СКОРБНА МАТИ
2012/11/27
Звернення Військової Національно-Визвольної Організації 1-го Українського Фронту до українців.
2012/11/28

Міф і правда про співпрацю батьки Махна та отамана Григор’єва

Нестор Махно

Великим досягненням у розкриття таємниць з даного питання є дослідження сучасних істориків Голуба A., Ляха C., Удода O., які протягом 1980-х–1990-х рр. публікували правдиві матеріали (документальні та наративні джерела) про життєдіяльність південноукраїнських селянських повстанців – Н. Махно та Н. Григор’єва. На думку професора Голуба А. махновщина та подібна до неї григор’євщина стали головними чинниками подальшого опору селян у ранньорадянські часи 1920–1922 рр. на півдні України, так як отримавши волю, землю і не маючи над собою міцної влади з 1918 р. по 1921 р., яка б контролювала соціально-економічні та політичні взаємовідносини у народі, селяни спокійно встановлювали свої порядки та пропагували свою анархістську ідеологію. Лях С. та Удод О. вважають, що політичне зближення обох селянських повстанських отаманів відбулося на фоні загальної роз’єднаності у країні, чим і викликало негативне ставлення як зі сторони радянської влади, так і зі сторони УНР-Директорії та Добровольчої армії А. Денікіна.

102 роки тому, а саме 27 липня 1919 р. у с. Сентове, Херсонської губернії був застрелений Н. Григор’єв, кавалер ордена бойового червоного прапору – повстанський отаман. Загинув він від рук не менш видатного отамана: “батьки” – Нестора Махно. Чому так сталося? Які стосунки були між Н. Махно та Н. Григор’євим? Чому таке явище, як Махновщина і Григор’євщина і досі залишається загадковим явищем у історії України періоду революції 1917 р. та Громадянської війни 1918-1921 рр. І безперечно, залишається сповнений загадки протиріч фігура самого Н. Григор’єва.

Більшість матеріалів раніше було недоступними. Тому у даної статті спробуємо проаналізувати шлях цих неординарних особистостей. Досліджуючи плідно наративні джерела з цього питання ми знаходимо не тільки спогади та листи (найчастіше телеграми) безпосередніх учасників подій Громадянської війни 1918-1921 рр. таких, як ідеолога українського провідного анархізму-синдікалізму П.Аршинова, командуючого українським фронтом Антонова-Овсієнко В., Махно Н., соратника і начальника штабу повстанської армії Белаш В., але й документальні джерела, такі як прикази революційної воєнної ради республіки (УРСР) від 1919 р., протоколи з’їзду повстанців Катеринославщини та Таврії у с. Сентове, Херсонської губернії в липні 1919 р., резолюції міських рад.ісполкомів про утворення військових бригад проти отамана Н. Григор’єва.

Якщо, біографія Н. Махно більш менш відома, то про Н. Григор’єва
відомо порівняно небагато. Народився він в 1885 р. чи то в селі Верблюжці на Херсонщині, чи то в Дунаєвцях – на Поділлі, однак точно відомо, що в селянській родині. Закінчив двокласне початкову школу. Первісне його прізвище невідоме (деякі дослідники кажуть, що Серветник). Початок російсько-японської війни 1904-1905 рр. застає Н. Григор’єва в армії. На фронті він вирізняється в боях. Після закінчення війни – повертається на Херсонщину і служить дрібним чиновником. У Першу світову війну прапорщик Н. Григор’єв зарекомендував себе з кращої сторони і дослужився до штабс-капітана, нагороджений Георгіївським хрестом. У 1917 р. брав активну участь в українізації частин російської армії. Отримує від Центральної Ради звання підполковника, а за гетьмана – полковника. Однак йде з армії і за дорученням С. Петлюри організовує повстанський рух в Південній Україні проти гетьманської влади та німецьких окупаційних військ. Йому супроводжує удача і в листопаді 1918 р. під командуванням Н. Григор’єва знаходиться близько 10 тисяч чоловік, що стали Херсонською дивізією армії УНР. У грудні його загони займають Миколаїв і Херсон. Але політика нової української влади почала сильно лякати отамана й на початку лютого 1919 р. він переходить до більшовицьких прапорів.[1] Доки стосунки Н. Григор’єв а не зтикаються з Н. Махно. В середині грудня 1918 р. Н. Махно уклав угоду з керівництвом УНР-Директорії, але вже того ж місяця загони Н. Махна перейшли на бік більшовиків і захопили разом з ними Катеринослав (вже 31 грудня 1918 р. Частини Армії УНР-Директорії під командуванням Самокиша визволили місто). З початку січня 1919 р. Н. Махно розпочав боротьбу проти денікінців, військ УНР-Директорії та Антанти. Очолював бригаду у червоній Першій Задніпровській дивізії, командувачем якої був П. Дибенко, до складу її входила й частина військ отамана Н. Григор’єва. Н. Махно, перебуваючи під впливом ідей анархізму виступав проти будь-якої влади (ідея “вільних рад” та “безвладної держави”), забезпечення життя трудівників на основі безпартійності та безвладдя взагалі.

Тим часом війська Антанти розгорнули наступ проти григор’євців і в січні 1919 р. зайняли все Причорномор’я. 2 лютого український радянський уряд телеграфувало В. Леніну про приєднання григор’євских загонів до Червоної Армії. Але вже з лютого до Центру йшли телеграми, подібні до цієї: «Ставлення до Григор’єва і Махно має бути саме обережне тому, що під маскою їх можуть діяти зловмисні елементи».[2] В середині лютого 1919 р. була сформована Задніпровська радянська дивізія Українського фронту. До неї увійшли: 1-а бригада – командир Н. Григор’єв, 2-а – командир П. Дибенко, 3-я – командир Н. Махно. Загальне командування здійснював Дибенко.

Спроба більшовицьких органів влади втілити “політику воєнного комунізму”, проводити продрозкладку, насильно створити перші колективні господарства, викликала опір серед українського селянства і привела до антібільшовіцькіх настроїв. 8 травня 1919 р. Н. Григор’єв видає Універсал – “До народу України та бійцям Червоної Української Армії”, який стає закликом до загального повстання. У ньому, зокрема, говорилося:
«Народ український! Бери владу в свої руки. Хай не буде диктатури ні окремої людини, ні партії. Нехай живе диктатура трудового народу, нехай живуть мозолістие руки селянина та робітника. Геть політичних спекулянтів! Геть насильство справа, геть насильство зліва! Хай живе влада народу України!».[3]

В середені травня по Єлизаветграду, Умані, у Кременчуці, Черкасах прокотився страшний єврейський погром. Н. Григор’єв прагнув заручитися підтримкою “батьки” Н. Махно, який користувався навесні 1919 р. величезною популярністю в українських радянських арміях. Бригада Н. Махно увійшла в лютому 1919 р. в ту ж дивізію П. Дибенко, що й загони Н. Григор’єва. У травні 1919 р. Н. Махно все ще воював на боці “червоних” у складі 3-ї української радянської армії, але стосунки між ним і більшовиками знаходилися на межі розриву. Приблизно 5-6 травня 1919 р. Н. Григор’єв вперше спробував зв’язатися з “батьком” і домовитися про спільне настанні. 11 травня в телеграмі до Н. Махно отаман Н. Григор’єв повідомляв і пропонував: «Від комісарів,«чрезвичаєк»не було жити, комуністи діктаторствовалі, мої війська не витримали і самі почали бити «чрезвичайки», і будете гнати комісарів… Не пора ли вам, батька Махно, сказати вагоме слово тим, що замість влади народу проводять диктатуру окремої партії?».[4]

Більшовики вимагали від комбрига Н. Махно негайно оголосити про своє неприйняття григор’євского повстання і випустити проти Н. Григор’єва поклик, погрожуючи, що “неотримання відповіді вважається оголошенням війни” Червоної Армії. У своїй телеграмі Махно, назвав більшовиків “політичними шарлатанами”, заявив, що «чвари Григор’єва з більшовиками через владу не можуть нас змусити відкрити фронт для кадетів і білогвардійців». Н. Махно не підтримав повстання і зайняв спочатку вичікувальну позицію.
У заяві радянського уряду він повідомив, що у нього немає точних даних про мету повсталих, тому він утримується від випуску відозви протии Н. Григор’єва «до отримання чітких даних», зауваживши, що і він «енергійний противник партійної диктатури і ЧК». 18 травня 1919 р. махновська комісія, яка відвідала район повстання, повідомила комбрігу, що григор’євці вчинили погроми та вбивають євреїв. Після цього повідомлення Н. Махно видає заклик «Хто такий Григор’єв?», де називає отамана “розбійником”, “контрреволюціонером”, “авантюристом”, “провокатором-погромщіком”.

Н. Махно був затятим супротивником антисемітизму і в своїх частинах розстрілював погромщиків. У липні 1919 р. в район, контрольований григор’євскими повстанцями, прийшли загони “батьки” Н. Махно, якого більшовики, оголосивши “ворогом революції”, прагнули “знешкодити”. Від дивізії Н. Махно залишилося близько чотирьох тисяч чоловік. Махно зустрівся з Н. Григор’євим і запропонував йому військовий союз проти “білих і червоних”. У той же час Н. Махно заявив, що він категорично не згоден зі змістом григор’євского Універсалу в тій його частині, де містяться заклики до єврейських погромів. Все ж таки Н. Махно і отаман вирішили об’єднати свої військові сили в армію. Н. Махно став головою повстанської ради (диктатором), Н. Григор’єв – командувачем військами, Н. Григор’єв намагався вмовити Н. Махно вигнати всіх євреїв з махновської частин і продовжувати політику погромів. Але той зауважив, що за кожний антисемітський виступ Повстанська рада буде суворо карати, аж до розстрілу. Тому  григор’євці вирішили не чінити опіру махновцям. У той же час отаман прагнув досягти угоди і з наступаючими “білими”, вважаючи, що вони ведуть правильну політику, влаштовуючи погроми і проголошуючи скликання в майбутньому Установчих зборів.

Таємні переговори Н. Григор’єва з представниками “білих” особливо тривожили Н. Махно, так як він був рішучим противником білогвардійців. 16 липня Н. Махно і Н. Григор’єв відправили лист С. Петлюрі від імені Революційної ради повстанців Катеринославщини, Херсонщини і Таврії. Це була відповідь на звернення С. Петлюри, діячів УПСР і УРСДРП до українських повстанців. У цьому листі отаман і батька пропонували С. Петлюрі такі умови союзу і загальні цілі, як:

1) самостійність України;

2) здійснення принципів народоправління;

3) Всеукраїнський з’їзд Рад – вища влада;

4) передача всієї влади на місцях вільним Радам робочих, селянських і козацьких депутатів;

5) ліквідація Директорії і створення Тимчасового верховного Ради республіки з соціалістичних елементів, що стоять на ґрунті радянської влади в незалежній Українській республіці.[5]

Фактично це була пропозиція змінити форму державного правління в УНР, на що С. Петлюра піти не міг, і угода не була підписана. Більшість махновських командирів була проти союзу з Н. Григор’євим, вони пропонували його розстріляти за погроми. Н. Махно ж заявив, що Н. Григор’єва “завжди можна розстріляти”, але необхідно об’єднати військову силу григор’євців до своєї армії.

Спільні дії Н. Махно та Н. Григор’єва тривали три тижні. Протягом цього часу їх війська вели боротьбу з “червоними”, які планували оточити і знищити повстанців в районі Знам’янка-Помічна-Олександрія. Проти “червоних” боротьба йшла успішно, декілька їх полків було розгромлено. Від зіткнення з “білими” війська Н. Григор’єва ухилялися, що дало можливість тим захопити Єлизаветград.

Одного разу у ставку Н. Махно, переплутавши її зі штабом Н. Григор’єва, пробралися два офіцера Добровільної армії, які привезли хабар Н. Григор’єв а  у півтора мільйона рублів і листа, з якого стало ясно, що Григор’єв уже кілька тижнів підтримує зв’язок з “білими” і отримує із ставки А. Денікіна оперативні розпорядження. З листа явствовало також, що Н.  Григор’єв має з’єднатися з “білою” кіннотою А. Шкуро і, захопивши залізничні станції, перекрити більшовиків можливість відступу з Півдня України.[6] Цей лист коштував офіцерам життя. А махновці на своєму засіданні вирішили судити і розстріляти Н. Григор’єва за зраду. Хоча сам Н. Махно запропонував розслідувати що сталося і не поспішати з розстрілом отамана. Деякий час після цієї події махновці і григор’євці діяли спільно проти “червоних”. Однак Н. Махно дратувало небажання Н. Григор’єва боротися проти “білих” і вороже ставлення до єврейського населення. На селянському віче в с. Сентово прибули махновської командири та Н. Григор’єв. Центр села зайняли махновські частині, на околицях розташувалися григор’євці. Вузенькі сільські вулиці перекрили махновськї тачанки з кулеметами. Махновськийкомандир О. Чубенко виступив на віче з викриттям Н. Григор’єва – покровителя грабіжників і погромщіков, “наймита денікінців”.

Начальник штабу махновців В. Белаш так описує останні хвилини життя Н. Григор’єва: «…Григор’єв став все заперечувати. Тоді Чубенко заявив: «Так ви ще заперечуєте, що ви союзник Денікіна? А хто ж послав делегацію до Денікіна і до кого приїжджали ті два офіцера, яких Махно розстріляв?». Григор’єв, нахиливши голову над столом, схопився за маузер, але не встиг його вихопити, як Чубенко з «біблея» вистрілив в нього в упор. Григор’єв заричав і кинувся до виходу. Стоявший в стороні Махно крикнув навздогін: «Бей отамана!». Чубенко, Каретников, Лепетченко, я й Чалий вибігли слідом на вулицю, стріляючи в тікаючого попереду Григор’єва. Він спіткнувся і впав, вихватив свої маузер. Підбігли махновець Качан вистрілив у нього в упор. Перелякано толпа бросилась врассипну… Важко визначити, чия куля його звалила там, на вулиці…».[7]

Бійці Н. Григор’єва розбіглись в паніці під кулеметним вогнем махновських тачанок. Одні пішли за річку Інгул, інших загнали в найближчі болота і взяли в полон.
Більшість григор’євців було роззброєно, штабні командири і охоронці отамана вбиті. Дві третини григор’євських повстанців перейшло до складу повстанської армії Н. Махно. Тіло отамана кинули за селом в рів, заборонивши зраджувати його землі, і він став здобиччю здичавілі собак. Тільки через декілька днів, коли махновці покинули село, дружина отамана поховала його останки на кладовищі в Олександрії. По іншій версії – у дворі, в центрі села, після ради, обступили отамана Н. Махно і його командири О. Чубенко і С. Каретников і націлили в нього свої револьвери.

Перший історик Махновщини П. Аршинов і командир махновець О. Чубенко стверджують, що Н. Григор’єва вбив Н. Махно: його куля виявилася останньою і вирішальною. Повідомляючи в телеграмі – Всім! Всім! Всім! – про те, що він вбив контрреволюцінера і погромщика Н. Григор’єва, Н. Махно стверджував: розстріл отамана став “необхідним і потрібним фактом історії”. Історичні наслідки того, що трапилося, Н. Махно вважав “своїм революційним обов’язком взяти на себе”. Однак ніяких історичних наслідків вбивство отамана не мало. Вже через півроку про нього ніхто не згадував, крім постраждалих від погромів, земляків і його бійців. Григор’євське повстання залишилося маловідомою сторінкою української історії. Криваві єврейські погроми, зрада Української республіки, своїх союзників-махновців і змова з ворогом чорними плямами проступить через флер часу. Протест селянства проти грабіжницької більшовицької політики був обґрунтованний, але його учасники виявилися пройдисвітами. Поводир мас виявився затяті амбіційним авантюристом, рвавшімся до влади. Авантюристом, готовим на будь-яку підлість.
Таким чином можна зробити висновок, що Н. Махно пішов на контакт з Н. Григор’євим виключено з метою ліквідувати отамана. Н. Махно мабуть розумів, що цей чоловік авантюрист і не має ніяких твердих переконань. Н. Григор’єв у ці бурхливі воєнні часи не зміг правильно оцінити ситуацію і заплатив найдорожчим: і славою, і життям. Обидві ці особистості були честолюбиві, мужні і амбіціозні. Вміли володіти людською толпою, іноді в стосунках проявляли самовпевненість. У стосунках простежується прагнення Н. Григор’єва до влади, небажання йти на комромісс, до чого навпаки, був готовий робити Н. Махно. Терор, за допомогою якого радянські органи намагалися зміцнити порядок і дисципліну на півдні Україні.давав лише негативні результати.

 Денис Ковальов,

історик, спеціально для просвітницького порталу «Бандера»



Використані джерела:

  1. Аршинов П. История махновского движения (1918 – 1921). – Запорожье, 1995, стр. 34 – 67;
  2. Гражданская война на Украине 1918 – 1920. Сб. документов и материалов, т.2, К., 1967, стр. 63 – 85;
  3. Белаш А.В., Белаш В.Ф. Дороги Н.Махно, К., 1993, стр. 145 – 214;
  4. Верстюк В.Ф. Нестор Махно. Воспоминания. – Запорожье, 1931, стр. 21 – 34, стр. 76 – 112;
  5. Дневник Г.А. Кузьменко – Днепропетровск, 1928, стр. 45 – 56;
  6. ДАДО. – спр. 5016, оп. 1, арк. 18, 20;
  7. ДАДО. – спр. 5020, оп. 4, арк. 1, 2;
  8. ДАДО. – спр. 5021, оп. 3, арк. 9, 12, оп. 24, арк. 10;
  9. ДАДО. – спр. 5021, оп. 8, арк. 13, 16, 20;
  10.  ДАДО. – спр. 5021, оп. 10, арк. 18, 20;
  11.  ДАДО. – спр. 5021, оп. 11, арк. 9, 12, оп. 22, арк. 11;
  12.  В.Антонов-Овсиенко Про крестьянские восстания на юге Украины// „Летопись революции”, №6, 1922, стр. 152;
  13.  М.Раковский Крах Григорьевщины// „Летопись революции”, №3, 1923, стр. 158 – 160.


[1] Гражданская война на Украине 1918 – 1920. Сб. документов и материалов, т.2, К., 1967

[2] Верстюк В.Ф. Нестор Махно. Воспоминания. – Запорожье, 1931

[3] В.Антонов-Овсиенко Про крестьянские восстания на юге Украины// „Летопись революции”, №6, 1922

[4] ДАДО. – спр. 5021, оп. 3, арк. 9, 12, оп. 24, арк. 10;

[5] Аршинов П. История махновского движения (1918 – 1921). – Запорожье, 1995

[6] Верстюк В.Ф. Нестор Махно. Воспоминания

[7] Белаш А.В., Белаш В.Ф. Дороги Н.Махно

Матвій Григор’єв

Поділитися в соціальних мережах

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to Yandex

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *