Зрадник в ОУН
2013/09/16
Протибільшовицькі виступи на Полтавщині першої половини 1919 р.
2013/09/18

ДУН на Білорусі

На Білорусі. Зліва направо: пор. Павлик, пор. Омелян Герман-Орлик, хор. Лунь, майор Євген Побігущий, пор. Михайло Сидор, хор. Микола Левицький, чот. Карло Малий, цивільна особа Н.Н., пор. Юліян Ковальський і пор. Мих. Хом’як.

Білорусь показалася нам убогою країною з великими лісами над Березиною, де ще в березні були примерзлі мочари й трясовини. Небезпечно було проходити такими лісами та довелось не раз бродити по коліна у воді.

Перший наш постій був у якомусь дитинці, де жили діти-сироти. Вони голодували, а тому ми рішили зібрати від усіх вояків їхній приділ товщів і цукру й дати цим бідним дітям. Знайшовся на цілий Леґіон лише один вояк, що відмовився дати свій приділ, але після розмов зі своїм командиром погодився й віддав його.

Така була наша перша зустріч з Білоруссю. Білоруси загально поставились до нас дуже прихильно, а ми у свою чергу намагалися їм помагати в чому могли. Наприклад, одного разу сотник Роман Шухевич одержав наказ, щоб допомогти німецьким урядникам збирати т. зв. «контиґент» збіжжя від селян. Він рішуче відмовився від висилки своїх вояків, заявивши, що ми зголосилися добровольцями до боротьби з ворогом, а не забирати збіжжя від убогого білоруського населення, що жило на поганій неврожайній землі над Березиною.

У тому самому часі наші вояки дізналися, що десь недалеко є табір воєннополонених сов. вояків. Розшукавши цей табір, вони виявили в ньому 45 українців, котрі радо погодилися вступити до нашого Леґіону. Сотник Роман Шухевич опісля переговорював з командою цього табору й все виглядало гаразд. Проте, коли він відмовився допомагати німецьким урядникам стягати збіжжя, сотник Моха поробив заходи, щоб цих вояків-українців команда табору не звільнила і щоб вони не приєдналися до Леґіону.

З переїздом на Білорусь Леґіон одержав бойове завдання охороняти більші мости на ріках Березині та Двині, щоб їх не знищили большевицькі партизани. Це було головне завдання, і для того Леґіон був розміщений на просторі близько 50 кілометрів довжиною і приблизно 50 км шириною, а по містечках квартирували його чоти, що їхнім обов’язком теж було охороняти місцеву адміністрацію. Крім того, до обов’язків Леґіону належало постійне прочісування лісів від большевицьких партизанів. На таке прочісування (до речі, дуже небезпечне) треба було висилати не менше дві чоти (80 вояків), а це в свою чергу послаблювало наші станиці в містах, т. зв. «штіцпункти». Все-таки, незважаючи на різні труднощі, весь час, тобто від 22 березня до 31 грудня 1942 року, Леґіон повнив дбайливо й зразково свою військову службу так, що большевицькі партизани не змогли знищити ані одного більшого моста.

Найбільші труднощі виявлялися не так в охороні мостів чи прочісуванні лісів, як у постачанні харчів, зброї та потрібного вояцького виряду сотням і чотам, що стояли постоєм у згаданих «штіцпунктах», ми їх називали малими кріпостями. Постачання було весь час наражене на партизанську засідку, адже ж треба було їхати крізь великі ліси, ідеальні для засідки, а, крім тієї небезпеки, партизани весь час заміновували шляхи. Не диво, що такі транспортові поїздки були вельми небезпечні й вичерпували нервово наших вояків. Бо ж їдучи, вони знали, що кожної хвилини автомашина може наїхати на міну, зариту в дорозі! Це було куди гірше, ніж на фронті, де ворог діє лише спереду, а не з усіх сторін.

До згаданих обов’язків нашого Леґіону належав також дальший військовий вишкіл. Забирали наших старшин, підстаршин по кілька з кожної сотні й висилали їх на різні військові курси при дивізії. Великої користи з таких вишколів наші підстаршини чи старшини не мали. Ось що писав про це хор. Теодор Крочак у своїй щоденнику: «…Сьогодні відбулось закінчення школи. На закінчення прибув командир дивізії і ґарнізону ген. Якобі. З самого вишколу я особисто зовсім незадоволений, хоч мушу признати, що був на властивому рівні з добрими штабовими силами, одначе, після відбуття ще торішнього року підстаршинського вишколу, що його проводив наш майор Є. Побігущий, я тут нічого нового не довідався» (ДУН, стор. 63).

Кожна наша станиця, оця «кріпость», у якій звичайно перебувала одна чота, була постійно наражена на несподіваний напад партизанів. Наші вояки мусіли повнити стійку не лише на мостах, але й в своїй станиці, йти на стежі вздовж важних відтинків дороги в лісі, проводити більші прочісування терену, і обшуки сіл. Треба було часто наново перебудовувати чи поновно укріплювати станицю, обкладати приміщення грубим деревом. Не раз наші вояки тижнями не роздягалися в постійній службі, їм треба було теж охороняти власних командирів, коли ці їхали на відправи до вищої команди. Коли ж траплялися спільні більші бойові операції, тоді в станицях залишалось мінімальне число вояцтва, а це створювало небезпеку кожночасного нападу партизанів і знищення станиць. Треба сказати, що Леґіон зводив-таки завзяті бої з партизанами, бо восени 1942 року нам давали на поміч навіть батарею важких гармат.

Коли у фронтовій позиційній боротьбі ворог є завжди спереду і його видно, чи треба хоронитися від його обстрілу, то в умовинах партизанської боротьби ворог – партизани – є всюди, їх мало видно, після короткого бою вони зникають у лісах, щоб за годину-дві напасти знову на якийсь оборонний пункт. Така рухливість робить враження на незвиклого до такої бойової дії вояка, що начебто у ворога велика сила. На самому ділі, це можуть бути лише невеликі оперативні групи, що знають добре терен.

В Леґіоні були добрі й віддані вояки. Траплялися випадки, що після повернення з лікування воякам було приказано, щоб вони виздоровлювали і не квапились до своїх завдань. Так було, наприклад, з виздоровцем Прокоповим, якому я наказав бути при штабі й не йти довший час на ніяке бойове завдання, бо він довго лікував своє важке поранення, наїхавши на міну. За кілька днів після такої моєї поради, чи можна сказати наказу, Прокопів таки поїхав у бойове завдання (він був шофером) і згинув.

Одного разу я з командиром полку, до якого належав відтинок укріплень, провіряли стійки при мості. По обидвох боках ріки розкинулись горбки так близько, що добрий спортовець навіть камінням міг закидати стійкових і не потребував стріляти. Майор Шредер запитав ройового, що був комендантом цілої стійки, чи не замало в нього вояків. Я сподівався, що ройовий відповість, що рішуче замало. Адже ж їх було всього дев’ять. Але ройовий зовсім преспокійно відповів, що має доволі вояків для сповнення обов’язків. Опісля майор висловив мені признання, що Леґіон має таких вояків. Усе-таки після цього ми зміцнили обсаду таких стійок, головно охорону мостів.

Треба згадати ще, що наші вояки мали ще й різні додаткові завдання. Вони їздили як зв’язкові в Україну, на Волинь, вдержували зв’язки між чотами в суто українській справі. В таких випадках треба було заступати відсутніх вояків, а це знову ж таки викликало надобов’язкову службу інших вояків. Але ніхто не нарікав і не жалівся. Всі сповняли прикладно й зразково свої вояцькі обов’язки.

Підстаршини в Леґіоні були з різних земель України, з різних армій, проходили різний військовий вишкіл і мали різні політичні орієнтації. Але єднала їх одна спільна ціль – боротьба за волю України.

Згадую тут з великим пієтизмом сотника Романа Шухевича. Він був справді небуденним старшиною. Виконував не лише те, що належало до нього як заступника командира Леґіону і як сотенного першої сотні, але він був також і політичним керівником ДУН, він відповідав за організування Леґіону та готував його до майбутньої партизанської боротьби з окупантами. Був справжнім другом, не на словах, а на ділі. Багато про нього написано в книжці «Дружини Українських Націоналістів». Не вагався поїхати до лічниці, відвідати хворого вояка, хоч треба було їхати 200 кілометрів тереном, де на кожному кроці чаїлася небезпека, де кожної хвилини авто могло наїхати на міну. Одного разу це йому й трапилось, і чотирнадцять наших вояків були поранені, коли автомашина зірвалась на міні.

Вмів Шухевич підбадьорювати вояків навіть у надзвичайно складних обставинах і тим з’єднав собі велику популярність і пошану. Знав добре, де приховується хитрість німецьких партійців, як далеко можна з ними домовлятися, яка може бути їхня реакція на таку чи іншу нашу вимогу. Вмів передбачати розвиток подій. Після Першої світової війни, коли розпитували французького маршала Фоша, що було головною причиною його успішних воєнних операцій, він відповів: «команде се превуар» (командувати – передбачувати). Таку прикмету мав Шухевич, і це у великій мірі заважило позитивно в його дальшій вояцькій службі в славній УПА.

Піклувався він особливо також вояками й все турбувався, щоб вони мали що їсти та одержували все те, що їм як воякам прислуговувало. Були ж часи, що і їжі бракувало, бо не наспіло на час постачання. Одного разу стійковий застрелив вола, що ходив по полі, й м’ясо з того вола з’їли вояки зі сотні Шухевича, бо не було що їсти. Німці розвели велике слідство в тій справі. Діяла окрема комісія, яка досліджувала, як це сталось і чому застрелили вола. Шухевич одверто сказав членам комісії, що його вояки вбили вола і м’ясо з’їли, бо не мали що їсти та були голодні. Не їхня вина, що постачання не наспіло своєчасно. На тому дія цієї комісії закінчилася.

Перебравши ДУН, за мною вже були вісімнадцять років військової служби, проведеної головно у вишкільному секторі. Вишколював я рядове вояцтво, потім проводив вишкіл у підстаршинських і старшинських школах. За мною теж були дві війни – українсько-польська та українсько-російська (1918-1920 рр.) і польсько-німецька (1939), вправді, в цій другій я брав участь лише 17 днів, але вже командував батальйоном. Тепер я радів, що маю змогу вишколювати наших вояків – членів ДУН, оцієї невеличкої української військової одиниці, з якою ми в 1941 році пов’язували так багато мрій і надій.

Від першого вишкільного дня в Леґіоні я весь час пригадував нашому вояцтву, включно з підстаршинами й старшинами, що у воєнному часі не раз потрібно навіть звичайному воякові бути своєрідним командиром, коли заіснують різні несподівані обставини. Тому всім треба знати найважливіші правила та приписи, як командувати, щоб не було помилок, бо помилки командирів викликають і поразки, й жертви. Добрий вояк вишколюється не лише в казармі, в кадрових частинах чи в запіллі, але весь час і на фронті. Після кожної, навіть найменшої, сутички з ворогом необхідно продумати й обговорити її перебіг, зробити висновки, чому вона так відбулась, а не інакше.

Наполягав я на вишкіл старшин іще у Франкфурті, а опісля і на Білорусі та використовував кожну нагоду. Такий мій своєрідний натиск на посилений вишкіл виявився зовсім оправданий, коли-то один із старшин не поступив згідно з вимогами, що існують у часі маршу в ворожому терені, внаслідок чого згинули 22 наші вояки й сімох німців. Це була неувага, за котру ми дорого заплатили.

Я вже згадував, що зв’язковим старшиною в Леґіоні був гавптман Моха, з яким ми мали різні клопоти й конфлікти. Раніше в ДУН також були зв’язкові офіцери, з яких ми були дуже вдоволені. Наприклад, у «Ролянді» був сотник Новак, інтеліґентний, прикладний старшина, що його всі шанували. В «Нахтіґалі» був поручник д-р Оберлендер. Наш теперішній зв’язковий старшина сотник Моха хотів командувати в Леґіоні, але не вмів і не міг, бо ж був лише поліційним старшиною та не мав ніякого вищого військового вишколу. Вже на початку нашого побуту в Білорусі виникла суперечка, коли командир Леґіону опрацював так звану тимчасову оборону свого місця постою, яка мусить бути в терені, загроженому партизанською дією. Сотник Моха з тим пляном не погодився і зголосив про це майорові Шредерові – командирові полка. Майор Шредер негайно схвалив опрацьовану схему згаданої оборони, а Моха спіймав облизня. Полковий командир був незвичайно добрий вояк і чесна та дружня людина. При тому незвичайно працьовитий і скромний. Спав у канцелярії полкового штабу, обідав разом з вояками те, що зготували в польовій кухні. Лише сотник Моха завів для себе й кількох своїх підстаршин-німців окрему «панську» кухню, як це говорили наші вояки, в якій варила їжу кухарка, яка часто співала польські пісні.

Майор Шредер часто запрошував нас, старшин, до штабу й там ми проводили різні тактичні вправи, обговорювали наглі бойові знання, а при тому була й змога розповісти про нас, українців, чому ми зголосились до ДУН, за що ми боремось і чого прагнемо. На жаль, майора Шредера скоро перевели з нашого полку куди інде. Всі ми сердечно за ним жалували.

Коли мені як командирові Леґіону було вже забагато дрібничкового встрявання Моха в наші справи, а не раз його безглузде втручання загрожувало нашим воякам, я подав на нього жалобу до ген. фон Баха, командуючого східнім запіллям.

Несподівано ген. фон Бах прилетів особисто літаком, переслухав обидві сторони і заявив, що я командую Леґіоном, а сотник Моха є лише зв’язковим старшиною і не повинен втручатися в справи та дії командира Леґіону.

Проте, вже другого дня він надіслав мені листа з наказом, що сотник Моха має рішаючий голос у всьому, а коли я ще жалітимусь, то відкомандирує до Леґіону німецьких старшин. Так-то ген. фон Бах дволично «полагодив» мою жалобу.

Треба було нам терпіти, бо ж ішлося про добро нашого вояцтва, яке зжилось зі своїми старшинами, мов одна велика вояцька сім’я.

Ми вважали, що сотник Моха є з польського роду, а тому не любить українців. Його неприхильности до нас не змінив навіть ось такий випадок:

Одного разу Моха брав участь у невеликому бою з партизанами. В цьому бою дійшло до близького зудару з ворогом так, що обидві сторони обкидали себе ручними ґранатами. Кинув розбезпечену ґранату й сотник Моха, якось так невміло, що вона впала йому під ноги. Він так злякався, що не міг зігнутися, щоб відкинути ґранату, яка за секунду-дві могла вибухнути. Побачив це наш вояк (на жаль, не пам’ятаю вже його прізвища) скочив мов опарений, вхопив ґранату і кинув її в сторону партизанів, і там вона вибухла. Моха, мабуть, і не подякував тому воякові, що врятував йому життя.

Коли опісля був наказ подати кількох вояків до відзначення за відвагу, то Моха не зголосив того нашого вояка до відзначення й далі не змінив своєї поведінки супроти нас. Така це була невдячна людина.

Що більше, сотник Моха хотів бути командиром Леґіону, а його підстаршини німці хотіли командувати сотнями чи чотами. Були випадки самостійної дії таких підстаршин усупереч настановам і наказам сотенних наших командирів.

Подібний до сотника Моха був місцевий військовий комендант (також прізвища його не пам’ятаю). Одного разу партизани напали на транспорт збіжжя. Невідомо, чи німці повідомили Моха, щоб дати охорону тому транспортові, чи, може, взагалі не повідомляли, або Моха забув мені про це сказати.

В кожному разі, прийшовши рано до канцелярії, я не застав свого ад’ютанта Омеляна Германа. Нечувано, щоб він заспав. Того ніколи раніше не траплялося. Аж близько полудня приїхав Герман з групою наших вояків та розповів мені, що недалеко місця нашого постою партизани замінували дорогу і зробили засідку на автоколону, що везла збіжжя. Коли ж почали вибухати міни й почалась стрілянина, він, зібравши групу вояків, у тому числі писарів та штабову обслугу, побіг на поміч заатакованій автоколоні. Вдалось тоді партизанів відігнати. Приїхав місцевий військовий комендант (ортс-комендант). Герман підійшов до нього й доповів про випадок, унаслідок якого згинули кілька німців, а кілька автомашин розбиті та горять, а цей замість вислухати, звернув увагу Германові, що в нього не застібнутий мундир. Отже, мундир у нього в тій хвилині був важливіший, як вбиті та поранені вояки й загорілі автомашини.

Не диво, що партизани мали не раз успіхи у своїх оперативних діях проти німців або виривалися з оточення, коли в німців комір мундира був важливіший за все.

Нашим воякам довелось не раз також охороняти місце постою дивізійного штабу, а штаб цей часто переміщувався з одного місця на друге. В таких випадках ген. Якобі завжди прохав, щоб ми, українці, повнили охорону. Він мав більше довір’я до нас, ніж до своїх земляків. Одного разу я мусів особисто їхати з чотою повнити таку охорону дивізійного штабу, бо поручник Линда захворів. У часі переїзду на штаб таки напали партизани й ми й відігнали кулеметним і ґранатометним вогнем. Ось такий випадок показує, що запілля загрожене партизанами куди грізніше, як самий фронт. На фронті командир дивізії сидить собі в бункерів далеко від фронтових позицій, а в запіллю, такому, як ми діяли, командир дивізії загрожений на кожному кроці від партизанського нападу та несподіваного обстрілу.

Така боротьба з партизанами була незвичайно добрим вишколомі для наших старшин і вояків. Навчились ми її дуже багато. Жалко, що всі записки пропали в часі мого ув’язнення. Цей наш вишкіл, бойова заправа, дуже пригодились пізніше всім тим нашим воякам, підстаршинам і старшинам, що пішли далі військовим шляхом в Українську Повстанську Армію чи в І УД УНА.

Євген Побігущий “Мозаїка моїх споминів”

Поділитися в соціальних мережах

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to Yandex

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *