ПЕРСПЕКТИВИ УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ. Значення широких мас та їх охоплення
2011/12/12
ПІДҐРУНТЯ УВО
2011/12/12

ЮРІЙ ЛИПА. Геополітичні ескізи нової України

Коли поземною віссю Московії є горішнє Поволжя, то поземною віссю України є північно-східний берег Чорного моря. Коли в Московії величезна більшість рік тече на Північ, то в Україні всі ріки пливуть на Південь, за вийнятком одної Кубані. Найприроднішою віссю експансії України є південна вісь, так як найприроднішою для Московії — північна. Росія – це Північ, Україна — це Південь. Обидві країни зрівноважуються між собою щодо населення і геополітичного значення.

Назагал прийнято зображати Україну, як шпихлір Європи, або принаймні Росії. Сам народ окреслювано, як типових консервативних хліборобів. Тим часом нема шпихліра Росії. Збіжжя ледве вистачає самій Україні, і поза Галичиною та Західною Волинню, населення її належить радше до спролєтаризованих мас, що покидають село. Селяни втікають з прадідівських земель і збільшують населення промислових центрів України. Сталінська колективізація змогла прив’язати до землі тільки найбільш пасивних. Активніші заповнюють міста.

Наш впертий енергійний народ зміняє характер. Він мав свої часи, коли повний сильних геллєнських і норманських впливів закладав власну Київську державу. Блиск тих часів зоставив такий слід в пам’яті сусідніх з українцями народів, що російський царат, шукаючи якоїсь догідної традиції для своєї керми, вхопився за традицію Київського князівства і на початку ХVIII століття офіційно наказав визнавати московських Романових за „продолжателей” Рюриковичів. В нечувано анархічних часах, зв’язаних з поширенням впливів польської шляхти на Східну Європу, витворили українці традицію козацтва, піввоєнного, півторговельного лицарства із своєрідним устроєм.

В розбудові наднаціонального імперського почуття, зв’язаного з Петербургом, брала українська аристократія не менш живий уділ, як прибалтійська німецька шляхта, чи нащадки татарських мурзів. Участь українців в будові Росії значно зменшилась від половини ХІХ століття. Зникли такі прізвища як Стефан Яворський, граф Розумовський, Потьомкін, Паскевич і т.л.

Романтичний анархізм українських інтелігентів ХІХ-ХХ століття не мав глибшої політичної програми. Було в ньому сильне змагання до культурної самостійності. Незалежність України, проголошена в 1917 році, була не тільки наслідком формального зриву з Росією до упадку Романових, але й випливала з волі емансипованих селянських мас. Впало вже багато свідомих чи несвідомих жертв в боротьбі за окремішність України, але ще далеко до устійнення остаточних здобутків.

Напрямні експансії України тисячоліть — це було здобування чорноморських берегів. Від кінця ХУІІІ ст. українські селянські маси, скориставшись із заглядного замирення в степовій половині України, посунули на Схід, все більше опановуючи праве доріччя на Південь, розміщуючись на просторах від гирла Дунаю і Добруджі аж до гирла Дону. Третій ступінь колонізації, із своєрідним військовим характером, почав відвойовувати терени Північного Кавказу.

Російський імперський уряд намагався зупинити дорогу українським масам до моря, форсуючи туди переселення московських селян. Та московини менше всього надавалися до колонізації — і при кінці ХІХ ст. перший похід українців на Південь завершився виграшем.

У XX столітті колонізований період має менш виразний характер. По програші у японській війні 1905 року центральна керма стимулювала переселення наших людей головним чином на Сибір і Далекий Схід та до Тургайської області. Утворені там „Зелені” та „Сірі” клини являються радше чужосторонніми в населенні Амурщини, Казахстану та Сибіру. Оскільки московини, розпочавши колонізацію від кількох століть раніше, встигли витворити свій, тривалий, зв’язаний з тубільним, тип життя, оскільки українці зоставалися чужими для оточення. Вони принесли з собою і свої звичаї і власну своєрідну фізіономію життя. Трудно уявити собі рух повороту сибіряків до Московії, тим часом по утворенні Української держави в 1917 році українські колоністи в Сибіру і на Далекому Сході розпочали масовий похід додому.

Коли сибірська колонізація не дає жодних важливих осягів для України, то друга її напрямна, на північний схід, іде цілковито на користь нашого народу. Розселення йде не по заказу і плану влади, лише як повільне проникнення з терену людності в сусідні слабші землі. Так уже при кінці ХІХ століття скромні і працьовиті українські села все більше посуваються на схід до Дону, цілковито витісняючи московинів…

Щоб полегшити собі справу боротьби з українською стихією, керма Совітів, визначаючи межі УССР, обтяла доступ України до Криму і Дону. Бажання забрати також і Донецький басейн зустріло такий опір серед українських комуністів, що Ленін не посмів його відділити. Тим однак не припинено спонтанного руху українського населення на південний схід. Ще за часів царату доходили окремі групи населення на Закавказзя, до Туркменистану і навіть до Північного Ірану. Під час большевицького штучного переселення мас не обійшлося без великих втрат в людях, але все ж сорокові роки нашого століття принесли значне посилення українського елементу на Закавказзі і самому Кавказі.

Те саме діється і в Тавриді, в т.зв. Кримській республіці. У боротьбі крові перемагають тут українці. Татарське населення Криму не переважає четвертини всієї людності. Зрештою антропологічні дослідження на кримських татарах довели, що вони давно стратили своє антропологічне лице і стали по крові українцями, зберігши тільки тюркську мову.

Упромисловлення (приблизно половина українців покинули хліборобство) визначає нові центри для української етнічної маси. Вони лежать переважно на лівому березі Дніпра. Головним змістом цієї промисловості є сполучення заліза Кривого Рогу і вугілля Донбасу. До вищевказаного додаємо керченську руду і нафту в Кубанщині. Крим, Кубань, Дон, Південна Україна — це місця, біля яких гуртується важка промисловість. Туди ж пливе хвиля українського активу. Найправдоподібніше, що політичний центр нової України буде знаходитися в осередку цих теренів. Буде це модерна Україна, не князівська, не гетьманська, навіть не дрібноміщанська Україна минулого століття, пише, край пробуджених активних мас. Зрештою, кожен народ складається із щоденних виявів активності і мовчазності. Коли перше є легко вловиме, то мовчазні резерви сильного народу — це річ, що не підлягає докладному облікові…

На заході уперта боротьба українців твердо визначила етнічні межі нашої людності в Галичині. Буковині, Карпатській Україні. Досить легко визначити межі з білорусинами. Лише на півночі, у верхів’ях Дону і Десни лежить значна спірна територія — Центральне Чорнозем’я. Кілька останніх століть була вона ареною запеклої боротьби найрізноманітніших осілих і неосілих груп, головно південних москалів і сіверських та слобідських українців. Ускладнює справу те, що людність, осіла на цих теренах більше споріднена з надвіслянською расою, ніж з фіно-уральською чи українсько-динарською…

Стратегічно беручи, не є байдужим для України те, в чиїх руках буде Смоленськ чи Калуга, що лежать на мішаній московсько-білоруській території і є ключем до українських південних просторів. У цьому переконався ще Наполеон в 1812-ому. Із завдань, які висуває українцям сама природа, деякі, як запровадження суцільного судноплавства по Дніпрі, вже довершені. З інших важливу роль грає уніфікація і розвиток сітки транспортних артерій (залізниці, будовані Петербургом, не посилювали натуральний експорт України через чорноморські порти), а також відповідна іригація хліборобських фунтів (зокрема на Дону).

Кожна нація, як і окрема людина зможе висловити себе і своє лице у безнастанній боротьбі з матеріальним і духовним оточенням. Тільки у такій боротьбі виробиться природна сила України та її вартість для світу.

Юрій Липа

Поділитися в соціальних мережах

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to Yandex

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *