ПРОГОЛОШЕННЯ ЗУНР
2011/12/01
ПРИЗНАЧЕННЯ НАЦІОНАЛІЗМУ
2011/12/01

Геноцид вірмен та голодомор українців – історичні та політичні паралелі

24 квітня 1915 року займає особливе місце в iсторiї вірменського народу. Саме в цей день у Стамбулі розпочались масовi арешти вiрменської iнтелiгенцiї. Фактично в кiнцi квiтня 1915 року турецька полiцiя заарештувала бiльше 800 релiгiйних, полiтичних, культурних дiячiв – представників вiрменської громади, бiльшiсть з яких в подальшому були знищенi. Саме зі стамбульських подій почалось повномасштабне винищення вiрменської еліти по всій iмперiї.

Турецькі пiдданi вiрменської нацiональностi ніколи не мали особливих привілеїв. Те, що багато вірмен були успішними комерсантами, а тому досить заможними людьми, часто ставало причиною грабунків та розбійних дій по відношенню до них. Зазвичай страждали i не надто заможні вірмени. Як зазначає один із знаних дослiдникiв геноциду Ю. Барсегов, в Османській iмперiї антивірменські настрої поширились ще з часів російсько-турецької війни 1877-1878 років, i з того часу не згасали. Перша Світова війна дала поштовх намаганням турецької влади остаточно вирішити вірменське питання, фізично знищивши значну частину вірменського населення Туреччини. 1914-1916 роки стали апофеозом антивірменських операцій. Впродовж війни вірмени Туреччини постійно перебували під загрозою винищення. Практично єдиним шляхом порятунку була втеча з рідних місць (а терени проживання вірмен у Туреччині були їх давньою етнічною територією), покинувши своє майно, будинки, землю. У цій ситуації значна кількість чоловіків розпочала партизанські дії проти турецьких та курдських загонів. Тогочасний міністр іноземних справ Російської імперії Сазонов у своєму листуванні з російськими дипломатами відзначав, що “… наявні у нас документи та свідчення доводять, що дії вірмен викликані турецьким розбоєм, а не навпаки”. Вірменська молодь Російської імперії починає формувати загони добровольців для участі в бойових діях проти Туреччини. Досить широко такий рух розгорнувся і в Одесі (ці процеси докладно дослідив у одній зі своїх статей одеський історик Д. Давтян). Пізніше ці добровільні формування стали основою збройних сил Вірменської Республіки, що постала 1918 року на руїнах Російської iмперiї. Уряд Вірменії заходився організовувати захист своїх громадян від турецької загрози. Керівництво Республіки, зокрема, звернулось до уряду УНР з проханням дозволити воякам вірменської національності відбути на Батьківщину для подальшої військової служби, на що було дано позитивну відповідь. Проте незабаром Вірменська Республіка (“буржуазно-контрреволюційна”) опинилась під владою бiльшовикiв, чиї керівники підписали з Туреччиною договір, за яким останній повернули не лише землі, що входили раніше до Османської iмперiї, а й області Карсу i Андагару. Поновлення вірмен в громадянських правах, повернення майна та надання їм територіальної автономії було міжнародними зобов’язаннями Туреччини за багатьма договорами, проте жодне з них виконано не було.

Сьогодні проблема визнання чи невизнання Туреччиною геноциду вірмен в Османській iмперiї та Турецькій республiцi є одним з каменів спотикання на шляху Анкари до Європейського Союзу. Намагаючись здобути членство у Євросоюзі ні офiцiйна влада, ні громадськість Туреччини не поспішає демонструвати цивiлiзованого європейського підходу до цього питання. Одним з підтверджень цього є нещодавнє вбивство турецького письменника та публіциста вірменського походження Гранта Дiнка, що послідовно виступав за визнання Туреччиною геноциду. Для заперечення факту геноциду вірмен використовуються рiзнi прийоми. Так, цілком заперечують кiлькiсть жертв серед вірменського населення. Ю. Барсегов та К. Вртанесян наводять цифру в 1,5 млн. осіб. З турецького боку лунають iншi дані – від 10-15 до 100-150 тисяч жертв (кидається у вічі цікава деталь – цифри ті ж самі, лише з різницею на один або два порядки). Напевне, з точки зору турецьких правників, така кiлькiсть жертв не досягає до масштабів геноциду. Крім того, вважається, що всі ці жертви були повстанцями, що своїми партизанськими діями намагались вiдiрвати Турецьку Вiрменiю від Туреччини i приєднати її до Російської iмперiї (або до Вірменської республіки), тобто держава захищала свою територіальну цiлiснiсть, а це вже зовсім інший ракурс справи з погляду міжнародного права.

Існує й інший аспект. Під час масових антивірменських акцій було знищено значну кiлькiсть греків, ассирiйцiв, болгар. Спираючись на ці дані, турецькі дослідники доводять, що акції не були направлені проти вірмен, як національної громади, оскільки загинули представники й інших народів. Однак, згадаймо: у багатьох державах заперечення Голокосту єврейського народу є злочином. Але, якщо вказати кiлькiсть українців та росіян, які разом з євреями лежать у Бабиному Яру та інших місцях масових убивств – можна таким чином довести, що Варшавське або Краківське ґетто, як i десятки інших, будувались не для євреїв. Аналогічно заперечується i Голодомор українців 1932-33 років, адже від голоду загинули також молдавани, болгари, росіяни, що проживали в УРСР. Таким чином, навіть формулювання – Голодомор українського народу чи народу України – намагаються піднести до чогось важливого. Але якраз формулювання принципового значення на має. Якщо молдавани чи болгари не піднімають цього питання, значить для них воно не є важливим. Для українців, у яких бiльшiсть сімей потерпіла від Голодомору, це дуже болючий спогад, i надовго таким залишиться. Цілком зрозуміло, що росіяни, які живуть в Україні, заперечують Голодомор. Переважна бiльшiсть російського населення промислових регіонів України приїхала сюди після Другої Світової війни i про події 1930-х років нічого не знають. Розповіді очевидців про загороджувальні загони НКВС на кордонах УРСР є для них повною нісенітницею. Але це не означає, що такого не відбувалось.

Тим часом, позиція офіційної Росії однозначна – Голодомору українців не було. Була важка ситуація в країні, весь Радянський Союз потерпав від нестачі продовольства. Поважні історичні журнали (видання Російської Академії наук та інших наукових установ), як то “Отечественная история” (колишня “История СССР”), або “Вопросы истории”, кинулись публікувати дослідження шанованих істориків про голод у різних куточках Радянського Союзу протягом 1932-33 років. От тільки ті сотні чи тисячі жертв голоду в Карелії чи Мордовії ніяк не порівняти з мільйонами померлих голодною смертю в Україні. Причому, я жодним чином не хочу образити пам’ять загиблих в інших місцевостях. Їх смерть – частина того ж злочину, який коївся у нас на Батьківщині. Просто масштаби трагедії, погодьтесь, неспівставні.

Росія побоюється, що визнання Голодомору обернеться для неї, як правонаступниці СРСР, певними санкціями. Проте українці не хочуть за життя своїх родичів вимагати грошей або газу. Українців хвилює моральний аспект проблеми, сам факт визнання того, що такі події мали місце. Аналогічно i вірмени не торгують життями та пам’яттю своїх співвітчизників. Для нормальних взаємовідносин у межах міжнародного співтовариства потрібен етичний акт визнання та вибачення. У світовій практиці існують приклади цивiлiзованого вирішення подібних проблем. Зокрема, вибачення Німеччини перед євреями та іншими народами, що постраждали від фашизму, або зустрічні кроки України та Польщі. Парламенти та громадськість багатьох кран визнали факти як геноциду вірмен, так i Голодомору українців (лише з останніх прикладів – визнання французьким парламентом геноциду вірмен та декларація ЮНЕСКО щодо Голодомору). Лише держави, безпосередньо причетні до цих трагедій, послідовно їх заперечують. Для Туреччини це вже викликало проблеми. Зважаючи на загострення відносин між Російською Федерацією та США, можна передбачити, що i небажання визнати Голодомор невдовзі стане проблемою для Росії. Причому, треба відзначити, що відмова Туреччини визнати геноцид вірмен насправді є досить формальною причиною затримки її вступу до об’єднаної Європи. Існують й інші проблеми на цьому шляху, такі, як конфлікт з Грецією через Кіпр, курдське питання, амбіції Туреччини щодо приєднання Азербайджану, тощо. Найважливіше – це те, що Туреччина може стати мусульманським варіантом троянського коня у Європі, одним з кроків у напрямку ісламської Реконкісти “невірного” Заходу. В ісламському світі добре пам’ятають часи панування мусульман у Південній Європі, й не проти їх повернути. ЄС такий розвиток подій не влаштовує, тому Туреччина може так і залишитись вічним “кандидатом на вступ”. А питання геноциду вірмен у цій ситуації є одним зі шляхетних та зручних приводів для відмови.

Український Голодомор може стати подібною зачіпкою для США у взаємовідносинах із Росією. Треба розуміти, що наша трагедія для керівництва (саме для керівництва, оскільки значна частина громадян США, завдяки активній роботі української діаспори, щиро співчувають українцям у цьому питанні) Сполучених Штатів буде зручним приводом застосування більш жорстких заходів до Російської Федерації, і не більше.

Загальна ситуація ускладнюється ще й тим, що як у Вiрменiї, так i в Україні, громадська думка стосовно цих трагічних сторінок нашої iсторiї не одностайна, так би мовити, не викристалізувана. Багато вірмен з радянських часів традиційно не замислюються над такими проблемами. Про нашу вітчизняну ситуацію взагалі казати нічого. Самі громадяни України поділені на тих, хто вимагає визнання Голодомору, i на тих, хто вважає його черговим антиросійським випадом. Тому, напевне, народи України та Вiрменiї повинні підтримати один одного в законних прагненнях домогтися визнання своїх національних трагедій актами геноциду. Така позиція могла б стати ще одним кроком на шляху до встановлення більш дружніх та тісних взаємин наших народів.

Володимир Бузейчук

Поділитися в соціальних мережах

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to Yandex

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *