшинам і козакам мій привіт, … з’ясувати їм всю історичну вагу та патріотичне значення великого акту самопосвяти, який вони виявляють, вирушаючи в Україну, щоб від ворогів її звільнити та розпочати працю для національно-державної відбудови її…. Успіху і слави на добро і щастя нашій Батьківщині”.

Перебіг зимового походу. Ю. Тютюнник із штабом виїхав зі Львова до Рівного 29 жовтня, а 2 листопада 1921 р. з села Балашівка, біля польсько-радянського кордону, доповідав Петлюрі: „Подільський загін (під командуванням підполковника Палія, 700 чол., мав бути кінний, 200 рушниць, 10 тис. набоїв, 5 кулеметів, 4 стрічки з набоями і 5 – без набоїв), на 26 перейшов Збруч (лише 12 кінних), а 27 зайняв Кам’янець-Подільський і Проскурів. Волинський загін генерал-хорунжого Янченка разом з штабом генерала Тютюнника (900 козаків, 417 рушниць, набоїв 70 тис., 32 кулемети з набоями і стрічками, 300 шабель, 15 списів, 500 ручних гранат) має 35% роззуті (босі), 50% без шинелей, одяг решти козаків старий і подертий. Великий брак відчуваємо в білизні. Від Бессарабської повстанської групи генерала Гулого донесень не поступило…”. Це були основні сили повстанців, понад 1500 осіб.

Першою виступила Подільська група підполковника Палія, яка 26 жовтня перетнула радянський кордон в районі Гусятина. Вона з безперервними боями здійснила 1500-кілометровий рейд окупованою ворогом територією через Проскурівський, Летичівський, Любарський повіти, повертаючи на північ у Житомирський і Коростенський повіти, а потім на південний схід, на Малин та с. Бородянку. Але їй не вдалося з’єднатися з Волинською групою для спільних операцій, хоч і сходились вони з протилежних боків в одному бою з більшовиками під с. Леонівкою, не знаючи про це. Це мало фатальні наслідки, особливо для Волинської групи. 17 листопада Подільська група сягає сіл Гута Катюжанська та Вахівка під Києвом, але змушена була повернутися на захід і 6 грудня перейти польський кордон.

Бессарабській групі доручали відвернути увагу ворога від головного угруповання Ю. Тютюнника. Але, перейшовши 19 листопада 1921 р. з околиць Бендер на радянську територію, вона зіткнулася з переважаючими силами ворога і після кількаденних виснажливих боїв, зазнавши чималих втрат, змушена відійти до Румунії.

Повстанський загін генерала В. Нельговського, що перейшов в Україну ще в ніч на 20 вересня 1921 р., мав налагодити зв’язок між Волинською групою Тютюнника і повстанськими загонами Волині. У складних умовах ворожого переслідування, що скеровувалось діючим в загоні агентом, загін втратив зв’язок зі штабом і не зміг виконати завдання, а з боями і великими втратами відступив за кордон. Самостійно діяв також загін Гопанчука, який мав зв’язатися з поодинокими повстанськими загонами і підіймати місцеве населення. Загін пробився на Шепетівку, пройшов міста Славуту, Полонне та Брусилів і 24 листопада досягнув села Гурівщина, що на Житомирському шляху в 25 км від Києва, маючи намір з’єднатися з головними силами.

Головна Волинська група під командуванням Ю.Тютюнника, перейшовши кордон в ніч на 4 листопада 1921 р., 7 листопада здобула Коростень, однак втримати місто не вдалося. Більшовицьке командування кинуло проти Волинської групи двотисячну дивізію Котовського. Під натиском переважаючих сил ворога група відступила на північ від Коростеня на Дідковичі з подальшим маневром на південь в район Радомишля, а потім на північний схід Київщини. Набагато сильніший ворог скрізь чекав на них: на всіх маршрутах і у всіх важливих пунктах. Як свідчать учасники рейду, „не було дня, майже не було години, щоб не було бою. Якщо не більші маневрові бої з частинами Червоної армії, то дрібні сутички з окремими відділами чону, чека, міліції”.

Втративши надію з’єднатися з Подільською групою Палія і не відшукавши загону Нельговського, Ю. Тютюнник, виключаючи можливість дальшого руху вглиб України, вирішив повернути назад до кордону. Було неможливо відірватися від кінноти ворога, а в кожному селі були червоні відділи і треба було пробивати собі шлях з боями. Постійний ворожий натиск, безперестанні бої без сну і відпочинку, голод, сильні морози, бездоріжжя, надлюдська перевтома до решти виснажували напівроздягнуте, майже беззбройне українське вояцтво. Лише фанатична віра в боротьбі за волю допомагала переносити ці нелюдські умови.

Тютюнник у Харківській тюрмі у 1923 р.
Тютюнник у Харківській тюрмі у 1923 р.

17 листопада під селом Малі Міньки, в районі містечка Базар група потрапила в оточення бригадою Котовського. В запеклім бою, що став останнім боєм Повстанської армії, понад 400 вояків загинуло, понад 500 потрапили в полон, 359 із яких більшовики розстріляли за вироком комісії Особливого відділу Київського військового округу 23 листопада 1921 року. Сам Тютюнник зник, і лише в 1923 році, завдяки вдалій провокації ГПУ, його арештували, і після недовгого часу співробітництва з радянською владою розстріляли на Луб’янці.

Другий Зимовий похід, що мав скоординувати повстанські дії і призвести до повалення радянського режиму на Україні, за складних і несприятливих обставин і під тиском цілої низки причин закінчився трагічно і не приніс очікуваних результатів. Він став останньою відчайдушною і героїчною спробою армії Української Народної Республіки у листопаді 1921 р. збройним шляхом відновити українську державність. Іншого сплеску збройної боротьби за незалежність довелось чекати 20 років.

Хрест на місці захоронення героїв Базару...
Хрест на місці захоронення героїв Базару…

Пам’ять.Героїзм і самопожертва учасників походу в ім’я української державності, їх патріотизм і любов до України лишаються взірцем виконання обов’язку перед народом і державою, так само, як і героїв Крут. Мусимо бути гідні їх подвигу.

Пам’ять героїв Базару першими спробували вшанувати житомирські рухівці 1990-го року. Зробленого ними дубового хреста встановити на братській могилі заборонила міліція: автомобілями перекрили дорогу до села. Майор міліції злукавив: мовляв, захищатимуть від селян. Через бійку хрест не встановили і рік він пролежав схованим в базарівських кущах. Тодішній голова колгоспу дав розпорядження нагорнути могили і на них перед референдумом 91-го року з’явився хрест і табличка, на якій 359 прізвищ. У списку страчених є вояки з усіх центральних областей України, особливо багато з Вінницької, Хмельницької, Київської, Полтавської, Черкаської областей. Страчених під Базаром за поданням СБУ реабілітувала Генпрокуратура.

... і монумент, споруджений за сприяння британської діаспори
… і монумент, споруджений за сприяння британської діаспори

У 2000 році на цьому святому місці зусиллями українських патріотів з Великобританії, світлої пам’яті майора Святомира Фостуна та поручника Петра Кіщука зведено величний меморіал. Активну участь у вшануванні пам’яті українських героїв-повстанців, які загинули у селищі Базар (нині Житомирської області) постійно бере Народний Рух України. Минулого року одного із фундаторів встановлення монументу загиблим Петра Кіщука нагородили відзнакою НРУ. З 2005 року ці заходи проводять за підтримки Міноборони України, Житомирської і Рівненської облдержадміністрацій.

P.S. Висловлюю подяку за історичну довідку Петру Процику, раднику Голови НРУ. Також усвідомлюю неоднозначність оцінок і усвідомлення зазначеної ділянки історії, адже ми всі по-різному “підковані” в історії. Прошу лише уникати категоричності, та приступати до дискусії, взявши на себе труд ознайомитись, принаймні, з переліченими нижче різноплановими джерелами:

http://www.navkolo.net/?id=1175, http://ukrlife.org/main/evshan/reid_gero.htm,

http://www.uch.net/~mokry/zint-4.html, http://www.zn.ua/3000/3150/32968/,

http://www.shynok.com.ua/Tragedija.htm, http://memorial.kiev.ua/content/view/502/30/#_ftn6

Юрій Гай

Поділитися в соціальних мережах

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to Yandex

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *