Наш меморандум
2013/06/05
«ДЗВІНКА ІДЕ НА СМЕРТЬ». Співаючи «Ще не вмерла Україна».
2013/06/06

Козацький чорний ангел (частина перша)

Махно й махновщина десятки разів займала сторінки публікацій і досліджень українських та іноземних істориків.

Зазвичай, з часів ЧК і ГПУ прийнято вважати цей рух бандитським, а ватажків його – кримінальниками під анархістським прапором. Маючи змогу працювати з багатьма матеріалами першоджерел, споминами активних учасників, а головне вивчаючи повстанські селянські війни проти білих та червоних москалів 1917-22 років в Україні загалом, автор як історик, докорінно не погоджується з трактуванням Махновщини, як явища виключно шкідливого й антиукраїнського по своїй суті. Закидаючи Нестору Махно й його бойовикам організацію замаху на Петлюру, бої з січовими стрільцями, знищення державного апарату гетьманщини на Катеринославщині й Херcoнщині, водночас ніхто ще належно не оцінив організаційного таланту гуляйпільського батька та його штабу у відтворенні за часів революції і громадянської війни козацької військової організації на теренах бувшої Запорізької Січі й Слобідської України, фактичного відновлення тут козацького стану за власною ініціативою і власними силами місцевих селян-українців.

Симон Петлюра, безпосередньо причетний до укладання мирної угоди між Україною й Польщею ціною віддачі останній втікаючої кров’ю в боях з поляками Галичини, розколовший coюз ар­мій УГА й УНР, розстрілявший грозу першої російської інтервенції 1918 року на Україну полковника Петра Болбочана й “героїч­но” здавший румунам Бесарабію, лишається українським націо­нальним героєм, хоча будь-якого з вищезгадуваних фактів достатньо, щоби кваліфікувати такі дії як зрадницькі. Махно ж, непереможечий ніким до літа 1921 року (а махновські загони н Кавказі, утворивши Кавказьку повстанську армію воювали тут до 1923 року), охопивший своєю військовою організацією територію п’яти Слобідських полків, землі колишнього Війська Запорізького, Українську Донщину. Полтавщину, частково Чернігівщину й доходивший рейдами на тачанках1 в район Волго-Донського каналу, лишається у свідомості пересічного українця бандитом і погромником. Офіційна Україна не спромоглася достойно оцінити свого Чорного Ангела революції, дякуючи якому половина півдня і весь український схід чотири роки організовано протистояли те­рору більшовиків, кайзерівців, денікінців. Але вже давно найви­щої оцінки заслужив відчайдушний гуляйпілець в очах народу, якого він захищав. Махно був і лишається для багатьох мешкан­ців Півдня та Сходу України своїм, часто напівлегендарним ге­роєм.

Тому зовсім не дивним, скоріше прогнозованим, виглядає випадок в Волноваському районі 60-х років, коли діти почали заперечувати своєму шкільному вчителеві історії, після викладання тим офіційного погляду на Махна й махновщину, відомого більш широко за книгою О. Толстого “Хождение по мукам”. З вуст своїх батьків вони чули про відважного Нестора однозначно схвальну оцінку.

Радянська версія про “махновський бандитизм” в Донбасі й сусідній Дніпропетровській та Запорізькій областях, тут не при­жилась й посьогодні. Кожен, хто побуває на теренах Красноармійського, Першотравневого та інших західних районів Донеччини, чи то в її північних Олександрівському, Слов’янському, Краснолиманському мо­же почути купи легенд і переказів про щедрість, сміливість, відчайдушність махновців.

В селі Черкаському Слов’янського району вам розкажуть, як сам Махно прямо з бочки роздавав кухлями мед селянам, а в однієї жінки посуду не було, так він налив повен поділ меду; у селі Билбасівці від одного старого діда автор чув розповідь про відчайдушність Махновської розвідки, що під виглядом продавців квашеної капусти на базарі у Слов’янську збирала відомості про ворога, а коли з чаcoм одну з бочок перевернули, знайшли напис: “Хто капусту покупав, той батька Махна видав”; на південній Харківщині (в районі Гаврилівки) розказують про випадок коли один-єдиний махновець з шаблею в руках зайшов на збори сільського комуністичного активу, відібрав в усіх зброю, а потім, дізнавшись, хто старший, зі словами “ну тобі по должності положено” подав зблідлому комісарику в руки пістолет й спокійно вийшов з засідання. І досьогодні можна почути, як жителів невеликого села Ярьомівки, що лежить коло кордону з Донецькою областю в Ізюмському районі Харківщини мешканці Ізюма жар­тома називають “савоновцями”. Ярьомівка дала головний актив Махновському загону отамана Савонова, за що більшовики безжалісно знищили село. Зараз тут мешкає менше 1 тисячі жителів. В селищі Захарівка Першотравневого райну автору дове­лося почути розповідь, як бойовики Махно зарубали місцевого блюдолиза, що мав звичку доводити “на зміну” свою вірнопідданність кожній новій владі (махновці були переодягнені у форму червоних комісарів). Цікаво, що все це розповідалося без тіні найменшого осуду, з усмішкою й філоcoфськими роздумами самих оповідачів.

Махновці лишалися національними героями в своїх краях у часи репресій та колективізації, а не стали ними в останні рокі перебудови. На станції Удачній розповідають про такий анекдотичний випадок, який однак насправді мав місце у 1929-ЗО роках. Двоє колишніх повстанців дізналися, що їх внесли у списки на виселення я куркулів. Справа була літом, і голова сільради мав звичку ночамі спати на свіжому повітрі у садку. Махновці одної такої ночі при йшли до нього “в гості”, й між ними відбулася приблизно такг розмова: “Федю, дай довідку, що ми не куркулі”.- “Ідіть к чорту!”, “Федю, ми тебе вб’ємо!”. Відповідь була та ж сама. Тоді махновці сказали: “Ми тобі поставимо могорич”. “О-о!” – – вигукнув “прідседатель” й заматюкався – “з цього потрібно було І починати, а то вб’ємо-вб’ємо…”. Не дивлячись на вражаючу (на перший погляд), неймовірність, таке справді могло статися, бо жителі все тієї ж Удачної розповідають, що мало кого з махновців НКВС, вдалося заарештувати під виглядом виклику до воєнкомату (“вони як почули про арешт – на коней й у степ”). В умовах тотальног страху й терору 1930-х років зайве говорили про відчайдушність такого кроку, що межував з самовбиством. Та водночас це все скресало легенди про старовинне Запоріжжя й козаччину, слава про махновців ширилася, а самі вони в народній уяві ставали борцями за волю й щастя рідного краю, його казковими богатирямі. Ніде, підкреслюю, НІДЕ на Батьківщині Махновщини, люди не засуджують цей рух, ба, часто навпаки пишаються тим, що їхні діди “служили у Махна”. В самому Гуляйполі у 1970-х роках самвидавом виходить книжка “Нестір Махно – герой України”. Пр це розповідали студенти історичного факультету Донецького університету 3. і Б., які за власною ініціативою пройшли в середині 80-х років махновськими місцями, були в Дібрівському лісі, бачили бабусю, що оcoбисто знала Махно, говорили з його близьким родичем, знайшли оригінал світлини одного з самих прославлених серед Махновських командирів Феодосія Щуся. І знову ні одного негативного відгуку.

Сімдесят років голоду, терору, мордувань “за махновщину” тільки підсилили культі Махна-батька. Ім’я його згадуют з обов’язковою пошаною на усіх теренах Запоріжжя й Дніпропетровщини, південної Харківщини й західної Донеччини, на землях Херcoнщини та Кіровоградщини. Саме таку оцінку і не зауважують історики, аналізуючи витоки й значення Махновського руху.

У чому ж феномен махновщини? На мою думку причини три: територія зі сталими історичними традиціями де базувався сам рух, його ватажки й особливості структурної побудови військової повстанської організації.

Актив махновських командирів, його штаб та найбільш визначних повстанців за територіальною ознакою можна умовно поділити на два земляцтва — бердянське й гуляйпільське. Про Гуляйполе — батьківщину Махно написано багато, а тому при характеристиці обмежимося лише деталлю, що саме село було засноване українськими козаками з Кіровоградщини на території скасованої Запорізької Січі (Кальміуська паланка). Центром бердянського земляцтва стала станиця Новоспасівка (тепер м. Осипенко Запорізької області). Заснована 1805 року як слобода вихідцями з Полтавщини, вже на початку 1830-х років вона була перетворена на станицю Азовського козацького війська, ставши другою батьківщиною багатьом запорожцям з Задунайської Січі. До 1917 року територіально станиця ділилася на сотні, а всі її мешканці вважалися козаками. Саме Новоспасівці завдячує Махновський рух своїми найталановитішими провідниками — начальником штабу Білашом, командиром адміністративно-організаційного відділу Ради Революційних Повстанців України Куриленком, керівником Азовської групи Повстанської Махновської армії Вдовиченком, командиром Новоспасівського полку — Чуприною і багатьма іншими штабними працівниками, агітаторами, командирами частин та начальниками махновських “боє-участков”. Абсолютна більшість новоспасівських повстанців були вихідцями з козацьких сімей і вважали себе нащадками козаків-запорожців. Як і Гуляйполе, Новоспасівка розташована на землях колишнього Запоріжжя.

Отже, обидва центри Махновського руху брали початок з козацьких сіл чи станиць. В перші десятиріччя XX століття там живою була ще пам’ять про своїх козацьких предків, а в Новоспасівці навіть збереглися ознаки самоуправління часів Азовського війська до самих початків революції 1917 року.

Більшовики, як пізніше в історії з козацькими станицями на Кубані, особливо жорстоко розправилися із Новоспасівкою, де населення за 70 років скоротилося більше ніж удвоє. Гуляйполе ж і довколишні села (за малим виключенням — всі козацького походження, постійні “поставщики” махновських добровольців) заселяють своїми жителями простори Сибіру й Колими. Аналізуючи передумови виникнення махновського руху, можна вважати, що територія від Новоспасівки до Гуляйполя, насичена етнічним українським елементом, розпропагована гуляйпільською й новоспасівською групою анархістів ще з початків І російської революції, агітація за безкласове суспільство на землях колишнього Запоріжжя як традиційного центру опору в захисті своїх автономних прав у поєднанні з діяльністю Катеринославських “Просвіт” і Музею Запорізької старовини Д. І. Яворницького ідеально підходила для виникнення такого руху, яким була махновщина. Недаремно, більшовики підкреслювали, що “части батьки Махно крепко пропитаны духом й тенденциями бесшабашного вольного Запорожья”.

Гуляйпільщина на чолі з Нестором Махном в 1917—21 рр. дійсно нагадувала сучасникам відроджену Запорізьку Січ, звичайно, з певними ознаками новітнього часу.

Олександр Добровольський

Поділитися в соціальних мережах

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to Yandex

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *