Українці Польщі вимагають ліквідувати наслідки операції «Вісла»
2012/04/19
Роман Мац – вояк УПА зі скрипкою в руках
2012/04/19

ГОРОДОК 1932

Наприкінці листопада 1932 року бойовики ОУН вко­тре здійснили пограбування одного із польських держав­них поштових відділень. На цей раз об’єкт знаходився в містечку Городок Ягелонський під Львовом. Практика по­грабувань ворожих установ з метою експропріації коштів для революційної діяльності була притаманна багатьом організаціям та рухам. У польській державі це питання мало особливий статус, адже найавторитетніший державний діяч – маршал Юзеф Пілсудський, як член Польської Партії Соціалістичної (РР8), свого часу організовував бойові групи й сам брав участь у нападах, спрямованих проти російського царського режиму. Оунівці не соромилися використовувати цей ефективний метод боротьби, а їх адвокати, обороняю­чи підсудних українців, часто покликалися на приклади революційної боротьби польського народу.

Найкращі бойові сили організації- 11 бойовиків із різних частин Галичини, на чолі із комендантом акції – Юрком Бе-резинським, взяли участь в нападі на поштове відділення.

В результаті невдалого нападу двоє із одинадцяти бойовиків – Володимир Старик та Юрко Березинський, за­гинули на місці. Інші намагалися втекти. Під час відступу загинув один польський поліцейський і ще двоє отримали поранення. Проте найтрагічніше доля обійшлася із Васи­лем Біласом та Дмитром Данилишином – саме вони мали найбільший бойовий досвід і відповідали за конфіскацію грошей із каси. Біласа й Данилишина піймали українські се­ляни завдяки фальшивій поголосці, організованій поліцією, що начебто це злочинці, які пограбували українську коопе­ративу.

Пізніше, під час суду, місцевий парох отець Киндій при­гадував, як він намагався зупинити схвильований натовп, який бив двох невідомих хлопців:

«Першого грудня, десь коло години одинадцятої, я поба­чив, як багато людей, одні в сорочках, інші одягнені, з дрюч­ками й колами бігли полем у напрямі лісу. Заінтригований цим, я пішов з ними й почув крики: «Розбійники! Лапайте!». Зразу я думав, що це напали на дика, бо в тих сторонах їх багато. Але за якийсь час я почув крики: «Бий, забий!». На гостинці (мурованці) я почув постріл. Після того рознесли­ся голоси: «Він уже не має набоїв, приступай безпечно!».

Зі зворушення я не міг бігти й пристав. З горбка я по­бачив чоловіка, що лежав на гостинці, а над ним стоячи люди. Я прибіг і просив, щоб люди не били. У віддалі якихось ЗО кроків я побачив другого, що лежав у житі. І його били. Я не знав, котрого рятувати. Було чути голоси, що суд їх звільнить і вони потім спалять село, тому треба їх убити. Я, як священик, не хотів до цього допустити. Про­бував відбирати від людей дрюч­ки, але люди були такі роз ‘юшені, що й на мене готові були кину­тися. Нагло один із лежачих очуняв і встав. Обидва вони були побиті, з голів текла їм кров. Вони збли­зилися до себе, а люди їх оточили І сталося таке, чого я в житті ще не бачив: один одного взяв за руку. Вони стояли на горбочку так, що їх не було видно понад людь­ми. Тоді той вищий промовив: «Ми є членами української організації. Як ви так будете воювати, то України ніколи не будете мати!»…

Тому, що вони стояли близько біля мене, я чув, як один до одного шепнув: «Тепер поцілуймося на прощання!». Обидва поцілувалися. Я не є неспокійної вдачі, вмію панувати над собою. Але та хвилина, коли люди стояли з дрючками, а вони на горбку, пригадала мені, що так мусіло бути тоді, як на Голготі розпинали Христа. Люди похилили голови й не зна­ли, що робити. А тим часом надійшла поліція й їх забрала».

Святослав Липовецький “Червоно-чорне. 100 бандерівських оповідок”

Поділитися в соціальних мережах

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to Yandex

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *