Козацький чорний ангел (частина третя)
2013/06/12
Сотенний УПА «Бей», який в бою був завжди попереду.
2013/06/20

МАТИ ЙОСИФА (ОЛЕНА ВІТЕР)

В Єрусалимі, на Почесній стіні Праведників, вписано ім’я Матері Йосифи (в миру Олени Вітер) – ігумені монасти­ря Студиток. Її ім’я згадується не лише на стіні Праведників світу, але й на сторінках поезій відомого письменника Тодося Осьмачки:

Крики чорні, крики птиці

в рідній, бідній стороні

разом з голосом черниці

не забути вже мені…

А далі буде цілий ряд поезій, присвяченій черниці, з якою поет познайомився на курорті в Криниці, влітку 1942 року. Там вони випадково опиняться поруч за обіднім столом. Осьмачка пропонуватиме Матері Йосифі ще раз зустрітись, а після її відмови влаштує серенади з гітарою під вікном монахині. Наступного ранку, так і не розпочавши лікування, Йосифа покине Криницю й повернеться до Львова.

Це все було б романтично, якби не рік катувань, які за­знала Матір Йосифа за «перших совітів» й не півроку – після другого приходу радянської влади на Галичину, коли її впродовж кількох місяців жорстоко допитувативали, а далі присудили термін: 20 років каторги та 5 років позбавлення прав. І хоч половину терміну їй «подарують» по амністії, а все ж, навіть на волі, Олені Вітер впродовж 30 років буде заборонено повертатися до рідного Львова.

Мати Йосифа була однією із наймолодших настояте- льок, а далі й ігуменею, свого часу. Митрополит Андрей Шептицький розгледів у дівчині великі таланти й довірив їй новостворений жіночий монастир Студиток. Саме Йосифа Вітер була організатором багатьох бібліотек, дитячих садків і сиротинців, медичних та госпо­дарських курсів, хорів, драматич­них гуртків.

В червні 1940 року її забрав НКВС, Матір Йосифу звинувачу­вали у зв’язках з ОУН. З того мо­менту вона пережила 47 переслу- ховувань, які супроводжувалися побоями. А ув’язнена в «процесі 59-ти» Люба Комар пригадала про свою тюремну зустріч з ігуменею: «Задовго до того, десь ще на по­чатку жовтня 1940 р., одного ранку двері до нашої камери відчинилися і два «чубарики» (наглядачі тюремні) – вкинули якусь жінку. Як ми згодом дізналися, це була монахиня Йосифа, чину о.о. Студитів, справжнє прізвище якої було Олена Вітер. Вона була непритомна. Її обличчя було червоне, набрякле, а з потрісканих уст виривався придушений стогін… У той час я була ще новачком і тільки приглядалася, як вправні й ознайомлені з такими ситуаціями подруги, зокрема, Зенка, почали заходитися біля незнайомої. Вони зробили місце на ліжку і обережно поклали її на простирадло. Тоді почали поволі роздягати. Стягнули з неї спідницю, спідню білизну, і я побачила, що вона має на собі ще якісь, – як мені здава­лось, – темносині штани, т. зв. алібаби. Але тих «штанів» подруги не стягли. Натомість вони мочили рушники в мисці зимної води і прикладали їх до «штанів». Я приглянулась ближче і жахнулася. Це було темносинє тіло жінки, а її ноги були в червоно-фіолетових ґулях. З деяких стікала кров. Я ще не була загартована, бо до того часу за мною був тільки один відносно легкий допит у будинку НКВД, тому вид побитої монахині зробив на мене приголомшуюче враження».

А це уже спогади Матері Йосифи: «Допити відбувалися щодругу або щотретю ніч. При кожному допиті мене кату­вали. Били то гумовою, то залізною палицею, видирали з голови волосся, вішали шнурок на гак, викручували руки. Одного разу під час побоїв бухнула мені устами кров. Енка- ведист схопив брудну ганчірку, що лежала коло сплювачки, і запхав мені її до вуст…».

Її тіло піддавали електричному струмові, кидали до ка­мери зі щурами й інсценізовували розстріл. А вона не злама­лася. Протоколи допитів залишили свідчення безстрашності й твердості в національних та релігійних переконаннях. Поміж іншого, від Йосифи Вітер вимагали й підписання протоколу, що Митрополит Андрей належав до ОУН.

Матір Йосифа у найгірших умовах намагалася духов­но підтримати своїх ближніх по камері. Через кілька років, коли відправлятиме одну із дівчат-підпільниць за кордон, то попросить, щоб та зберегла спогад про Великоднє в’язничне Причастя: «Ми щодня спільно молились та під проводом Матері Ігумені відправляли Молебень і Вечірню. Прийшов великий тиждень посту. Одного понеділка, коли нас випро­вадили на прохід, ми почули голос із другого поверху з вікна Всеч. Отця Чемеринського: «Там впаде чорний клубок і Ви скоро його підійміть і заховайте…». Ми усі збились в купу біля того вікна, ніби витрушуючи наші лахміття… Коли цей клубок упав, його підняла сестра Йосифа і заховала. По проході ми повернулись до камери. Сестра Йосифа обе­режно виняла клубочок, розв’язала його і побачила в ньо­му карточку – т. зв. «грипе» та маленький білий мішочок, зав’язаний шнурком. Мати Ігуменя прочитала карточку, де Отець Чемеринський писав, що в мішочку є хліб до Св. При­частя, яке ми повинні приймати. Він теж просив нас, щоби в Великодню П’ятницю ми поставали під його вікном, а він дасть нам розгрішення, та щоби на Великдень зраня Ігуменя дала нам це Причастя…

Коли вже все було позастелюване, тоді ми почали справ­ляти в тюрмі Великдень. Між нами були польки і жидівки. Польки долучились до наших святкувань. Коли ми всі вже були повбирані, тоді Мати Ігуменя, яка була нашою духов­ною провідницею, попросила нас усіх вклякнути і разом із нею молитись, а врешті Мати тремтячим голосом сказала: «Будьте уважні, бо зараз поміж нами витає сам Ісус Христос і тому заспіваймо нашу традиційну воскресну пісню «Хри­стос Воскрес!». Всі ми були зворушені словами Ігумені і по тихо відспівали наше незабутнє «Христос Воскрес!». Відтак ми відспівали Службу Божу. Мати Ігуменя провадила нашим провізоричним хором. Доглядачі зрання були заняті і нам не перешкоджали. Коли ми відмовили пісню-молитву «Вірую, Господи», тоді Мати дала нам святе Причастя, тільки під ви­дом хліба, бо вина не було. На хвилину ми всі забули, що ми за ґратами, ми раділи, що навіть у тюремні мури сам Ісус Христос загостив до наших сердець».

Лише початок II Світової війни врятував Матір Иосифу від розстрілу, й вона знову поринула у працю на релігійній та національній ниві. І знову прихід більшовиків озна­чав ув’язнення, допити та довгі роки заслання. Після ньо­го ігуменя вкотре продовжила доброчинну діяльність, катихизацію дітей у підпільній церкві, опіку над сестрами, а ще постійно підтримувала зв’язок із врятованими нею у війну євреями.

А на чисельних хрестах загиблим за волю України по сьогодні пишуть слова поезії-пісні, автором якої є Мати Йо­сифа (Олена Вітер):

Спіть, хлопці, спіть,

Про волю, долю тихо сніть,

Про волю, долю Вітчизни.

Чи ж можуть бути кращі сни?!

Святослав Липовецький “Червоно-чорне. 100 бандерівських оповідок”

Поділитися в соціальних мережах

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to Yandex

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *