Степан Бандера: Украина между красным и черным. 2015
2015/02/25
Як загинув Роман Шухевич і що могло статися з його тілом (частина друга)
2015/03/05

Як загинув Роман Шухевич і що могло статися з його тілом (частина перша)

5 березня 1950 року у бою із загоном радянських спецслужб загинув командир УПА Роман Шухевич. А ось що робили з тілами націоналістів: “Останки вивезли на машині за 300 км у лісовий масив на Житомирщині, після ретельної кремації прах зібрали, подрібнили, розвіяли, а місце закамуфлювали під стоянку туристів…”

Навряд чи існує потреба переказувати основні віхи життєпису Романа Шухевича (“Тура”, “Тараса Чупринки”). Досить нагадати, що в його руках зосередилися ключові важелі воєнно-адміністративного керівництва повстансько-підпільним рухом у Західній Україні.

“Ми не мстимося за близьких…”

З листопада 1943 р. “Тур” очолив УПА. В липні 1944 р. на підпільному І-му Великому зборі Української Головної Визвольної Ради (УГВР) обраний Головою Генерального Секретаріату УГВР –  надпартійного передпарламенту майбутньої Української держави, а в 1946 р. отримав від УГВР звання генерал-хорунжого УПА.

“Тараса Чупринка” був принциповим противником нової влади, яка відправила на заслання його батьків і сестру.

На початку війни у 1941 році, коли “чистили” західноукраїнські в’язниці, розстріляли брата, згодом – піддали арешту дружину Наталію Шухевич-Березинську, а дочку Марійку і сина Юрка відправили до спеціального дитячого будинку. Доньку удочерила вчителька Тетяна Запорожська. Сина допитували оперпрацівники МГБ, однак свідчень про місця переховування батька він не дав.

9 липня 1947 р. Юрко Шухевич втік із спецдитбудинку у місті Рутченково Сталінської області і повернувся у Західну Україну. Спочатку він переховувався у селі Бусовисько Дрогобицької області у батькового приятеля Михайла Цапа.

Роман Шухевич. Всі фото надані автором (якщо не вказано інше)

У жовтні 1947 р. Юрко зустрівся з батьком, який забезпечив його документами на ім’я Б.Левчука і влаштував у середню школу міста Кам’янка-Бузька. Саме тоді, як згадував Ю. Шухевич, його батько сказав: “Юрку, ми не мстимося за наші родини, ми боремося за те, щоб раз і назавжди повалити цей страшний антинародний комуністичний режим”.

У січні 1948-го вони зустрілися ще раз, у Львові.

20 березня 1948 р. Юрко разом із зв’язковою Шухевича Галиною Дідик виїхав з метою викрасти сестру Марію (якій на той час було 7 років) з дитячого будинку. План не вдалося реалізувати, а 25 березня Юрія знов захопили. Його засудили у чотирнадцять років, а на волю він вийшов лише у 1989 р., у віці 55 років, втративши зір.

З 1943 року Роман Шухевич перейшов на нелегальне становище. Нацисти заарештували його дружину Наталю Шухевич-Березинську, адже УПА в той час веде боротьбу під гаслом війни проти “двох окупантів” – Гітлера і Сталіна.

Тоді Шухевич, ризикуючи життям, зустрівся з полковником Альфредом Бізанцем (колишнім воєначальником Української Галицької Армії) і гестапо звільнило Наталю.

У 1944 р. Роман і Наталя формально розлучилися, щоб родина не постраждала від нацистів, які розшукували Шухевича.

Наталя Березинська. Фото з архіву Центру досліджень визвольного руху

Проте цікавилися Наталкою й інші сили. 27 липня 1945 року її (разом з її матір’ю, сином Юрком і дочкою Марією) у селі Біличі Старосамбірського району заарештували. Через неї, зрозуміло, сподівались вийти на “Вовка” – таке псевдо було дано її чоловікові у документах НКВД.

“Тонкі чекістські заходи”

Тут доречно нагадати, що влітку 1944 року працівник НКГБ В.Кащеєв звернувся до наркома внутрішніх справ УРСР В.Рясного з пропозицією створити “конспіративно-розвідувальні групи” з колишніх партизан і перевербованих підпільників.

У серпні того самого року дозвіл було дано і у практику діяльності органів НКВД-НКГБ запровадили “спецгрупи” (з осені 1946-го вони мали назву “агентурно-бойові групи” – АБГ). Одним з найпоширеніших методів їхньої роботи був так званий “легендований допит” під виглядом співробітників оунівської СБ.

За радянською статистикою, загалом на рахунку АБГ – 1163 вбитих, понад 2000 захоплених й 700 виведених з підпілля учасників ОУН і УПА.

Зазначимо, що учасники АБГ припускалися численних насильств проти цивільного населення. Однак, попри існуючи твердження, не виявлено документальних даних про вбивства ними мирних громадян та відповідні завдання “перевертням” від органів держбезпеки.

Капітан Віктор Кащєєв – людина, яка запропонувала створювати “агентурно-бойові групи” з перевербованих підпільників

За допомогою саме таких груп у липні 1948 року “тестували” Юрія Шухевича, а згодом і Н.Шухевич-Березинську. Якщо Юркові один з учасників групи пошепки підказав, з ким він має справу, то Наталя, яку “відбили” псевдоповстанці, спочатку піддалася на гру.

Інсценували напад “повстанців” на машину, якої її перевозили, і поки оперпрацівники “стікали” курячою кров’ю з міхурів під одягом, “бандоуновка уїдливо посміхалася, тримаючись за “трупи” вбитих”.

Її повели по легендованим зв’язкам, від бункера до бункера. Одначе жодних серйозних відомостей про чоловіка вона не надала, а тому її невдовзі знов “відбили” вже у псевдоповстанців.  У березні 1948 р. при спробі визволити сестру Юрія Шухевича затримали і вперше засудили до 10 років позбавлення волі.

Залишається додати, що і батька Романа Шухевича також було репресовано. У жовтні 1947 р. цю хвору і немічну людину забрали на етап і відправили на поселення у Кемерівську область, де він і помер.

“На Заході ми нікому не потрібні…”

Роман Шухевич був реалістом і розумів ілюзорність надій на глобальне зіткнення США і СРСР. Дружина його близького приятеля, члена Центрального проводу ОУН Олекси Гасина розповідала, що Шухевич висміяв мрії її чоловіка про радянсько-американську війну.

Америка, саркастично зауважив він, чомусь ніяк не прислуховується до думки Лицаря. Ольга Гасин поцікавилася, чому ж їм, втомленим і виснаженим, не піти на Захід? З гіркою посмішкою Шухевич відповів, що вони потрібні тут, в Україні, і нікому не потрібні там, на Заході.

Цікаво, що в одному з бункерів підпілля чекісти знайшли копію й англійський переклад листа “групи українських політичних діячів” Вінстону Черчіллю від квітня 1946 року. У ньому містився критичний розбір знаменитої промови у Фултоні 5 березня того ж року, що знаменувала початок “холодної війни”. Лідери ОУН зажадали від Заходу визнання суверенних прав України і волі у виборі соціально-економічного устрою.

У серпні 1950 року лідери повстанців підготували лист про зміст радіопередач на Україну “Голосу Америки”. Фактично це була критика політичних настанов адміністрації США, що, зокрема, не враховувала індиферентності до капіталізму значною частиною населення УРСР і того, що ОУН виступає за плюралізм форм власності.

Романа Шухевича вельми турбувало “споживацьке” ставлення західних спецслужб до українського повстанського руху як до знаряддя протистояння з СРСР у “холодній війні”, а також вождізм й авторитарні методи Степана Бандери („Бийлиха”), якими він намагався встановити свій диктат у середовищі націоналістичних осередків в еміграції.

Нарешті, у листопаді 1950 р. спадкоємець “Чупринки” Василь Кук у пошті за кордон дискредитував „Бийлиха”, й видав директиву про зняття його імені з гасел підпілля та заборону називатися “бандерівцями”.

Василь “Леміш” Кук

Разом із тим, на функціонуванні підпілля ОУН негативно позначалося суперництво між Шухевичем та Куком (псевдо “Леміш”).

“Документальними даними установлено, – відзначало МГБ УРСР, – що між Шухевичем і “Лемешем” існують серйозні суперечності з організаційних питань, які викликали особисту неприязнь один до одного”.

Роман Шухевич, зокрема, не схвалював проведену керівником Служби безпеки ОУН на Волині „Смоком” зі згоди В. Кука “чистку”, внаслідок якої загинуло близько 1000 членів ОУН.

Тертя між лідерами підпілля підтверджувала і Г.Дідик.

За її словами, “Леміш” докоряв “генералу Чупринці” за недостатню конспіративність і не бажав його втручання у справи підконтрольних Василеві Куку Волині і Поділля.

Два командарми

Доцільно торкнутися і характеру взаємовідносин між двома лідерами ОУН і УПА – Р.Шухевича і В.Кука.

В інформації НКВД УРСР секретареві ЦК КП(б)У М.Хрущову від 20 листопада 1944 р. відзначалося, що зростання втрат серед учасників повстанського руху, поінформованість населення про зв’язки керівників ОУН і УПА з німцями викликають відтік рядових учасників і скорочення підтримки місцевим населенням. У свою чергу, це стимулює посилення каральних заходів повстанців “проти тих, хто уходить з банд, і населення, яке негативно відноситься до оунівців”.

Погіршення становища руху опору викликало розбіжності серед його лідерів, до яких додалися й особисті амбітні суперечності між окремими членами Проводу ОУН(Б) в Україні (групою М.Лебедя, В.Кука і М.Степаняка з одного боку, Р.Шухевича, Д.Клячківського й інших членів Проводу – з другого). Зокрема, М.Степаняка Р.Шухевич ще в травні 1943 р. усунув від керівництва підпіллям Галичини, призначивши замість нього свого ставленика В.Охримовича.

Як повідомив на допитах арештований 2 серпня 1944 р. УНКГБ по Рівненській області член Проводу М.Степаняк (“Лекс”), ним особисто, М.Лебедем і В.Куком була ініційована конференція керівників осередків ОУН у Волинській, Рівненській і Тернопільській областях.

Деякі учасники конференції запропонували відмежуватися від ОУН, оголосити Р.Шухевича головним винуватцем співробітництва з німцями і вивести підпілля згаданих областей з-під керівництва Проводу ОУН. Вирішили, що нове крило націонал-патріотичного руху буде називатися Народно-визвольною революційною організацією (НВРО), а її програму доручили скласти закінчене юридичне утворення “Лексу”, чим він і займався до арешту.

Про створення НВРО повідомили керівникам місцевих ланок ОУН Волині. Правда, у жовтні 1944 р. нова організація саморозпустилася, однак кінцем розбіжностей між лідерами ОУН і УПА це не стало.

Цікаві свідчення про відносини між “генералом Чупринкой” і “Лемішем” дала в МГБ УРСР особиста зв’язкова і кохана жінка Р.Шухевича Катерина Зарицька:

“Шухевич хоча зазвичай і давав високу оцінку “Лемішу” як енергійній і здібній людині, але завжди відзначав, що “Леміш” не вміє і не хоче з ним працювати і завжди індивідуально вирішує всі питання.

У свою чергу “Леміш” як організаційний референт Головного проводу ОУН і керівник оунівського підпілля на Волині, в Подільському краї і на Сході завжди ретельно беріг свої організаційні зв’язки на цій території і при вирішенні тих або інших питань уникав радитися із Шухевичем і навіть усунув його від участі в керівництві ОУН у цих областях”.

“Документальними даними встановлено, – повідомляло орієнтування органів держбезпеки, – що між Шухевичем і “Лемешем” існують серйозні розбіжності по організаційних питаннях, які викликали особисту ворожість друг до друга”. Захоплені підпільники показали, що в 1947 р. “Леміш” розпорядився виключити з пропагандистських матеріалів гасло “Хай живе командир УПА Тарас Чупринка!”.

Узимку 1945 р. В.Кук не допустив до особистої зустрічі з собою зв’язкову Р.Шухевича – Галину Дидик, та й ще направив своєму шефові лист із докорами в порушенні встановлених правил користування лініями зв’язку. Улітку 1947 р. “Леміш” не пустив своїх підлеглих на нараду в Рогатинських лісах Карпат, і  ігнорував розпорядження “Чупринки” здати командування рухом опору на відведеній йому території Волині і Поділля.

Конспіратор до мозку кісток, В.Кук суворо дорікав Р.Шухевичу за небезпечні й зухвалі поїздки на кардіологічне лікування в Одесу в супроводі Г.Дідик у 1948-1949 рр. (критику “Леміша” “Чупринка” сприйняв близько до серця).

Щоправда, обґрунтовані претензії були до В.Кука й у головного командира УПА. Так, за свідченням командуючого Групою УПА “Захід” Олександра Луцького, оскільки Провід ОУН офіційно виступав проти контактів з німцями, у січні 1944 р. за переговори з німцями про ненапад погроза покарання нависла над командиром УПА “Південь” “Лемішем”, і його врятували тільки великі особисті заслуги.

Крім того, Р.Шухевич обвинувачував підлеглого у тому, що при його потуранні на Волині відбулася масова фізична “чистка” Службою безпеки ОУН рядів підпілля, що призвела до його розколу в регіоні.

Краще поганий мир…

Командарм не був вузьколобим фанатиком. За словами його зв’язкової Ірини Козак, він чудово усвідомлював, що для конструктивної розбудови незалежної Української держави необхідно залучати управлінців і силовиків радянської державності, які є патріотами України.

Шухевич здійснив спроби знайти контакти з противником, розпочати мирні переговори, щоб зменшити негативні наслідки протистояння у західноукраїнському регіоні.

Так, 19 листопада 1944 року довірена особа командарма, львівська художниця Ярослава Музика через свого приятеля, близького до компетентних радянських органів – заступника начальника обласного управління охорони здоров’я Юліана Кордюка – передала представникам влади пропозицію Проводу ОУН про проведення мирних переговорів.

Ярослава Музика – посередниця в переговорах націоналістів з радянською владою

За кілька днів на квартирі Я.Музики зустрілися полковник держбезпеки С.Карін-Даниленко (керівник Опергрупи НКГБ у Західній Україні, організатор операції з “самоліквідації” УГКЦ) і одна з керівників Львівського міського проводу ОУН Богдана Світлик (“Світлана”, загинула у 1948 р.).

Було досягнуто домовленості, що зустріч для переговорів відбудеться у одному з населених пунктів з гарантією взаємної безпеки учасників. І така зустріч відбулася в ніч з 28 лютого на 1 березня 1945 року на 130 кілометрі шосе Львів-Тернопіль.

“Уповноважений уряду УРСР”, майстер оперативних ігор С.Карін-Даниленко і офіцер держбезпеки А.Хорошун (він грав роль працівника Львівського облвиконкому) на одному з хуторів Козівського району Тернопільщини зустрілися з членами Проводу ОУН Дмитром Маївським і Яковом Бусолом (загинув 15 вересня 1945 р. в господарстві Г.Кабан на хут. Бишкі Козовського району Тернопільщини).

П’ятигодинні консультації конкретних результатів не принесли. Відомо, що Шухевич інформував про ці переговори С.Бандеру.

Останні пропозиції про мирні переговори від Шухевича надійшли 10 квітня 1948 р. У той день Я.Музика надіслала листа секретареві Львівського обкому КП(б)У І.Грушецькому. Одначе і тоді компромісу не було знайдено. Напевно, його і не могло бути з огляду на жорстку позицію тодішнього керівництва СРСР, переконаного, що ціною переваги військових сил можна неодмінно перемогти “українсько-німецьких націоналістів”.

Трагічно склалася і доля арештованої посередниці, яка отримала 25 років таборів. Немолода вже жінка, в листах з неволі до голови Верховної Ради СРСР К.Ворошилова та глави МВС СРСР Л.Берія змалювала протизаконні методи слідства, які застосовували до неї співробітники МГБ УРСР – кількаденні побиття, роздягання донага на потіху оперпрацівникам, карцер, психологічний тиск і нові тортури.

В ході службового розслідування слідчий (на той час – вже старший радник МВС СРСР в Румунії), який кривдив жінку, прямо посилався на отримання “санкції” на фізичний вплив на підслідну від начальника Львівського УМГБ, адже, мовляв, вона “запиралася” і не бажала давати свідчення.

Звільнену у 1956 р. Ярославу Музику нині реабілітовано відповідно до чинного законодавства.

Розшук “Берлоги” починається…

З 1944 року НКГБ УРСР розгорнув широкомасштабний оперативний захід “Берлога”, спрямований на пошук членів Проводу ОУН і особисто Р.Шухевича, на якого з 31 жовтня 1945 р. заводиться розшукова справа “Вовк”.

Відповідні завдання пізніше поклали на створене у січні 1947 р. Управління 2-Н МГБ УРСР, 1-й відділ якого вів розшук лідерів українського підпілля. В цілому по Україні не менш 700-800 оперативних працівників одночасно брали участь у пошуках командарма УПА. Характерно, що тричі надходили інформації про ліквідацію “Вовка”, всі вони виявилися неточними, а тому пошуки тривали.

Підпілля докладало неабияких зусиль, щоб забезпечити конспірацію командарма. К.Ратич, співробітник СБ, став свого роду персональним конструктором бункерів для Шухевича.

Велику роль відіграла згадувана Галина Дідик.

Народилася вона у 1912 р. у селі Шибалин Бережанського району на Тернопільщині, з 1930 р. перебувала в оунівському підпіллі, працювала в Українському Червоному Хресті – медичній мережі українського підпілля. У 1939 р. її заарештували працівники Бережанського районного відділення НКВД, однак згодом звільнили. У 1944 р. перейшла на нелегальний стан, у 1945 р. її відрядили до групи забезпечення “зверхника Тура”.

Г.Дідик забезпечила не менш як півтора десятки місць укриття командарма. У зв’язку із погіршенням здоров’я Шухевича (почали набрякати ноги і він не міг переховуватись у звичайних бункерах) на зиму 1945-1946 рр. Дідик обладнала для нього бункер під піччю у будинку по вулиці Сулимирського, 4, у Львові.

Навесні 1946 року Шухевич пішов у Рогатинські ліси, де діяв Рогатинський особливий окружний провід, спеціально створений як база для укриття керівного складу підпілля Галичини.

З того час “Тарас Чупринка” в залежності від сезону змінював місця укриття. Наприклад, взимку наступного року і до квітня 1947 року перебував на конспіративній квартирі села Княгиничі Букачівського району на Станіславщині. Тут ним опікувалася ще одна зв’язкова Ольга Ільків (“Роксоляна”), дружина Стрийського районного провідника ОУН, який загинув у 1947 році.

Не дивлячись на добру фізичну підготовку Шухевича, умови підпілля і психічне перевантаження давалися взнаки – міокардит, гіпертонія, ревматизм.

Mедикаменти і медичні прилади, якими користувався Шухевич. З написів на упаковках – Metrozol (стимулятор дихальної і судинорухомої діяльності), Digalen (препарат для лікування гострої серцевої недостатності), Prontosil (один із перших антибіотиків).

У січні 1949 р. двічі командарму довелося (зрозуміло, із фальшивими документами) звертатись до завідувача терапевтичним відділенням лікарні Львівської залізниці Абрама Блея, а також спеціаліста-кардіолога з медінституту Мартинова і рентгенолога Криштальську.

За забезпечення медикаментами відповідала Любов Микитюк – наречена члена Проводу ОУН Петра Федуна, яка працювала лаборантом у Львівському медінституті.

Збереглися свідчення львівського лікаря Матвія Лотовича, до якого також звертався по допомогу лідер підпілля. У червні 1947 р., повідомив він на допиті  у червні 1948 р., його відвідала невідома дівчина, яка привела з собою чоловіка, котрого відрекомендувала “бухгалтером з молочарні”.

Після півторагодинного обстеження Лотович дійшов висновку, що пацієнт страждає на послаблення серцевих м’язів, катар шлунку, ревматизм суглобів. Дав рецепт, призначив дієту.

Удруге “бухгалтер” відвідав його у лютому 1948 р. Восени 1947 р., пригадав лікар, та ж саме дівчина привела до нього хлопчика 13-14 років (це був Юрко Шухевич), і пояснила, що дитина “перебувала у будинку для неповнолітніх у Сибіру”, попросила вивести з китиць рук татуювання – якісь літери, серця та іншу “блатну” символіку. Довелося вирізати тату разом зі шматками шкіри.

Малий Юрко Шухевич казав у дитбудинку, що його батько служить у Червоній Армії. Фото: ut.net.ua

Після отримання свідчень лікаря, МГБ лише по аптеках Львова завербувало 40 інформаторів.

Р.Шухевич через стан здоров’я разом із “особливо довіреною й найбільш наближеною до нього особою” Г.Дідик у липні 1948 р. перебував на Лермонтовському курорті в Одесі. Вони придбали курсівки на ім’я вчителя Ярослава Польового та Ганни Хом’як. Відвідували провідного кардіолога професора Сігала. Йдучи на процедури, завжди брали із собою отруту і по черзі приховували пістолет.

Ба більше, у червні наступного 1949 року вони знов повторили небезпечну подорож до “жемчужины у моря”. Зрозуміло, це був величезний ризик, але диктувався він станом здоров’я Шухевича, а успішний результат двох подорожей підтверджував його справжній талант конспіратора.

Щоправда, коли про це дізнався організаційний референт Проводу В.Кук, то він суворо відчитав Чупринку за надмірний ризик, що близько до серця було сприйнято командувачем УПА.

У своїх спогадах про батька Юрій Шухевич згадує ще двох зв’язкових – Катерину Зарицьку і Дарку Гусяк.

Псевдо першої – “Монета”. Дочка професора математики, вона вступила до ОУН ще у 1932 р., а через два роки була засуджена як власниця конспіративної квартири, де переховувався Григорій Мацейко – вбивця міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького. У 1943-му Зарицька стала організатором медичної служби УПА – Українського Червоного Хреста.

Катерина “Монета” Зарицька

Вони були ідейно близькі з Шухевичем, а з весни 1945-го це було вже справжнє кохання (чоловік “Монети” Михайло Сорока, арештований через кілька місяців після власного весілля у 1940-му, перебував у Воркутинських таборах, де очолював підпільний провід українських політв’язнів).

Катерина Зарицька координувала роботу особистих зв’язкових командарма і осіб, що утримували конспіративні квартири. Вперше її заарештували у 1945 р., але їй вдалося втекти. Вдруге Монету затримали 21 вересня 1947 року у Ходорові. При цьому вона чинила опір і застрелила оперативного працівника.

У листопаді 1948 р. особлива нарада МГБ СРСР засудила її до 25 років тюремного ув’язнення (утримувалася у сумнозвісному Володимирському централі), яке у 1969 р. замінили на виправно-трудову колонію.

Зі своїм чоловіком вона переписувалася до його смерті (Михайло Сорока помер у Мордовських таборах у 1971-му), але так більше й не змогла з ним побачитися. Від нього у Зарицької залишився син Богдан, який народився у 1941-му. На волю з мордовського Дубровлагу вийшла восени 1972 р., а у 1986 р. померла.

Нарешті – Дарія Гусяк (“Нуся”). За словами Юрія Шухевича, саме вона “стала невільним винуватцем провалу Романа Шухевича”. Д.Гусяк також була зв’язковою і виконувала відповідальні доручення (наприклад, виїздила до Москви з метою встановлення контактів з посольством США).

Нам пощастило знайти рапорт, де докладно описано обставини затримання зв’язкової.

 

Поділитися в соціальних мережах

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to Yandex

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *