РОДИНА ПРОВІДНИКА
2013/04/01
«ЛЕҐЕНДА»
2013/04/08

ДИВІЗІЙНИКИ ПІСЛЯ ВІЙНИ

За два дні до капітуляції Німеччини генерал Шандрук послав сотника Макарушку та німця д-ра Арльта, котрий володів англійською мовою, поінформувати командування англійських військ, які наближалися із Заходу, про українську дивізію та її намір здатися в англійський полон. Коли Німеччина 8 травня 1945 р. капітулювала, дивізія відірвалася від фронту, щоб не втрапити в радянський полон, і рушила назустріч англійцям. Генерал Фрайтаґ не зміг пережити трагедії Німеччини і застрелився. Навздогін дивізії кинулися радянські війська на танках і перерізали колони, що відступали. Частина вояків, близько 1500 осіб, подалася в інший бік і потрапила до американського полону. Понад 10 тисяч дивізійників інтернували англійці. Генерал Крат нарешті перебрав командування над українськими полоненими, а німецький персонал перебрався в табори для полонених німців. Тим самим західні альянти визнали існування окремих українських військ.

Табір інтернованих дивізійників розмістили на терені Італії в місцевості Белярії, а дещо пізніше біля Ріміні. Виконуючи домовленості з СРСР у Ялті, англійці допустили в табір радянську військову репатріаційну комісію, яка намагалася вмовити українських вояків повернутися на «родіну», обіцяючи амністію. Їм удалося знайти близько тисячі охочих, які пізніше змушені були пройти т. зв. провірочно-фільтраційні табори, після яких їх засилали до Сибіру.

Довший час радянські комісії відвідували український табір інтернованих дивізійників, але більшість колишніх вояків категорично відмовилася повертатися під владу більшовиків. Західним альянтам дивізійники надіслали меморандум, в якому повідомлялися причини, що примусили українців боротися зі зброєю в руках проти комуно-більшовицької влади. Англійці не видали Сталінові дивізійників, цьому посприяв і Папа Римський. Американці визнали дивізію «Галичина» леґіоном і звільнили дивізійників з полону вже наступного, 1946 року.

В таборових умовах інтерновані дивізійники вчилися, організовуючи різні освітні та професійні курси, створили знаменитий хор, випускали табірну газету, займалися спортом. 28 охочих отримали можливість розпочати, а дехто продовжити науку в українській духовній семінарії в Римі. В таборі з підручних матеріалів збудували греко-католицьку і православну церкви, військові капелани продовжили духовну опіку над колишніми вояками.

В 1947 р. англійці перевезли кораблями інтернованих дивізійників до Великобританії, де вони ще рік змушені були працювати в сільському господарстві, допомагаючи фермерам, але вже почали отримувати за це плату. Коли в 1948 р. дивізійників випустили на волю, частина їх залишилася жити в Англії, а інші роз’їхалися по цілому світу. В 1949 р. дивізійники створили Об’єднання вояків українців (ОБВУ) у Великобританії, до якого входили колишні вояки, незалежно від того, в яких арміях вони служили. В 1950 р. в Мюнхені заснували всесвітнє Братство колишніх вояків Першої Української Дивізії Української Національної Армії, головна управа якого донині міститься в Торонто (Канада). Окрім Німеччини та Канади, Братство має крайові управи в США, Аргентині, Австралії. А 1992 р. до нього приєдналося Галицьке Братство, до якого входять чотири станиці: Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська і Дрогобицька. ОБВУ, і особливо Братство, з самого початку випускало журнал «Вісті» (згодом «Вісті комбатанта»), видало багато книжок, особливо спогадів дивізійників, і в діаспорі, і в Україні.

Крім того, в США існують «Суспільна Служба Комбатантів», яка допомагає незаможним дивізійникам, інвалідам та вдовам, а також Братство «Броди-Лев», що займається охороною воєнних могил українських вояків. На місці битви під Бродами, між селами Червоним і Ясенівцями Золочівського району, Братство спорудило меморіальний цвинтар, де стоїть 600 хрестів, збудувало каплицю з пам’ятником невідомому воякові. Трапляється, в спільних могилах разом з дивізійниками поховані вояки німецького Вермахту та червоноармійці. Ветерани Братства виступають за примирення всіх воюючих сторін, і цей цвинтар, здається, єдиний, де таке примирення здійснено.

З лав ветеранів-дивізійників у діаспорі вийшли письменники, поети, художники, священики, єпископи, науковці, вчителі, професори, ректор університету, бізнесмени, визначні фахівці. Багато з них стали меценатами, які допомагають Україні, не шкодуючи коштів для дитячих садків, шкіл, високих шкіл, бібліотек, громадських організацій та церков. Допомагали вони і Майданові під час Помаранчевої революції.

Після здобуття Україною незалежності дивізійники з діаспори приїхали до Києва і разом з побратимами з Галицького Братства заявили, що вони за примирення зі своїми колишніми противниками з часів минулої війни, за єдність українського народу. Але адекватної відповіді від офіційної організації ветеранів Великої Вітчизняної війни, яку очолює генерал Герасимов, не отримали. На заклик дивізійників відгукнулися тільки члени Спілки офіцерів України та Всеукраїнського об’єднання ветеранів.
Джерело: galiciadivision.org.ua

Провідники мисливської чоти 29-го полку, які боронили замок Ґляйхенберґ до дня капітуляції, біля макету замку в Ріміні, зліва: Михайло Безкоровайний, Омелян Кульчицький, Василь Попадинець (серпень 1946 р.).
    Відступ на захід із фронту біля Фельдбаху в Австрії після капітуляції Німеччини в травні 1945 р.
Вояки 1-го (29-го) полку у передкапітуляційному відступі з фронту на Захід. У центрі, в камуфляжному “пончо” – автор, хорунжий Ярослав Овад, праворуч від нього – десятник Головко.

Поділитися в соціальних мережах

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to Yandex

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *