БОРОТЬБА УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ НА СХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ 1941-1944 (Спомини очевидця і учасника)
2011/09/09
ДМИТРО МИРОН “ОРЛИК” як теоретик і практик української національно-визвольної боротьби
2011/09/09

ГОЛГОФА О. ОЛЬЖИЧА

Учасники підпілля ОУН зазначають, що О. Ольжич вже від початку своєї місії керівника націоналістичного руху на Східних та Центральних українських землях, що перебували під німецькою окупацією, дуже чітко уявляв собі усі загрози та небезпеки, які чигали на нього особисто. Він усвідомлював, що ці ризики зросли стократ, коли йому випало взяти на свої плечі керівництво усім підпіллям ОУН після арешту провідника ОУН полк. А. Мельника. Не раз він зауважував друзям, що цілком свідомий того, що може загинути від ворожої руки. Але жодним чином усвідомлення Ольжичем цих загроз не похитнуло його волю та не позначилося на його діях. Він був єдиним цілим з оспіваними ним в поезіях та публіцистичних творах відважними героями визвольної боротьби, для яких віддати своє життя за Україну було найвищою цінністю та наголовнішим сенсом життя.
О. Ольжичу судилося пройти до кінця шлях своїх літературних персонажів. Гестапо таки натрапило на його слід, і він був заарештований. 25 травня 1944 р. розпочалося його сходження на власну Голгофу, яке стало його останнім шляхом — у Вічність.

Ось як описує арешт О. Ольжича Леонід Череватенко: «…25 травня 1944 року він вийшов із внутрішньої кімнати по вулиці Личаківській, 32 назустріч гестапівцям і — посміхнувся. Командував цією “операцією” такий co6i Яворський, прибалтійський німець, скорше онімечений слов’янин (перед війною викладав російську мову десь у Литві). Обшук не дав бажаних наслідків. Aні зброї, ані документів. I дуже мало (80 злотих) грошей в гаманці, що вельми розлютило гестапівців. Посвідчення було фальшиве, але вони знали, хто їм трапив до рук. Відповідати заарештований відмовився. Удари по обличчю. Удари по голові. Удари — ногами — по тулубу. Мовчання. 3 Личаківської його ведуть на вулицю Перчинську — у львівське гестапо. 3i Львова поїздом, під посиленим конвоєм, допроваджують до Берліна. 3 Берліна везуть автомобилем у Заксенгаузен».

У цей день були заарештовані і господар квартири Роман Маланчук та його дружина Ольга, яких також відправили до концентраційного табору.

Концтабір Заксенгаузен був розташований біля невеликого міста Орієнбаум на північ від Берліна. Власне, це місто знаходилося зовсім близько від столиці третього рейху. Тож не випадково, що саме тут нацисти утримували особливо важливих політичних в’язнів — противників свого режиму. Для цього на території концтабору існувала спеціальна відокремлена зона, центром якої був великий мурований бункер — т. зв. «Целленбау», що його використовували як тюрму для їх ув’язнення.

Архівних документів про перебування О. Кандиби-Ольжича у концентраційному таборі Заксенгаузен поки що не оприлюднено. З одного боку, уряд та архівні служби ФРН лише нещодавно відкрили доступ дослідників до особових справ жертв нацистського режиму. З іншого боку, існує велика імовірність, що архіви Заксенгаузена потрапили до сховищ колишнього Радянського Союзу і використовувалися радянськими спецслужбами в оперативних цілях. Адже в’язні «Целленбау» та матеріали допитів їх нацистськими слідчими становили для них очевидний інте-рес. Матеріали архіву концтабору також використовувалися радянською Надзвичайною державною комісією з розслідування злочинів, скоєних нацистським режимом на території СРСР. Тепер ці документи перебувають на території Росії. Зокрема, у Державному архіві Російської Федерації, у фонді НДК, є окремий опис «Заксенгаузен», де зібрано частину документів, що стосуються діяльности цього табору. Автор цієї публікації працював з ними. Матеріалів про Ольжича в них ще не виявлено. Водночас існує досить велика імовірність того, що з часом архівні свідчення про перебування О. Ольжича в Заксенгаузені все ж будуть знайдені дослідниками і стануть доступними широкій громадськості.

До цього часу єдиним джерелом відомостей про останні дні життя О. Кандиби-Ольжича та його героїчну загибель є свідчення очевидців, які перебували в концтаборі Заксенгаузен в той час, коли він був до нього доставлений німецькими спецслужбами. Завдяки їм стало відомо, що про присутність Ольжича в «Целленбау» інші ув’язнені довідалися на початку червня. Його помістили до камери №14, яка серед в’язнів вважалася камерою смертників. Комендантом табору був штандартенфюрер Кайндель. Справу О. Ольжича вів обергруппенфюрер Міллєр. З 7 червня у допитах брали участь високопоставлені чини гестапо — керівник ІV відділу головного управління безпеки оберштурмбанфюрер Вольф, гауптштурмфюрер Шульце та прибалтійський німець Вірзінг, який добре володів російською мовою. Вольф курував у гестапо політичні питання, пов’язані з боротьбою з українським націоналістичним рухом. Шульце і Вірзінг були відомі українським політв’язням як брутальні кати, які брали участь у допитах практично кожного українського в’язня не лише в таборі, а й у Львові, в тюрмі гестапо на вул. Лонського.

У камері Ольжич перебував прикутим до центру підлоги важкими кайданами з коротким цепом, який дозволяв зробити лише кілька кроків і не допускав в’язня до стін, вікон та дверей. Допити тривали кілька днів. Ольжича били і піддавали тортурам. Найтривалішим був нічний допит, за одними свідченнями, — з 8 на 9 червня, за іншими — з 9 на 10 червня 1944 р., з 20?ї години вечора до 6?ї години ранку (за іншими даними — допит припинився десь перед полуднем). Ольжич повернувся до камери в надзвичайно тяжкому стані. Йому було важко пересуватися, фактично, його вели наглядачі. Після того сусіди Ольжича по ближчих камерах не чули ознак руху з місця його ув’язнення. Не чути було якогось руху з камери й під час обіду. Приблизно о першій годині дня до його камери зайшли наглядачі. Ольжич вже не дихав. Його тіло винесли з каземату й увечері, за табірним розкладом о 19.45, спалили у крематорії.

Наведемо фрагменти спогадів тих, хто перебував у той час в концтаборі Заксенгаузен, про ув’язнення та смерть О. Ольжича.

Володимир Стахів, один з провідних членів ОУН (р) під проводом С. Бандери: «Був понеділок 5 червня. Вранці, як звичайно, в’язнів випустили до спільної умивальні, щоб помити начиння. Повертаючись коридором, я зустрів О. Ольжича. Чи впізнав він мене — не знаю. Він ішов рішучим кроком, похмурий, волосся розкуйовджене. Одягнутий був у темну блузу, брунатні штани-нікербокери (пумпи), гірські куті черевики. Він ішов з камери ч. 14, де звичайно перебували закуті в кайдани в’язні, приречені на смерть.
Це був єдиний раз, що я бачив Ольжича. Знаю, що нікому з ув’язнених українців не довелось його там бачити. Зате сусід, поляк з камери ч. 15, капітан Єжи Кунцевіч, часто порозумівався з ним через стіну і вікно».

«Камера ч.14 — це темниця із звичайними твердими нарами.До долівки були прикріплені тяжкі ланцюги, такі короткі, що закутий в’язень міг тільки сидіти або лежати на нарах. Коли в’язневі давали їсти, його розковували, і тоді ланцюги падали із сильним грюкотом на землю, так що я, в камері ч. 17, завжди знав, коли Ольжича розковують. Робили це тоді, як брали його на переслухання».

«О 15 год. в камері ч. 14 з грюкотом упали кайдани. Невдовзі після того я почув у коридорі рішучі кроки Ольжича. Ковані черевики так і дзвеніли на камінні. Значить, Вольф, Шульце і Вірзінг провадитимуть переслухання. О 20 год. Ольжич повернувся до камери. Його хода не була вже така рішуча.

У четвер 8 червня Кунцевіч повідомив мені таке: «Я зустрів на коридорі сусіда ч. 14, і він устиг мені сказати, що його жахливо побили. Я відповів йому тільки: тримайтеся».

«Того ж четверга, увечері, о 20 год., знову забряжчали падаючі кайдани. Значить, Ольжич іде на вічне переслухання. І дійсно: знову кроки кованих черевиків у коридорі. Я довго не міг спати і прислухався, коли почую ці мені вже знайомі стукоти об кам’яну долівку. Довго після півночі я не чув нічого. Лише в п’ятницю, 9 червня, о 6 год. вранці, почув я, як коридором просувалася від стіни до стіни людина. Легкий стукіт у двері моєї камери… Засув камери ч. 14 відчинився, забряжчали кайдани. Ольжич повернувся. Коли відомий у “Целленбав” “оберпосмітюх” Пенке заніс до камери ч. 14 снідання і скоро повернувся, я почув його слова: “В’язень відмовляється приймати їжу”…».

Кожної п’ятниці нас провадили до голяра голитися. Була 14?та година, коли мене, поголеного, привели назад у камеру. Після мене відчиняли камеру ч. 14 і знову зачиняли. Що сталося?

О 17 год. я мав уже відповідь. Ми йшли по каву, Кунцевіч устиг мені прошепотіти: «Сусід не живе»…

О 19.45 год. тлінні останки О. Ольжича винесли до крематорію».

«Вістка про смерть Ольжича громом вдарила по всіх в’язнях… Британці, французи, поляки, латиші та інші висловлювали нам своє співчуття і схвилювання…

16 червня о 6-й год. вранці ув’язнений з нами польський єпи-скоп д-р Владислав Гораль з Люблина відслужив у своїй камері заупокійну Богослужбу, а ми всі в келіях-“самітках” взяли духову участь у цій в’язничній панахиді за упокій душі».

Тома Лапичак, діяч ОУН під проводом А. Мельника: «З початком червня довідався я, що до бункру привели О. Кандибу-Ольжича. Справу його вів той же самий обергруппенфюрер Міллєр, що вів і нашу справу, а переслуховували добре знані всім українським політичним в’язням балтійський німець Вірзінг і берлінчик Шульце».

«У його сусідстві сидів згадуваний капітан Кунцевіч. Завдяки знайомству, яке він нав’язав з Ольжичем, і завдяки тому, що переписувався (очевидно грипсами) з іншими українськими в’язнями, залишились деякі свідчення, що дозволяють припускати умовини, серед яких згинув О. Ольжич».

«Ольжича брали кожного дня на переслухання. Приводили тільки на ніч або на обід. Переслухання тяглось уже кілька днів від часу, коли його туди привезли. Останню ніч (з 9 на 10 червня 1944 р.) його в келії зовсім не було. Щойно на другий день перед полуднем він почув у коридорі під його дверима і біля сусідньої келії, в якій жив Ольжич, якийсь рух. Цей рух нагадував йому, неначе б вели якогось ослабленого, і він, постогнуючи, посувався вперед. З шепотів людей він не міг нічого зрозуміти. По хвилині в коридорі затихло; люди, від яких походили ці шелести, ввійшли до келії. Він почув клацання залізними ланцюгами. Це була келія, у якій сиділи спеціяльного роду в’язні, стало закуті, що він сам мав одного разу нагоду ствердити, глипнувши в цю келію, де побачив тяжкий ланцюг, прикріплений до середини келії. Це саме він чув від каліфакторів, що обслуговували в’язнів. Ланц був короткий і дозволяв в’язневі зробити кілька кроків, не допускаючи його ні до дверей, ні до стіни, ні до вікна. Він припускав, що й Ольжич мусів бути так само закутий, бо часто чув брязкіт кайданів.

По хвилині можна було почути, що люди, які ввійшли в келію, вийшли звідти і келію зачинили. Був такий звичай, що, коли в’язня в келії не було, її не замикали. Вона залишалась або відчиненою, або двері оставались лише приперті, але не замкнені засувою. Тим разом, одначе, двері заперто на засув. Значить, в’язень залишився в келії.
Того дня капітан Кунцевіч не чув брязкоту кайданів, ані не бачив Ольжича при видачі обіду.

Після обіду, десь біля години першої, він почув знову хід кількох людей, скрегіт засуви Ольжичевої келії і вхід людей до неї. За хвилину в коридорі постало коротке шамотання, що нагадувало, неначе б когось виносили. Він мав враження, що Ольжича з келії забрали на ношах. У першій хвилині був переконаний, що, може, захворів і його віднесли до лічниці. Ввечері довідався від Пецке (одного з каліфакторів), що Ольжич не живе».

«Ніякі погрози і залякування не могли від нього вибити таємниці. А це озлоблювало сатрапів. Переслуховували цілу ніч. Звичайно, вночі не балакали про політику, але виконували діло катів і опричників. Найсильніший організм фізично зломився б. Бачачи перед собою фізичну руїну, Вірзінг і товариші мусіли припинити тортури. Відвели до келії. Думали пополудні продовжувати. Але тіло не витримало тортур. Віддих життя згас.

…Катований гітлерівськими опричниками вночі з 9 на 10 червня 1944 р., Ольжич помер як герой 10 червня 1944 р. наслідком побоїв».

Перебуваючи в цей час у концтаборі Заксенгаузен Голова Проводу ОУН полковник Андрій Мельник довідався про смерть О. Ольжича від Степана Бандери. Ця звістка була передана йому умовними знаками, що їх використовували ув’язнені, спілкуючись між собою: «Підпавши під арешт Гестапо в січні 1944 р., я спокійний був за наші ряди, бо знав, що з ними є Ольжич. Яким же важким ударом для мене була відомість у третім дні мого побуту в «зондербараку» Заксенхаузенського табору, що Ольжич, закатований, згинув у цім же бараку несповна два місяці перед моїм перенесенням туди зі «зоджергавз» ч. 3»…

У смертельній агонії нацистський режим забрав життя О. Ольжича. В роки випробувань, які випали на долю України, вчений і поет поступився в ньому місцем воїну.

Віддаючи шану своєму Провіднику часів Другої світової війни, відомий учасник українського національного руху Яків Шумелда залишив нам такі рядки: «Кандиба-Кардаш у 1941–1944 роках був не поетом чи археологом-науковцем, а Комендантом підпілля на українських землях і на службі української державотворчої дії».

Сергій КОТ, член ПУН,
Генеральний директор Фундації ім. О. Ольжича

Поділитися в соціальних мережах

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to Yandex

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *