Українські землі у фокусі нацистсько-комуністичного гендлю
2012/09/12
НАЦІОНАЛІСТИЧНІ УНІВЕРСИТЕТИ
2012/09/16

«КАРНИЙ ЗЛОЧИН НЕ РАДИ ОСОБИСТОЇ КОРИСТІ»

Саме цими словами польська влада означувала полі­тичних в’язнів. Слід віддати належне – українців, які від­бували термін за «злочини не ради особистої користі» в польських в’язницях було достатньо.

В міру того, як збільшувалась кількість українських політичних в’язнів, змінювалося й ставлення до них. Так, ще на початку 1930-х «політичні» отримували книги, при­ладдя для писання, ходили в цивільному одязі й досхочу могли надсилати листи. На релігійні свята українці збира­лися в спільній камері й доволі урочисто святкували у своїх національних традиціях. Також, лише за власним бажан­ням, могли працювати у майстернях. Політичний в’язень відрізнявся акуратною зачіскою, цивільним одягом та кни­гою в руках.

Проте, коли політичні вироки стали масовими, у «по­літичних» відібрали всі атрибути виконавця «злочину не ради особистої користі». З того часу розпочинається орга­нізована боротьба в’язнів за свої права.

Одна із найвідоміших і успішних голодівок була орга­нізована Степаном Бандерою у в’язниці «Святий Хрест» – без перебільшення «найважчій» в’язниці Польщі. Про її особливість свідчить хоча б те, що в’язнів у ній заковували на ногах в кайдани, а покарання там відбували особи, які мали термін ув’язнення не менше десяти років. В успіх справи ані польські жандарми, ані їх співвітчизники-в’язні не вірили. Проте, після п’ятнадцяти голодування адміністрація пішла на поступки й незабаром українці опинилися в одній камері й стали отримувати книги та пресу.

Найбільше ж голодування відбулося влітку 1938 року. Воно охопило всі в’язниці Польщі, де карались українські націоналісти й протривало 21 день. Провід ОУН зробив пев­ну полегшу для малолітніх в’язнів – ті щоденно таємно от­римували по 2 кісточки цукру, інші ж – мусили триматись в строгих умовах. Поляки насильно намагались годували в’язнів, хоча опір був величезний. Щонайменше один із в’язнів – Гриць Климів помер в час голодування, а ще кілька смертних випадків трапилось як її наслідок. Однією з при­чин тритижневого голодування в’язнів була заборона писати листи українською мовою, а робити це польською українці принципово не хотіли.

Польські в’язниці не вирізнялися гуманним ставленням до арештованих, а часто засоби допитів та просто знущань були не менш рафінованими, ніж в радянських аналогах. Один із найближчих соратників Крайового Провідника ОУН Івана Климіва-«Леґенди», Володимир Лобай, згадував свій перший арешт: «Мене мордували повних три доби, били ланцюгами, не давали нічого їсти, крім солених оселедців, і ані краплі води. Зігнутого в дугу, запакували мене під важкий стілець і в такій позиції я перебув повних 24 години. Коли мене знов поставили на ноги, я відразу зімлів, з чого був «дуже задоволений». Перед моїм приїздом у такий са­мий спосіб мучили Поліщука. Він використав хвилинку не­уваги мучителів і стрибнув з другого чи третього поверху на діл, але не вбився, тільки покрутив собі ноги…».

Пізніше Володимир Лобай відсидів півтора місяці у «кам’яному мішку» – в камері діаметром півтора метри й висотою у два з половиною метри. Ця камера знаходилася глибоко під землею, куди не доходило ні світло, ні жоден звук. Долівка була залита водою і Лобаю просто поталанило, що мав добрі чоботи. За весь цей час він не почув жодного слова, а про те, що розпочинається новий день міг здогада­тись із дзвінка в одній з камер.

«Впродовж мого перебування у «кам’яному мішку», я був напівпритомний. Чи мав я гарячку, не знаю. Ніякий лікар мною не цікавився. Не можу собі також пригадати, про що я тоді увесь час думав, не пам’ятаю навіть, чи я молився, чи ні. Але мені ніколи не приходила до голови думка про са­могубство», – згадував пізніше у своїх спогадах підпільник.

Уже під час II Світової війни йому довелось зустрітись у Києві з Миколою Лемиком – відомим політичним в’язнем, який «за Польщі» відбував довічне ув’язнення за вбив­ство радянського дипломата. Оунівці піджартовували зі своїх в’язничних поневірянь: «Микола поглянув на мене насмішкувато і запитав: «Оце і є той недобитий Лобай?». Я відповів йому в той сам тон: «А оце – той недостріляний Лемик?». Отак ми познайомилися».

Поліція використовувала певну систему допитів, яка складалася з п’яти ступенів тортур. Сучасники, а згодом й дослідники визвольного руху часто звертали увагу на те, що українські націоналісти рідко заломлювалися на допитах, хоча бували випадки, коли під час тортур в’язні помирали.

Цікаво, що український в’язничний капелан отець Богдан Липський твердив, що між українськими націоналістами- політичними в’язнями зустрічав людей, яких з повним пра­вом можна назвати «святими».

Святослав Липовецький “Червоно-чорне. 100 бандерівських оповідок”

Поділитися в соціальних мережах

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to Yandex

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *