«ДЗВІНКА ІДЕ НА СМЕРТЬ». Співаючи «Ще не вмерла Україна».
2013/06/06
Козацький чорний ангел (частина третя)
2013/06/12

Козацький чорний ангел (частина друга)

Розуміли це і самі махновці. Розвиваючи в подальшому успіхи свого руху, серед кадрового складу їх загонів все сильніше чути голоси про потребу утворення автономного району з власним самоврядуванням. Так на засіданні штабу 21 березня 1919 року один з активістів Борис Веретельников (гуляйпілець за походженням) відверто оголошує про кінцеву мету боротьби: “Пусть большевики не мешают нам, пусть откажутся от этого района, пусть не навязывают ему своих комиссаров, пусть знают, что МЫ независимый народ (курсив автора), тогда они наши друзья. Мы будем с ними в федеративних отношениях, будем помогать, пусть только не мешают!” (А. В. Белаш, В. Ф. Белаш. Дороги Нестора Махно). Як зазначає сам автор цитованих споминів, начальник штабу Махновської Революційної повстанської Армії України В. Ф. Білаш “все присутствующие были солидарны с ним”. Вимога надання повної незалежності району оперування Махновської армії повторилася й при укладанні угоди з радянською владою 27 вересня 1920 року в Старобільську. Надамо знову слово Білашу. “Идея нашего союза с Соввластью заключалась в том, что мы стремились получить автономию в Гуляйпольском районе”. Не може бути жодних сумнівів, що в разі утворення тоді такої напіввійськової міні-держави в південних районах України, її підвалинами стали б традиції Запорізької Січі, живими носіями яких були Махно та його армія.  

Один з найцікавіших моментів історії махновського руху — відносини з повстанцями, зорієнтованими на Петлюру. Зараз вже ніхто не заперечує, що Холодноярська республіка багато в чому рівнялася на Гуляйполе. Навіть прапор Холодноярський взято зі зразка Махновського — чорний зі срібним тризубом. Принаймні двічі армія Махна проходить рейдами по території, контрольованій Холодноярською республікою (в серпні й грудні 1920 року). Один з таких походів описав в книзі “Холодний Яр” Юрій Горліс-Горський. З повагою й симпатією лине розповідь про побратимів в протибільшовицькій боротьбі й ніде не відчувається духу ворожості між бійцями УНР (такими вважали себе холодноярці) і “революційними повстанцями”. В цьому ж рейді від армії Махна відокремлюється й пристає до Холодного Яру разом зі своїм загоном отаман Чорний Ворон, за переконанням петлюрівець, бувший у Махна командиром кавалерійського полку Кримського корпусу. Невдовзі він гине, прикриваючи Степову дивізію петлюрівського отамана Степового-Блакитного. Холодний Яр взагалі не конфліктував з махновцями можливо тому, що певний ореол минулої гайдамаччини й самоназва району “Холодноярська республіка” не заперечували в майбутньому утворення на її території району з автономним козачим управлінням на кшталт Гуляйполя.

Багато махновських командирів були петлюрівцями за переконанням, й навпаки, цілий ряд петлюрівських отаманів пройшли школу Махна, а дехто навіть став членом анархістської конфедерації “Набат”. Петлюрівець Свищ з Херсонщини — лівий есер й учасник Григор’ївського повстання, з серпня по грудень 1919 року командир піхотного полку Кримського корпусу Махновської армії. Отаман Левченко з Полтавщини теж бере участь у повстанні Григор’єва, воює проти більшовиків в загонах Махна й водночас він — есер і петлюрівець.

Л. Христовий, відомий на все Лівобережжя як борець за Самостійну Україну, одночасно є членом набатівської анархістської організації з моменту заснування її на Полтавщині в січні 1919 року. Петлюрівець Чорний Ворон називав себе анархістом, хоча в організації не перебував. Матяж, середняк Кобеляцького повіту в махновщині з 1919 року, називав себе анархістом, але був за «самостійну Україну без Петлюри». Командири рот отаманів Христового й Степового-Блакитного на Полтавщині Садовий, Двигун, Білокоз, Матвієнко, Кікоть в кінці 1920 року співчували як петлюрівцям, так і махновцям. І подібних імен та фактів при бажанні можна знайти безліч, і в тому числі по нашому краю (Краснолиманський і Слов’янський райони). За згадками настоятеля церкви св. апостола Андрія Первозванного УПЦ КП у м. Слов’янську о. Валентина, в лавах махновських отаманів Сіробаби, Савонова й інших, що воювали до 1922 року в лісах коло Лиману, Слов’янська, Святих гір, було багато бувших гайдамаків й прихильників УНР, що не захотіли йти з рідних місць слідом за відступаючими українськими військами у 1918 і 1919 роках. Жителі охрестили цих повстанців “лісовиками” — типово українською назвою. Достеменно відомо по зведенням ЧК й ВОХР, що Каменюк, загони якого за чисельним складом вважалися найбільшими на теренах Луганщини й Донеччини, що протримались тут до 1922 року, не цурався петлюрівців, будучи водночас з 1917 року анархістом. Навіть в наш час в середині 80-х років на сторінки опусу М. Черняховського “Донбасівські грози” потрапляє махновський отаман «з Донецької губернії, що воює за “батька”, але мріє про “самостійний Донбас без москалів”» (курсив автора). Логічним є висновок: коли співпадань більше двох, то це вже ознаки системи.

Махно допомагав зброєю та спорядженням петлюрівським отаманам Правобережжя й Лівобережжя Дніпра, особливо в районах Кременчука, Чигирина, Гадяча, Зінькова (загони Христового, Бутовецького й ін.). За споминами Білаша, під махновським прапором на початку жовтня 1919 року діє в районі Кременчука “Середньодніпровська група революційних махновців” під командою відомого вже нам петлюрівського отамана Степового-Блакитного. У склад групи входив і загін Скирди — найбільш непримиренного з числа отаманів-націоналістів. На Полтавщині в цей час воює махновська “Полтавська група” під командою Христового у складі декількох менших повстанських загонів, зорієнтованих на Петлюру.

Забігаючи наперед зазначимо: невдовзі обидва з’єднання — Христового й Блакитного — відкрито виступлять на боці Української Народної Республіки, розпочавши бойові дії на підтримку армії Петлюри й місцевих українських повстанців. Однак, незважаючи на зміну політичної орієнтації, ніхто з трьох вищезгаданих отаманів не поривав зв’язку, максимально підтримуючи один одного в антикомуністичній боротьбі. Все це наводить на певні висновки.

Махно не був заангажований щодо українського руху. Він активно його підтримував у рейдах і місцях боїв. Не відмовляється батько й від пропонованої допомоги з рук петлюрівських повстанців, часто проводить з ними спільні операції проти більшовиків. Мета очевидна: розпаливши чимдуж вогнище боротьби проти червоних та білих москалів, витіснити ворожу силу за межі української території. Можна констатувати, що восени 1919 року Махно виступає спільним фронтом проти новітньої окупації України в союзі з нерегулярними партизанськими відділами українських повстанців.

Сьогодні, з далини часу, українським історикам гуляйпільський батько видається страшним україножером, що спав і бачив якби розвалити Українську державу. Однак все виявляється не таким простим, коли неупередженим оком проглядаєш документи тієї доби.

Галина Кузьменко, дружина й вірна соратниця Махна, товаришувала з Фенею Гоєнко, вчителькою земської Царекостянтинівської школи, нерозлучною своєю подругою. Саме завдяки цим двом мужнім жінкам багато агітаційної літератури махновців друкувалося українською мовою, а гасла на прапорах, як от наприклад, “Смерть всім, хто стоїть на перешкоді добуття вільності трудовому люду” з вже традиційним черепом з перехрещеними кістками старанно, хоч подекуди з граматичними помилками, пишуться рідною мовою переважної більшості повстанського загалу.

Ніхто інший як Махно, на території, визволеній від військ Добровольчої Армії Денікіна, відміняє в 1919 році україножерський наказ одного з білих генералів. “…Революционное повстанчество, держась принципов подлинного социализма, не может ни в какой мере насиловать естественные потребности народа украинского. Поэтому вопрос о языке преподавания в школах может быть решен не нашей армией, а самим народом в лице родителей, учителей, учащих й учащихся…. приказ ген. Май-Маевского за № 22, запрещавший материнский язык в школах, отныне уничтожается” (Рідний край, № 1, стор. 104). Цікаво те, що перші українські школи в Донецькій губернії в 1919—20 роках більшовики відкрили на вимогу батьків та учнів в одному з найбільших махновських центрів Донецької області — Красноармійському районі, де одних вбитих махновцями більшовицьких активістів червоні рахували на 500 чоловік, а місцевими селянами сформовано й забезпечено безліч великих і малих повстанських загонів.

Нестору Махну закидають національну несвідомість. Тепер послухаємо його самого. В 1926 році гуляйпільський батько готує в Парижі до видання свої спомини. Минуло п’ять років з моменту, як доля закинула його на чужину. Ностальгія за Україною, рідними степами, Дніпром виводять з-під пера рядки: “…Об одном лишь приходится пожалеть мне, выпуская этот очерк в свет: это — что он выходит не на Украине и не на украинском языке (курсив мій). Культурно украинский народ шаг за шагом идет к полному определению своего индивидуального своеобразия. Но в том, что я не могу издать своих записок на языке своего народа, вина не моя, а тех условий, в которых я нахожусь. Нестор Махно” (Журнал “Донбас”). Без коментарів.

Олександр Добровольський

Поділитися в соціальних мережах

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to Yandex

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *