Тернопіль прийняв з Криму 88-річного ветерана УПА (росіянина за національністю)
2014/03/31
Звернення УПА до народів Кавказу
2014/04/09

Ідеологічна еволюція Організації Українських Націоналістів у роки Другої світової війни

Ідеологічна еволюція Організації Українських Націоналістів у роки Другової світової війни
Ідеологія та політика ОУН формувалася насамперед під впливом трагічних наслідків національно-визвольної боротьби українського народу за державну незалежність та соборність в 1917-1923 роках, черговим розчленуванням та поновленням України сусідніми державами, а також політикою країн Заходу, насамперед Антанти щодо реалізації українським народом права на самовизначення.

Загальновідомо, що основні ідеологічні і політичні концепції ОУН створювалися на теоретичних засадах ідеологів інтегрального націоналізму, головним чином Дмитра Донцова, Сціборського й інших вітчизняних та зарубіжних філософів і соціологів. Донцов, а вслід за ним і керівництво ОУН вважали, що головний урок поразки національно-визвольної боротьби та втрати державної незалежності, а також тієї реальної ситуації, в якій після цього опинився український народ, диктує необхідність відмовитися від “гнилої демократії” та створення авторитарної організації, здатної реалізувати ідею самостійної та соборної України. Саме у зв’язку з цим вони різко критикували і відкидали погляди не тільки видатних діячів українського відродження – Драгомана, Павлика, Грушевського та інших, але насамперед, творців Центральної Ради, ОУН та ЗУНР. Керівництво ОУН, таким чином, спрямувало національно-визвольний рух не в демократичне, а в авторитарне русло.

Утвердженню цих принципів у діяльності ОУН сприяла і націонал-фашистська ідеологія, загалом політика Третього рейху щодо перегляду Версальської системи договорів, яка проводилася під демагогічними гаслами права націй на самовизначення. Власне під впливом націонал-фашистської ідеології та практики в ОУН формувався культ вождя та партії, авторитарні принципи внутріпартійного життя та вкрай нестерпне ставлення до інакомислячих.

Ці ідеологічні засади мали вирішальний вплив і на зовнішньополітичну орієнтацію ОУН на Третій рейх, як на єдину реальну силу в боротьбі за реалізацію основного її постулату – відродити незалежну і соборну Українську державу. Це особливо відверто, а головне безкритично керівництво ОУН демонструвало наприкінці 30-х, зокрема під час існування Карпатської України, коли українське питання набуло широкого загальноєвропейського розголосу.
Відомо, однак, належне принциповості керівництв ОУН, його мужності і здатності зробити висновки зі своїх помилок та з уваги на зміну зовнішньо- і внутрішньополітичних обставин визначити нову тактичну і стратегічну концепцію боротьби за незалежну і соборну Українську державу.

З уваги на те, що Гітлер та його оточення рішуче виступило проти Акту 30 червня 1941 року щодо проголошення державності України, арештувало керівників та активістів ОУН, а також здійснювало жорстоку окупаційну політику та встановлювало правила нацистського режиму в поневоленій Україні, ОУН перейшло до тактики боротьби на два фронти – проти імперського Радянського Союзу та Третього рейху і приступило до формування Української повстанської армії.
На формування нової соціально-політичної програми та утвердження демократичних принципів у діяльності ОУН вирішальне значення мала також незвична ситуація, в якій опинилися похідні групи на території Наддніпрянської України.

Відомо, що в Галичині, яка до війни була головною базою дій ОУН, визвольна боротьба відбувалася в рамках двох концепцій: так званої органічної і революційної. Органічна концепція полягала в тому, щоб у рамках політичного устрою, який тоді існував у Польщі, розбудувати національне життя на окремих відтінках, посилювати національний потенціал і на тій базі домагатися політичної автономії. Революційна концепція мала своїм завданням нищити тодішній політичний і соціальний устрій та будувати новий український порядок. З падінням 1939 року Польської держави органічна легалістична концепція втратила основи існування. Революційна концепція виходила з позиції, що боротьбу за Українську державу в польській дійсності треба проводити революційними методами. Однак вона не могла вийти за рамки польської дійсності та дати ширшу концепцію побудови Української держави і шляхів боротьби за неї в рамках соборної України, тобто з урахуванням радянської дійсності.

Таку концепцію побудови Української держави, а також шляхів боротьби за неї міг дати революційний рух, який щойно зустрівся зі східноукраїнською дійсністю і врахував процеси, що там відбулися. Це могло здійснитися практично лише шляхом поповнення революційних лав новими людьми з радянської України.

1941 року на центральні українські землі галицькі націоналісти йшли тільки з самою ідеєю самостійності держави і з думкою революційними методами здобути ту державу. Але рівночасно з цим, націоналістичний рух, як продукт західноукраїнських умов під польською дійсністю, з певним урахуванням тих сил Західної Європи, що боролися проти Версальської системи, відстоював концепцію монопартійності та тотального контролю суспільства. Зустрівшись зі Сходом, та концепція зазнала повної поразки. Будучи під тиском чужої тоталітарної системи, український народ не міг симпатизувати такій системі загалом, а тим паче у власній державі. Для того щоб здобути підтримку широкого загалу і мобілізувати його на боротьбу проти німецьких окупантів, ОУН мусила висунути гасла демократії, отже, такого політичного устрою, який відповідав би інтересам народних мас. Тому на Наддніпрянській Україні ОУН змушена була відкинути гасло “Україна для українців”, бо виникало питання ставлення до різних національних меншин, які, подібно до українців, теж були позбавлені соціальних і політичних свобод. Тому нова революційна визвольна концепція, яка виникла внаслідок зустрічі зі Сходом, гарантувала рівні права національним меншинам в Українській державі.

У соціальному плані націоналізм не мав розробленої концепції, виходячи з засади, що побудова соціального устрою – справа другорядна і на її розв’язання буде час у майбутній державі. Натомість, для українського суспільства східних земель це була першочергова справа. Окрім цього, західноукраїнські націоналісти вважали, що Українська держава на Наддніпрянщині не існує, а більшовицька держава, як форма, таки існує, і тому українські маси Наддніпрянщини хотіли знати про зміст цієї держави, за яку повинна була йти боротьба, про місце в ній пересічного громадянина, про її політичний і економічний устрій.
Тому український визвольний рух, якщо він хотів бути фактором на цьому етапі боротьби, мусив розв’язати ці питання, позаяк цього прагнув сам народ, а не як голосила націоналістична доктрина. Отже, ОУН мусила піти на ревізію цієї доктрини. І на ці зміни організація пішла щиро з внутрішньою вірою і непохитною рішучістю ці позиції захищати.
Власне, виходячи з тогочасної внутрішньополітичної ситуації на всіх українських землях та враховуючи міжнародне становище насамперед нацистського окупаційного режиму, Другий та Третій великі установчі збори ОУН здійснили історичні доленосні ухвали.

Ось тут і отримуємо відповідь на питання, щодо причин такого раптового і масового поширення ідей українських націоналістів на східноукраїнських землях. Адже, за законами пропагандистських міфів більшовиків, населення цих регіонів апріорі не могло навіть дивитися у сторону українського підпілля, котре, здавалося б, агітує за зовсім чужі для місцевого населення цінності. Коли «зламалась крига» і ОУН перестала бути суто західноукраїнським явищем?

Відповідь знаходимо у двох керівних документах, котрі сформували політику всього українського націоналістичного підпілля на довгі роки, аж до повної поразки у 1960 році. Так, у постановах Другого великого збору ОУН(б), котрий відбувся у 1941 році чітко пролунали не просто заклики до абстрактного визволення, але конкретні пункти програми розбудови Української держави у сфері політики та економіки, котрі блискавично розбили всі міфи про націоналістів, створені радянської владою. Так, ОУН відкрито виступила проти будь-якого поневолення українських земель будь-якими державами, чим вже було скасовано міф про колабораціонізм визвольного руху та загравання з німецькою адміністрацією.

У економічній сфері бачимо ще цікавіші тези, котрі здатні були вибити ґрунт з-під ніг як більшовиків, так і гітлерівців в ідеологічній сфері: «ОУН бореться проти комуністичного світогляду, проти інтернаціоналізму й капіталізму […] ОУН бореться за знищення неволі […] за знищення всіх привілеїв, поділів і різниць на класи та всіх інших пережитків».
Третій міф було скасовано у тезах щодо відносин ОУН з іншими народами. Восьмий пункт програмних настанов говорить прямо: «ОУН бореться за свободу всіх народів, поневолених Москвою та Німеччиною та за їхнє право на своє власне державне життя.». ОУН виступала за вільні суверенні держави для кожного народу на території СРСР.

ОУН боролася не проти російського народу, а за визволення України від гніту російсько-більшовицьких загарбників. ОУН наполягала, що російська держава повинна існувати з етнографічними кордонами російського народу і в жодному випадку не виходити поза ці межі.

З російським народом, який матиме свою національну державу на своїй етнографічній території, який не виступатиме проти національно-визвольних прагнень українського народу, з російським народом, який не стоїть на позиціях імперіалізму, а бореться за знищення імперії, – з таким російським народом ОУН прагнула до якнайтіснішої співпрац.

Третій надзвичайний великий збір ОУН 1943 року, основне питання якого була тепер вже окупація українських земель радянською владою, ще більше заглибив гасла, котрі лунали два роки до цього, ще більше розбив міфи та мав на меті остаточно розставити крапка над ‘і’ в ідеологічних питаннях щодо політичного та економічного устрою майбутньої України:
– ОУН проти виступає за знищення національного поневолення та експлуатації нації, за систему вільних народів у власних самостійних державах – це єдиний лад, який дасть справедливу розв’язку національного і соціального питання в цілому світі.»

– ОУН бореться проти імперіялістів і імперій, бо в них один пануючий народ поневолює культурно і політично та визискує економічно інші народи. Тому ОУН бореться проти СРСР і проти німецької “Нової Європи”.
– ОУН виступає за повне визволення українського народу з-під московсько-більшовицького та німецького ярма, побудову УССД без поміщиків, капіталістів, та без большевицьких комісарів, енкаведистів і партійних паразитів.

– За повне право національних меншостей плекати свою власну по формі й по змісту національну культуру.
Постанови Третього збору фактично затвердили різкий ухил українських націоналістів до лівих течій. Якщо раніше питанням економічного устрою не приділялося значної уваги, то тепер з уст членів ОУН та їхніх засобів інформації (листівки, книги, промови) відкрито лунали такі терміни, як «безкласове суспільство», «інтернаціональна боротьба проти імперій», «соціальна рівність», «експлуатація» тощо. Таким чином Третій збір став еволюційною точкою в ідеології українського націоналізму, адже підпільники зуміли вперше в історії країни органічно поєднати в понятті «націоналізм» як праві, так і ліві ідеологічні постулати, зумівши знайти таку собі «золоту середину». Пізніше, у працях головного ідеолога ОУН Петра Полтави навіть лунали конкретні фрази про те, що націоналізм неможливий без соціалізму, позаяк соціалізм – це прояв націоналізму в економіці.
«Ми, бандерівці, – борці за інтереси працюючих мас, а не оборонці експлуататорських кляс», «Геть большевицьку гнобительську й експлуататорську систему!», «За владу рад без більшовиків» – такі гасла розлетілись всією країною у 1943 році.

Український націоналізм боровся за побудову в майбутній українській державі безкласового суспільства, тобто такого суспільства, в якому не існуватиме експлуатації людини людиною, в якому не будуть економічно панувати одні верстви суспільства над другими. Основою цього ладу мала бути суспільна власність на знаряддя і засоби виробництва. «В протилежність до того, як це сьогодні обстоїть справа в СССР, побудова внутрішнього ладу на справедливих демократичних основах виключить також можливість творення експлуататорських кляс на ґрунті політичних привілеїв. Побудова безклясового суспільства, знищення експлуатації працюючих дадуть у наслідку буйний розвиток проідукційних сил України, дадуть ріст добробуту найширших мас українського народу, покладуть кінець злидням і нужді, які відвічно переслідують і винищують працюючих України. Боротьба за знищення паразитної кляси большевицьких вельмож, боротьба за побудову справді безклясового суспільства у майбутній Українській Державі — це боротьба за нову соціяльну революцію в Україні. Вона мусить статися заразом із революцією політичною, тобто разом із знищенням політичного панування окупантів над Україною. В українських умовах соціяльна революція є невід’ємний елемент національно-визвольної революції. Тому й ідея УССД, яку український націоналізм розуміє як ідею нового суспільно-економічного ладу в Україні, є революційна ідея і в суспільно-економічному відношенні.»

Все це дозволило отримати підтримку українських націоналістів з боку багатонаціонального населення східної України, ідеї соціальної справедливості у якого превалювали ще у 1917 році, проте так і не були втіленими у життя лицемірною більшовицькою партією.

Отже, український націоналізм, чи краще український визвольний рух, перестав бути доктриною, яку накидали народові. Свідченням цього було включення у визвольну боротьбу найширших кіл суспільства на всіх українських землях. Гасло “Воля народам — воля людині”, яке висунула ОУН, а автором якого був Іван Мітринга, знайшло прихильний відгук також серед інших народів і мобілізувало їх на боротьбу проти двох тоталітарних режимів.

У подальшому демократичні принципи в постановці соціально-політичних питань і загалом у практичній діяльності ОУН та УПА посилювалися. Нова демократична програма була теоретично обґрунтована видатними політологами Петром Полтавою-Федуном, Осипом Дяковим-Горновим та іншими активними учасниками національно-визвольного руху. Дуже важливе значення для утвердження цих засад у діяльності ОУН та УПА мало залучення до національно-визвольної боротьби відомих і авторитетних діячів з інших політичних партій, зокрема Василя Мудрого з УНДО й особливо активних учасників державного будівництва в Українській Народній Республіці – Василя Потішка, Кирила Осьмака, Йосипа Позичанюка, Ростислава Волошина, Якова Бусила та інших, які сповідували демократичні принципи не тільки партійного, але й громадсько-політичного життя.

Саме завдяки зусиллям цих та багатьох інших діячів національно-визвольного руху був визначений «новий соціальний зміст української революційно-самостійницької ідеї. Він в основу поставив право народу й людини на вільний розвиток, право людини на працю й забезпечення за нею користування з її плодів, право селянина на землю, визволення робітника з неволі заводу та зроблення його співвласником усіх видів продукції, ліквідація всіх більшовицьких систем визиску людини, забезпечення права трудової інтелігенції на вільне, ніким не обмежене використання власної професії, справжню соціальну охорону жінок, дітей, молоді та інше».

А в основу політичної концепції ОУН та УПА лягло насамперед усвідомлення того, що український народ веде свою визвольну боротьбу в ґрунті всіх поневолених московським більшовизмом народів та в переконанні того, що ця боротьба може бути успішною тільки за умов спільного фронту поневолених у їх змаганні за повний розвал СРСР. Прямим висновком з цього було і те, що все це стосувалося і широких мас російського народу, поневолених “Імперіалістичною клікою Кремля, яка, граючи на шовіністичних струнах росіян, старається мобілізувати російських трудящих завжди до нових воєн і до нових підбоїв в ім’я своїх божевільних і шкідливих російським народним інтересам планів. Тому прямим висновком цього є спільна боротьба всіх народів СРСР проти сталінської кліки ворогів людства”

Олександр Городинець, Сергій Марченко «Діяльність ОУН на території Черкащини»

Поділитися в соціальних мережах

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to Yandex

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *