ДМИТРО ДОНЦОВ
2012/04/02
СС «Галичина»: Гражданская война 1941-1945
2012/04/02

ЯРОСЛАВ ЛЮБОВИЧ

В історії революційних рухів рідко обходиться без «ексів» (експропріації). Саме напади на поштові карети, бан­ки чи інші державні установи поповнювали касу підпільних організацій. Так було й в УВО, згодом і в ОУН.

Такі дії завжди становили небезпеку й не завжди вико­навцям вдавалося успішно виконати запланований «екс». В практиці УВО-ОУН, після невдалих акцій, в Організації запроваджувався мораторій щодо проведення наступних нападів. Але з часом, потребуючи коштів для підпільної діяльності, Організація знову ступала на шлях експропріації. Так було й у березні 1929 року. Зважаючи, що в той час у Польщі листоноші самостійно розносили пенсії, різ­номанітні виплати та грошові перекази по домівках, серед провідного членства УВО у Львові виникла ідея здійснити напад на поштаря.

Для цього, в зручному помешканні на першому поверсі було винайнято кімнату для однієї з дівчат із розвідувального відділу УВО. її документи були оформленні на ім’я «Полі Бронфман» і яка розмовляла лише польською мовою. За день до нападу до неї в гості прийшли два бойовики, які ніколи не зналися між собою, але знали умовний пароль до Полі – «Сервус, Люська!».

Того дня поштар приніс передачу в 15 злотих, яку спе­ціально переслали, щоб хлопці та дівчина могли зорієн­туватися в поведінці із поштарем, адже наступного дня він мав принести більшу суму. Проте коли наступного дня хлопці кинулися в’язати поштаря, той вирвався та виско­чив через вікно. В замішанні розпочалась втеча бойовиків й переслідування їх поліцією. І якщо одного з них, Романа Мицика, вдалося піймати, то інший – студент права та син священика, Ярослав Любович, – при перестрілці отримав поранення та застрелив себе в одній із кам’яниць по вулиці Шептицьких.

Подія 6 березня гнітюче вплинула на українське сус­пільство, яке через легальні організації та партії почало вима­гати від УВО припинення експропріацій, за які сплачуються такі жертви. Втім й позиція УВО, яку відображала газетна стаття в «Сурмі», засвідчила, що для Організації це була не­мала втрата: «.. .слід би застановитися над цею справою цілій українській суспільності. Але не критика революційної ідеї, не кидання каменем на УВО мають бути вислідом цієї заста­нови. Замість звертати очі поза себе, хай кожен запитає себе: чи сповнив він свій обов’язок супроти УВО? Чи причинив­ся він до того, щоб найбільш ідейні одиниці не мусіли йти на смерть за пару тисяч злотих? Чи зробив він що-небудь, щоб люди, які можуть віддати користь на інших ділянках, не потребували заніматися невідповідними для них справами? Ходить про усунення причин, що спонукають УВО послуго­вуватися такими засобами, а не про докори, обвинувачення або й порахунки різних політичних груп…».

УВО провела детальне слідство організованого «ексу». Відомо, що в цьому ж часі психологічно зламався Роман Барановський – крайовий бойовий референт. В історії Організації він стане чи не першим гучним прикладом, коли особа такого рангу піде на співпрацю з поліцією й таємно інформуватиме про організаційні таємниці націоналістів.

Невдалі «екси» відбулися рік до того й рік після того. На­приклад, у 1930 році при невдалому нападі теж загинув сту­дент права Гриць Пісецький. Під плащем він був вбраний у пластовий однострій, що того ж року привело до заборони діяльності Пласту в Польщі.

Українське підпілля платило високу ціну, здобуваючи кошти на революційну діяльність. А все ж, героїчна смерть Любовича та його похорон на Личаківському кладовищі за участі тритисячного українського натовпу викликали неаби­яке національне пробудження молоді.

Святослав Липовецький “Червоно-чорне. 100 бандерівських оповідок”

Поділитися в соціальних мережах

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to Yandex

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *