Ріхард Яри (Рико Ярий)
2016/04/17
Євреї в УПА: Лейба-Іцик Добровський
2016/04/19

Кубань під кригою. Про українців на Кубані.

«Нашого квіту» на півдні Росії чимало, проте українці там зрусифіковані й розпорошені

Серед місцевих вони славляться вокалом і хореографією, а також сентиментально дорожать своєю запорозькою минувшиною.

І станиці, і неформальну столицю Кубані завалило снігом. У Краснодарі на пам’ятнику козакові біля губернської адміністрації – розкішна папаха. І навіть бронзова цариця у білій кубанці набакир. Довкола неї, за втіленим задумом Міхаіла Мікешина, товпляться маленькі козачі отамани, як звірятка під ногами московського байкаря Крилова.

Зима демонструє себе у всіх амплуа: від морозів до кучугур. Динозаври Башкирського тролейбусного заводу грузнуть, а водії раз по раз виходять із кабіни оббивати лід із коліс. Річка Кубань, однак, закрижаніла лише біля берегів – отака швидка горянка.

«Поддержи Кубань, выбери Екатерину!» – закликають над центральною вулицею Краснодара розтяжки: мовляв, проголосуймо за царицю у телепроекті «Ім’я Росії». І поруч вивіска: «Салон «Интим». Медицинские препараты». Тут, хоч як дивно, поважають імператрицю, яка масово виселила козаків із Січі на Кубань, і це для стороннього спостерігача виглядає наче якась фройдівська перверзія. Утім, тут є речі ще парадоксальніші.

Козаки на «-ко»

Щойно запорожці за указом цариці у XVIII столітті переїхали на Кубань, як тут їх зустріло виверження вулкана. Виявляється, це було не найгірше з того, що їм приготувала доля. Потім почалися нацьковування козаків на горців, кривава царська служба, громадянська війна, білі й червоні кати, штучний голод…

На руїнах Російської імперії 1918 року виникла Кубанська народна республіка, яка навіть встигла укласти дружній союз з Українською державою. Що й не дивно: навіть після кровопролитної громадянської війни переписи 1920 і 1926 років засвідчували чисельну перевагу на Кубані українців. Однак після 1933-го «нашого квіту» тут значно поменшало.

Нині, за даними останнього Всеросійського перепису населення, у Краснодарському краї на 5 млн мешканців проживають приблизно 132 тис. українців. Це лише свідомі, бо багато кубанців із прізвищами на «-ко» вважають себе не українцями, а росіянами чи козаками, та й годі. Ось така національність.

Червоне і чорне

«Як ішли ми льодом

та й за своїм родом»

Кубанська пісня

У магазині «Вина Кубані» оголошення-обіцянка: «Пенсіонерам і трудовим колективам – знижка». Прошу «Цимлянське», печиво «Кубаночка». Краснодарський чай уважався колись у СРСР елітним. Нині тут його знайти непросто – масово завозять імпортний.

Ще складніше відшукати на Кубані щось відверто українське, хоча воно начебто тут усюди. Краснодарська філармонія, Літературний музей і картинна галерея носять відповідно імена Пономаренка, Кухаренка і Коваленка. Кинеш погляд на міську дошку пошани – теж усе зрозуміло: Столяренко, Коротенко, Семенко…

Біля філармонії я довго розглядаю пам’ятник композитору Григорієві Пономаренку. Родом він з Остра на Чернігівщині, на Кубані написав понад 4600 творів. Найвідоміші з них – класика російської естради: «Ой, снег-снежок, белая метелица», «Оренбургский пуховый платок», «А где мне взять такую песню».

Утім, дивлячись місцеве телебачення, натрапляю-таки й на інші пісні: «А тим часом стародавню Січ розруйнували – хто на Кубань, хто за Дунай…» – співає Кубанський козачий хор вірші Тараса Шевченка, покладені на музику регентом цього колективу Віктором Захарченком. Цей хор – гордість Краснодара і, мабуть, чи не останнє нагадування про те, якою ж мовою розмовляла Кубань із діда-прадіда, бо десь на вулиці її почути годі.

Пообідати заходжу до ресторану «Котельня», оформленому в пролетарському стилі. Інтер’єр – труби, вентилі, манометри, стоп-крани й загороджувальні ґрати. На стіні плакат – кубанська жінка у вишиванці повчає пролетаря: «Не пий без закуски!»

Таку саму вишиванку, ті самі знайомі червоно-чорні візерунки здаля помічаю у вітрині гламурного бутику на вулиці Чапаєва. Тут продають чудові сорочки і рушники з вишитими берегинями, жайворами, павичами. Цей магазин називається… як? А отак: «Русский лен».

Не говорить і не показує Україна

Микола Сергієнко навчає дітей гри на бандурі в музичній школі. Крім того, очолює Товариство українців Кубані. Воно має кількадесят більш-менш активних прибічників і сотні пасивних симпатиків. Є місцевий парадокс. Концерт танцю чи співу привертає увагу і викликає захоплення, якщо назвати його «кубанським». Якщо ж охрестити той самий захід «українським», багато хто сахатиметься навіть цього слова.

Чи є на Кубані українські школи, класи, як про це інколи повідомляється у ЗМІ? Хоча б церковноприходські? «Немає ні шкіл, ні класів. А при церкві… Та ви що?!» – пан Микола із сумом розповідає, як у Краснодарі запланували у Катерининській церкві богослужіння на роковини Голодомору. Але його було скасовано, мабуть, не без тиску влади: мовляв, хіба лише самі українці від голоду гинули?

А чи є українське телебачення, радіо? У маленькому за територією та населенням Придністров’ї є. Також, приміром, показують наш «Інтер+» у Молдові, Грузії – сам бачив. А тут?

«Була на державній телерадіомовній компанії «Кубань» півгодинна передача раз на два місяці. Там лунали українська мова й пісні. Потім директорка ТРК сказала нам: «Вы же видите, какая на Украине русофобия, не будет тогда и этой передачи». Це сталося років п’ять тому, і тепер жодного ефіру в нас немає».

Кубанський козачий хор – єдине, що можна почути і побачити в місцевому ефірі умовно українського, притому чи не щодня. Цим колективом у Краснодарі пишаються. Однак більшість не тільки глядачів, а й артистів хору вважають, що вони росіяни, а співають «чорноморською балачкою».

Утім, пан Микола напружується і пригадує ще деякі українофільські організації краю. Діє «Співдружність Кубань – Україна», що раз на рік проводить конференцію. Органами юстиції зареєстровано ще якесь проукраїнське товариство, але ні де воно збирається, ні чим займається, очільник Товариства українців Кубані не знає. Чув лише, що начебто там заправляє хтось із кіл російської ліберальної партії «Яблуко». А «яблучник» для більшості населення російської провінції – це ліберал, опозиціонер, що звучить радше як негативна характеристика.

«Це в Україні конкурують різні погляди, Грач по телевізору лає свою владу. Тут, у Росії, такого просто не може бути», – каже Сергієнко.

Не знайшов Тиждень на Кубані й українських періодичних видань. «Ні. Немає зараз нічого. Ми випускали своїм коштом «Вісник», вийшов 51-й номер, – згадує голова Товариства українців Кубані. – Також «Козацьке слово» видавалося – ще на початку незалежністі. Але й досі ці газети згадують у звітах і російського, й українського Міністерств закордонних справ. Мабуть, дипломати хочуть показати, що вони щось роблять».

Відчувається, що на наше МЗС кубанці трохи ображені. «Торік ми святкували 175-річчя з дня народження Марка Вовчка, у Нальчику діє її музей. Я просив допомоги, був у Бориса Тарасюка, тоді міністра закордонних справ, але ніхто не допоміг. Поцікавтеся там, у Києві, нехай скаже український уряд, чи він профінансував тут хоч один захід», – у словах Сергієнка чути докір.

«Тепер у нас вся надія тільки на місцеву владу. Нещодавно ми проводили фестиваль української культури дітей та юнацтва Кубані. Було близько 50 учасників з Анапи, Майкопа, Краснодара, станиць Калінінської та Єлизаветинської. Україна обіцяла на це тисячу доларів – ми їх і досі не отримали. А місцева влада Краснодарського краю виділила 19 тис. рублів (приблизно 4,4 тис. грн – Прим. ред.), нам сказали: витрачайте, на що хочете, крім спиртного».

Без «Просвіти»

Закрижанілі обвислі вуса, брита голова – таким козарлюгою виглядає Олег Голуб. Його прізвище значиться в книжці-довідці Р. Польового «Кубанська Україна» (К.: Діокор, 2002) як голови товариства «Чорноморська Січ» і лідера кубанської «Просвіти».

«Був у Києві якийсь комуняка Голуб, може, чули?» – запитує пан Олег. Кажу, що той і досі активний, чим засмучую Голуба-краснодарця. «Я кубанський козак за походженням, але навчався в російській школі, вважався росіянином за національністю». Прізвище своє Голуб пише принципово без м’якого знака у кінці. Демонструє банківську пластикову картку: коли йому її видавали, Голуб наполіг, щоб його написали через H, а не через G. Вчив він рідну мову самотужки, бо в Краснодарі нею мало хто розмовляє, не викладають і в Кубанському університеті, який він закінчив.

Під час перебудови Олег Голуб спробував створити на Кубані осередок «Просвіти». Влада зустріла цю ініціативу насторожено. Виникали проблеми з орендою приміщень для зустрічей просвітян. Крім того, в українській громаді почалися чвари. А після розпаду СРСР «Просвіті» запропонували перереєструватися згідно з новим законодавством. Цього так і не було зроблено, тож ініціатива просто всохла.

Голуб намагався співпрацювати з громадськими організаціями і партіями в Україні. Вони відгукувалися охоче. «Мене згадували у різних відозвах: мовляв, кубанці з нами!» Виглядає так, що кубанського просвітянина виставляли як рідкісний артефакт, щоб легше було отримати якийсь грант. Нині зв’язків з Україною Голуб майже не підтримує, хоча інколи листується з українською діаспорою в Канаді.

Кореспондент запитав, чи не відчуваються на Кубані утиски українців за національною ознакою. «Українського руху на Кубані немає, розумієте? – поміркувавши, каже Голуб. – Тож немає кого й утискати».

Маловпливові малороси

Щодо Голодомору, то на Кубані його «тихо згадують, – каже Голуб, – хоча в Старокорсуньській, наприклад, станиці померло 90% людей. Я бував у цій станиці, розпитував бабів – приблизно так і є, як Конквест написав». (Р. Конквест – англійський дослідник Голодомору. – Прим. ред.)

Та й навіщо, кажуть тут, ворушити негатив? У 2008 році Краснодарський край зібрав урожай хліба, якого не знав за всю свою історію, – 12 млн тонн, посівши перше місце по Росії за виробництвом зерна. Хочеться думати, що у цьому проглядаються наша родинна працелюбність, патріархальна любов до землі тощо. Але «український фермент» старанно оминають у державній статистиці й навіть у звітах російських правозахисних організацій. «У Краснодарі численна і впливова вірменська громада», – пишуть усі довідники. Вірмен тут 5% населення, але ж українців хіба менше? Та про нашу впливовість чомусь навіть не йдеться. Українська мова у Російській Федерації проходить по розряду «рідкісних», і Кубань аж ніяк не виняток. Це взагалі дивно, що без підтримки з України тут іще щось жевріє.

Усе-таки станицям повертають старі, дорадянські топоніми, пов’язані з назвами давньоукраїнських козацьких куренів: кажуть, що невдовзі станиця Ленінградська стане знову Уманською. Однак політика замовчування української специфіки, зведення її до фольклору триває.

«Багато залежить від самої України. На Кубані ми не можемо дивитися українського телебачення, його тут ніколи й не було», – констатує Сергієнко. Мабуть, тут потрібні добра воля країни-господаря і певна активність охочих просувати свій продукт, тобто у цьому випадку знову ж таки України.

Афіші Краснодара запрошують на гастролі гурту «Бумбокс». У художньому музеї висять дві роботи киянина Сергія Браткова. Оце, власне, і вся культурна присутність нашої держави у сьогоднішньому Краснодарі – забезпечена чиєюсь приватною ініціативою.

Як угорці пам’ятають, що колись прийшли в Європу з Уралу, так і кубанці не забувають свого запорозького минулого. Добре знають і пам’ятають, що Катерина придумала назву «чорноморці», щоб відволікти козаків від їхньої справжньої історії. Однак травма української ідентичності витісняється великоросійським патріотизмом.

Мабуть, ще довго чекати, доки скресне оця крига на Кубань-річці.

Ігор КРУЧИК,

«Український Тиждень» 15.11.2009

Річка Кубань під кригою

Монумент Катерині Великій в центрі Краснодару

На світлинах: Олег Голуб. Річка Кубань під кригою. Монумент Катерині Великій в центрі Краснодару. Все в снігу.

Поділитися в соціальних мережах

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to Yandex

2 Comments

  1. Виктор сказав:

    Хлопцы! Да уберите Вы эту статью с сайта. Ей уже 12 лет. Ничего из того, что в ней описывается, давно нет. Общество украинцев Кубани закрыто по суду. Пан Сергиенко бежал с Кубани. Газета не выходит уже лет восемь. Только дезинформируете читателей.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *