Як загинув Роман Шухевич і що могло статися з його тілом (частина перша)
2015/03/05
Як харчувалися бандерівці в лісі (частина перша)
2015/03/10

Як загинув Роман Шухевич і що могло статися з його тілом (частина друга)

Агентеса виходить на слід

На розшук “Нусі” була орієнтована агентеса  Львівського УМГБ “Поліна” (псевдонім змінено; вона добровільно вийшла з повинною з підпілля і в обмін на послуги із захоплення Д.Гусяк просила звільнити брата).

3 березня 1950 р. вона зателефонувала своєму куратору, молодшому лейтенанту Ш., повідомивши – незабаром Д.Гусяк має відвідати будинок по вул. Леніна. Миттєво за вказаною адресою виїхали співробітники Оперативної групи МГБ УРСР у Львові, відділу 2-Н  та  відділення розвідки 5-го (оперативного відділу) УМГБ.

Напроти будинку, на агітаційній дільниці, обладнали пост спостереження. Розвідниця лейтенант К., одягнута під домогосподарку, з лантухом у руках прогулювалась перед під’їздом. Близько 15.40 до будинку увійшла жінка, прикмети якої відповідали вигляду Д.Гусяк. Приблизно за годину вона ж вийшла  разом з “Поліною”. Вони відвідали трикотажний магазин на площі Міцкевича, попрощалися і “Нуся” трамваєм №2 попрямувала до вокзалу, зійшовши на вулиці На Байках.

Дарія “Нуся” Гусяк – зв’язкова Шухевича

Близько 18.30 її перехопили чотири оперпрацівники, блокували руки, не дали дотягнутися до ампули з отрутою у комірі. У машині зв’язкова намагалася вихопити руку й витягнути пістолет ТТ з уже дісланим набоєм.

Пізніше, в УМГБ генерал-лейтенант Павло Судоплатов, який прибув з Москви для особистого керівництва розшуком Шухевича, спитав її, як вона опанувала такою “нежіночою” зброєю, адже вага ТТ – майже кілограм. На це “Нуся” з викликом відповіла: “Дайте мені пістоль з одним набоєм, станьте за 30 кроків, жити не будете”.

У допитах брали участь заступник начальника Слідчої частини МГБ УРСР, керівники Оперативної групи УМГБ. На слідстві Гусяк уперто відмовлялась давати свідчення, видавала лише адреси знайомих їй гендлярів.

Її катували, а потім на її очах відбулося побиття рідної матері. Не дивлячись на це і на тортури, вона мовчала, хоча після допитів потрапила до так званої лікарняної камери. “Краще десять раз вмерти, ніж потрапити сюди”, скаже “Нуся” сусідці по камері.

Тоді вдалися до внутрішньокамерної розробки. У “лазареті” (під нього переобладнали камеру) на неї чекала досвідчена агентеса “Роза” (мала також псевдоніми “Астра”, “Ручка”, “Ольга”), густо змащена зеленкою “після побоїв” (свого часу вона працювала на гестапо, а згодом була залучена до співробітництва з НКГБ, надала сприяння у ліквідації одного з керівників ОУН і УПА Осипа Дяківа).

Трохи “отямившись”, вона почала  вистукувати азбукою Морзе “повідомлення до сусідньої камери”. Це дуже зацікавило Гусяк. Потім “Роза” почала писати “прихованим” олівчиком записку, а коли сусідка намагалася подивитися на текст – ховала.

Вилучені з останнього сховку командарма штампи і печатки, якими Шухевич користувався для виготовлення підробних документів

Заінтригована Дарка поцікавилася, чи не зв’язана “товаришка по нещастю” з підпіллям. Та довго відмовчувалася, а потім запитала: “Чи знаєте Ви “Монету”?” На Гусяк псевдо К.Зарицької справило велике враження. “Вона – у сусідній камері” – заявила агентеса. “Тримайте язик за зубами, – попередила вона Гусяк, – якщо видасте мене, вночі задушу!”

Наступного дня, увійшовши у довіру до Гусяк, “Роза” заявила, що доказів проти неї у слідства немає і її відпускають, запропонувала сусідці передати “на волю” записку. Д.Гусяк написала записку, як потім з’ясувалось, фатальну для Шухевича:

“Мої дорогі! Майте на увазі, що я потрапила до більшовицької в’язниці, де немає людини, яка б пройшла те, що на мене чекає, і не зламалася. Після першої стадії я тримаюсь, але не знаю, що буде далі. М. (йдеться про “Монету” – Авт.) приводили на очну ставку, вона героїня тому, що трималася 5 місяців. Цілую. Нуська. Про мене дуже багато знають, а основне питання – це про ШУ і ДІ  (про Шухевича і Дідик. – Авт.). Мене захопили шестеро і не було можливості покінчити із собою. Знали, що у мене є пістолет і отрута”.

Далі “Нуся” пояснила, що записку слід передати Наталі Хробак у селі Білогорщі Брюховицького району Львівської області і докладно описала, де знаходиться її будинок. Так стало відомо, де переховується головнокомандувач УПА.

Будинок в селі Білогорща (нині пригород Львова) – останній прихисток Романа Шухевича

До слова, операцію з захоплення Р.Шухевича планували на 3 березня у Чорному лісі, де 26 лютого на межі Глинянського, Перемишлянського й Бібрківського районів знищили боївку на чолі з особливо довіреною особою “Вовка”, референтом СБ Рогатинського  окружного проводу “Демидом”.

Операція на світанку

Оскільки інформація, видобута “Розою”, сумніву не підлягала, миттєво був розроблений “План чекістсько-військової операції з захоплення або ліквідації “Вовка”. Цей унікальний документ у одному примірнику передбачав проведення операції на світанку 5 березня 1950 року:

“Для проведення операції:

а) Зібрати всі наявні у м. Львові оперативні резерви 62 СД (стрілецької дивізії – ІП) МГБ, штабу Українського прикордонного округу і Управління міліції м. Львова.

б) Зняти по тривозі військові сили, що беруть участь в операції на стику адміністративних кордонів Глинянського, Перемишлянського і Бібрковського районів Львівської області, у кількості 600 осіб і зосередити на 5 годину 5 березня ц.р. у дворі УМГБ Львівської області.

в) Операцію провести методом блокування села Білогорща, прилеглих до нього хуторів, західної околиці селища Левандівка і лісного масиву”.

Для керівництва операцією створили оперативний штаб, до якого увійшли заступник міністра держбезпеки УРСР генерал-майор В.Дроздов, генерал-лейтенант П. Судоплатов, начальник ВВ МГБ Українського округу генерал-майор Фадеєв і начальник УМГБ Львівської області полковник Майструк.

Генерал-майор В. Дроздов – заступник міністра держбезпеки УРСР, один із керівників оперативного штабу з затримання Шухевича

За планом 8-а рота 10-го стрілецького полку 62-ї дивізії ВВ під командуванням досвідченого “бандолова” капітана Шльоми Пікмана блокувала не один, а кілька будинків, в яких ймовірно міг бути Шухевич.

Раптом з будинку Наталі Хробак вискочив її син Данило. Група під орудою Пікмана затримала і нашвидкоруч піддала його “активному допиту”. Підліток вказав у центрі села на будинок своєї сестри Ганни Конюшек, домашня прибиральниця якої була схожа на Галину Дідик.

Близько восьмої години група солдатів і відповідальних працівників Управління 2-Н та УМГБ на чолі з В.Фокіним та І.Шорубалкою підійшли до цього будинку. Хвилин за десять двері відчинила жінка, яка назвала себе Стефанією Кулик, але була впізнана як Дідик.

Як сказано в одному із звітів, їй було “категорично запропоновано, щоб Шухевич Роман, який переховується разом з нею, здався і щоб вона посприяла цьому, тоді їм буде збережено життя”.

Дідик відмовилась це зробити, тоді у будинку розпочався обшук, обшукали і саму Дідик, вилучивши пістолет. Одначе вона встигла прийняти стріхнін (а не ціанід, як інколи пишуть) і, вже втрачаючи свідомість, почула постріли.

Іван Шорубалка – один з оперативників МГБ, який першим підійшов до будинку Шухевича в Білогорщі

Підпільниця не померла, оскільки її негайно повезли до реанімації. Її вилікували від парезу кінцівок й важкого шоку, і знов піддали жорстоким допитам.

Жінка описала свої поневіряння у відкритому листі до Президії Верховної Ради СРСР: “Мене нещадно били, перші півроку робили це кожного дня, … мені не давали спати. Таке “слідство” тривало понад двох років. Мучили, втрачаючи при цьому людську подобу – слідчі МГБ Гузеєв, Солопа, Пивоварець, Клименко, Ліниченко приходили познущатися наді мною заради п’яної розваги”.

Як пише Юрій Шухевич, шрами від ударів шомполами залишилася у жінки на все життя. Майже 21 рік вона була в ув’язненні, згодом – на поселенні у Казахстані.

Звільнилася у 1971 році, і одразу виступила з листом до Президії Верховної Ради СРСР, де, зокрема, писала, що рух опору ОУН і УПА не був спрямований проти соціалізму і влади Рад – це був протест проти окупації і терору комуністичного режиму. Повернулась в Україну, мешкала в селі Христинівка на Чернігівщині, де померла у грудні 1979 року.

Всі підпільниці з найближчого оточення Шухевича посмертно реабілітовані у відповідності до чинного законодавства України.

Останні постріли

У Білогорщі Шухевич перебував у будинку Г.Конюшек у спеціально обладнаному ще у жовтні 1948 року сховищі. Воно являло собою дерев’яний короб у міжповерховому просторі на кілька осіб з двома простінками, що розсувалися. Вихід з кімнати прикривав килим.

Вхід до таємного сховиша Шухевича в будинку в Білогорщі

В принципі, у такому сховищі можна було пересидіти обшук, не виявивши себе. Важко сказати чому, але Шухевич цього не зробив і спробував вирватися з будинку.

Ось як це описано в одному із звітів:

“Під час обшуку з-за дерев’яної перегородки на площадці сходів були здійснені постріли. У цей час по східцях піднімались начальник відділення Управління 2-Н МГБ УРСР майор Ревенко і заступник начальника УМГБ Львівської області полковник Фокін. У стрілянині, що виникла, тов. Ревенка на майданчику сходів було вбито.  

Під час стрілянини з укриття вискочив бандит з пістолетом і гранатою в руці і кинувся вниз по східцях, де наскочив на полковника Фокіна, який сходив вниз. У цей час сержант Поліщук, який стояв у дворі, підбіг і автоматною чергою вбив бандита”. Щоправда, в іншому документі називається інше прізвище сержанта – Петров.

Восени 1950 році в українській емігрантській пресі з’явилися численні некрологи у зв’язку із загибеллю головнокомандувача УПА. Одначе жодних подробиць його загибелі не подавалося.

Майор Ревенко, якого Шухевич застрелив в останні хвилини свого життя

Розстріляний  у травні 1954 р. емісар Закордонного представництва УГВР В.Охримович, закинутий американським літаком до Західної України, перебуваючи у підпіллі, підготував рукопис брошури про Шухевича під назвою “Перший серед рівних”.

Там він писав, що “напевно ніколи не стануть відомі точні дані про обставини, які призвели до нападу військ МГБ на його квартиру в Білогорщі 5 березня 1950 р. У всякому разі не спритність і не переваги більшовицької поліції відіграли тут свою роль, а безмежна довіра людям з боку генерала” (рукопис був вилучений після захоплення емісара агентурно-бойовою групою 6 жовтня 1952 р.).

У книзі Петра Мірчука “Роман Шухевич” (Торонто, 1970) безпідставно зазначалося, що командарм та його охорона “боронилися до останнього патрона”, хоча у ніч напередодні загибелі Шухевич відпустив свою охорону (кілька осіб на чолі з Михайлом Зайцем (“Влодком”), убитий в 1952 р.) у Карпати і залишився один із Г.Дідик.

В збірнику “Шляхами чекістської долі” (виданий у Києві у 1988 році) Шухевич гинув від руки сержанта Мухітдінова (?). Перед цим командарм нібито накинувся на офіцера-чекіста.

Додала нісенітниць і знаменита книга П.Судоплатова “Разведка и Кремль”, де пишеться про справжній бій навколо будинку, з автоматними чергами й вибухами гранат.

Тіло Романа Шухевича у перші години після смерті. Видно отвір від кулі, якою застрелився командир УПА

У березні 2000 року газета “Киевские ведомости” надруковала спогади Юрія Шухевича, який згадував, як слідчий Гузеєв, привів його до гаражу Львівського обласного управління МГБ, де він побачив тіло свого батька:

“Батько лежав на соломі у вишитій сорочці, на правій стороні обличчя було видно слід кулі, а під груддю було три рани, на голові поруч із кульовим отвором обпалене волосся. “Значить, застрелився”, – подумав я”.

Дійсно, на фото чітко видно кульовий отвір на скроні і крововилив з вуха на протилежній стороні голови. Тепер співставимо деталі. Чи реально було влучити тричі фронтально та ще й у скроню Шухевича однією чергою, якщо той, як випливає з документів, зчепився з полковником?

Крововилив з вуха на протилежній скроні

Справа в тому, що понад 20 тисяч бійців внутрішніх військ (62, 65, 81, 82-га дивізії оперативних військ МГБ СРСР), зосереджених для антиповстанських операцій в складних гірсько-лісових і лісисто-болотяних місцевостях Західної України, виявилося недостатньо (на думку таких відомих теоретиків боротьби з повстанством як англієць Дж. Пейджет та полковник Ілля Старінов, на одного інсургента має приходитися не менш 10 вояків регулярних сил).

Особовий склад був настільки завантажений “зачистками” лісів і населених пунктів, пошуками бункерів, несенням гарнізонної служби в “уражених бандитизмом” віддалених районах, що ледве один день на тиждень мав на санобробку, відпочинок і процедуру політичних занять.

В 1949 р. тільки 30% молодого поповнення ВВ прибуло після 2-місячної підготовки на навчальних пунктах, слабкими вважалася тактико-спеціальна, вогнева підготовка, знання “бандитских ухищрений”.

Як свідчать матеріали перлюстрації листів солдатів на батьківщину, велике службове навантаження, кількарічна безперервна служба, атмосфера ворожості населення незнайомого регіону, постійна напруга і страх несподіваних нападів, загибель товаришів призводила до відповідного психологічного стану.

Ба більше, в 1948 р. за браком часу на кілька років було згорнуто планове бойове навчання ВВ. Як зазначалося у документах, стрілецька підготовка була слабкою, вояки ВВ не були навчені силовим прийомам захоплення противника живцем і віддавали перевагу знищенню повстанців з безпечної відстані.

Пістолети “Вальтер”, вилучені після загибелі Шухевича. З одного з них застрелився командир УПА. На друкарській машинці є й українські, і російські літери

Дивно, що у документах подаються два різних прізвища сержанта, який нібито застрелив Шухевича. Те, що було зроблено так званий контрольний постріл, також малоймовірно, оскільки відомо багато випадків, коли менш значних діячів ОУН і УПА в разі поранення намагалися врятувати (часом на руках несли, робили уколи камфори) за будь-яку ціну з метою видобути необхідну інформацію.

Наприклад, 9 вересня 1948 році для того, щоб врятувати волинського підпільника М.Кметя, який двічі (!) вистрелив собі в голову при затриманні, було викликано літаком з Києва до Луцька головного нейрохірурга Українського округу внутрішніх військ Я.Файзельберга.

Отже, версію про те, що сержант мав снайперський талант, ми відкинули. Ймовірніше те, що Р.Шухевич просто не зміг скористатись гранатою у тісноті будинку і спробував вирватися. Якби він не прагнув цього, то відразу б застрелився або підірвав себе гранатою.

Внаслідок нескоординованих дій опергрупи, для якої поява Шухевича стала абсолютною несподіванкою, командарм отримав смертельне поранення, скотився вниз по східцях і, не бажаючи потрапити живим до рук чекістів, сам пустив собі із “Вальтера” кулю у скроню.

Заступник начальника УМГБ Львівської області полковник Віктор Фокін – член опергрупи, який піднімався сходами назустріч пострілам Шухевича

Імовірно, було прийнято рішення списати все на якогось сержанта, який зіпсував своїми пострілами блискучий задум. Сержанти і солдати, що безпосередньо брали участь у спробі захоплення “Чупринки”, одержали подяку і премію у 1000 рублів. Жодної урядової нагороди за ліквідацію самого Шухевича ніхто не отримав.

Тіло Шухевича привезли до Львівського обласного управління МГБ, де його показали не лише синові, а й К.Зарицькій, заарештованому священику Миколі Паснаку, а також Зиновію Благому (псевдо “Шпак”). Всі вони впізнали у вбитому командарма УПА.

На конспіративній квартирі Шухевича виявили чимало цінних документів, зокрема, секретну інструкцію “Оса-1”, вказівки для учасників оунівського підпілля, які легалізувалися, інструкцію про організацію інформаційної служби у містах “Ігумен”, записки Шухевича, в яких згадано про окремі розходження між Закордонними частинами ОУН і керівництвом підпілля  в Західній Україні, вилучили 17 тис. карбованців, а також парашути однієї з кур’єрських груп з Заходу.

Крім того, захоплені зв’язкові Шухевича зрештою були змушені дати свідчення, назвали 105 явочних квартир, з яких три десятки були у Львові. До серпня 1950 р. на підставі їх свідчень заарештували 93, завербували 14 і розробляли 39 “бандпособників” та утримувачів конспіративних квартир підпілля.

ЯК ЗНИЩУВАЛИСЯ ОСТАНКИ ПОВСТАНЦІВ. Доля тіла Шухевича після смерті

“Ліквідація тіла командира УПА стала наступним важливим таємним завданням для чекістів, – писав кандидат історичних наук, колишній керівник Галузевого державного архіву СБУ Володимир В’ятрович. –  І це завдання вони виконали на відмінно – через шістдесят років після загибелі місце поховання Головного командира УПА Романа Шухевича залишається невідомим. А там, де відсутня точна інформація, завжди знайдеться місце і для домислів, інсинуацій та політичних маніпуляцій.

Дискусії про те, де знаходиться могила Шухевича, почали вирувати відразу, щойно стало можливим говорити про невідомі сторінки нашої історії. При цьому з’являлися надзвичайно різні, часом цілком фантастичні версії”. 

Справді, багато років тривають пошуки місця поховання командувача УПА. Інколи з’являються псевдо-сенсації, гучні заяви і навіть “встановлення точного місця поховання Шухевича”. Перебіг цих пошуків докладно показаний у цитованій вже праці В.Вятровича та статті співробітника ГДА СБУ Олександра Іщука.

В 1991 р. пішов з життя комендант Львівського УМГБ Климчик, який міг би пролити на це світло. На жаль, спроби віднайти документальні свідчення про місце поховання Романа Шухевича не принесли результатів, хоча автор уважно вивчав матеріали про розшук його тодішніми органами держбезпеки та про обставини загибелі.

Не викликає сумніву, що існували відповідні судово-медичні матеріали і акт про поховання (знищення) тіла. Справа “Вовк” з Галузевого державного архіву СБУ, з якою знайомили вже у роки незалежності Ю.Шухевича, нараховувала 8 томів, але збереглася лише однотомна збірка документів.

Як знати, може найважливіші матеріали доправили до столиці СРСР, аби підтвердити ліквідацію “противника № 1”. Колишні співробітники 5-го Управління (протидія ідеологічній диверсії та “дисидентознавство”) КДБ СРСР розповідали автору, що у Москві зберігалися документальні матеріали та фотоальбоми про ліквідацію Р.Шухевича.

Безперечно, що тіло Романа Шухевича було знищено, а не поховано у “звичайний” спосіб. На це опосередковано вказує те, що останки лідерів підпілля намагалися ретельно знищити. Однак документи про акти знищення не могли не укладатися. Це підтверджують типові акти про знищення тіл членів Проводу ОУН.

Ось як це відбувалося.

Згідно із акту знищення тіла члена Проводу ОУН Романа Кравчука (“Петра”, вбитого у грудні 1951 р.) з оперативної справи “Бегемот”, після завершення процедури встановлення особи загиблого (упізнання свідками, антропометричних експертиз тощо), його останки з дотриманням суворої конспірації вивезли на машині з дровами та запасом бензину за 300 км у віддалений лісовий масив Житомирщини.

Після ретельної кремації прах зібрали, подрібнили, розвіяли, і навіть місце камуфлювали під стоянку туристів.

Один із водіїв, який завзято зголосився особисто підпалити штабель з дровами, скинув гімнастьорку і отримав опіки від вибуху парів бензину. Довелося додатково “легендувати” причини отримання опіків і лікування горе-волонтера.

Як свідчать документи оперативної справи “Шакал” на члена Проводу ОУН Петра Федуна (“Полтаву”, що загинув у грудні 1951 р.), головного пропагандиста підпілля було поховано у триметровій ямі з негашеним вапном на території “об’єкту № 39” УМВС у Львові разом з іншими підпільниками, що також унеможливлює посмертну ідентифікацію останків.

ПРО АВТОРА

Доктор історичних наук, полковник запасу, професор Дмитро Вєдєнєєв – заступник директора Українського інститут національної пам’яті з наукових питань – став одним із перших дослідників маловідомих сторінок  біографії Романа Шухевича.

Працюючи начальником тільки створеного відділу науково-дослідної  роботи та інформації Державного архіву СБУ (1998-2002 рр.), у лютому 2002 р., спільно з професором Юрієм Шаповалом опублікував у газеті “Дзеркало тижня” статтю “Роман Шухевич – таємниця загибелі”.

За цю публікацію та серйозні дослідження документів з історії ОУН та УПА зазнав дисциплінарних стягнень, утисків, змушений був повернутися на викладацьку роботу в Національну академію СБУ.

У 2006 р. захистив першу в Україні докторську дисертацію за спеціальністю “військова історія” (тема – “Діяльність спеціальних підрозділів руху українських націоналістів та УПА. 1920-1950-ті рр.”). Працював завідувачем кафедри історії національних спецслужб Національної академії СБУ.

Вийшла друком серія його монографічних праць (у співавторстві із кандидатом юридичних наук Геннадієм Биструхіним), присвячена історії розвідки та контррозвідки повстансько-підпільного руху в Україні: “Меч і тризуб”, “Повстанська розвідка”, “Двобій без компромісів”.

Автор першої науково-біографічної книги про Василя Кука (Одиссея Василия Кука. Военно-политический портрет последнего командующего УПА. – К.: К.И.С., 2007), загалом – понад 400 друкованих праць з історії дипломатичної та спеціальної служб в Україні.

Поділитися в соціальних мережах

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to Yandex

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *