Незвичний марксизм. Боротьба Юліана Бачинського за незалежність України
2015/06/26
“Тут сиділа й звідси йде на розстріл Олена Теліга”
2015/07/22

Михайло Дуда — поручник УПА, командир «Залізної сотні»

У цей день 65 років тому біля с. Танява на Болехівщині загинув Михайло Дуда (псевдо: Громенко, Зиновій) — поручник УПА, командир «Залізної сотні» (Ударники-2), що входила до 2-го Перемиського куреня 26-го Територіального відтинку «Лемко» оперативної групи УПА-Захід. Лицар Золотого Хреста Бойової Заслуги 1-го класу (посмертно).
Ім’я сотенного «Громенка» — легендарне. Однак про його долю довго ніхто нічого не знав. Більше того, тривалий час ніхто не знав навіть його справжнього імені. Тепер відомо — це був Михайло Дуда.
Він народився 21 листопада 1921 року в мальовничому селі Сороки-Львівські (за деякими даними в сусідньому с. Муроване), що неподалік Пустомитів на Львівщині, у простій, але інтеліґентній і побожній сім’ї Івана Дуди
Від раннього дитячого віку звик не марнувати даремно час. Уже в місцевій народній школі відзначався здібностями і наполегливістю, дуже старанно й послідовно займався самоосвітою. Завдяки тому набув різнобічні знання з історії, географії і літератури. Найбільше захоплювався військовими формуваннями княжих і козацьких часів України, а з новітньої доби – бойовими діями армії УНР і ЗУНР. Ідеалами воїнів – борців за національну незалежність – були для нього Українські Січові Стрільці.
За свідченнями його сестри Марії, він особисто знав Степана Бандеру, який навчався у Дублянах і час від часу бував у селі.
Член ОУН від 1937, у 1939 направлений на диверсійну підготовку до Німеччини, де в 1941 вступив до батальйону «Роланд».
В УПА від 1943, передусім як інструктор в унтер-офіцерській школі, згодом організатор УПА на Перемишльському Передгір’ї і у Бещадах. У червні 1944-го «Громенко» очолив сотню. Сучасники характеризували його як «найкращого старшину УПА з огляду ідейности та відданости визвольним ідеям, надзвичайно дисциплінованого стосовно вояків і населення. За це його всі любили і поважали». 25 квітня 1945 був нагороджений Срібним Хрестом Бойової Заслуги 2 класу.
Незважаючи на брак харчів (у 1946 році на Закерзонні майже не було українських сіл), командування УПА зоставалось на тих теренах і наганяло страх, як на поляків, так і на більшовиків. Польща, Чехословаччина і Москва уклали 7 квітня 1947 року пакт трьох – так званий трикутник смерті, для повного знищення УПА.
Стан відділів УПА, без належного харчування, без своїх рідних був украй пригнічений. Щоденні бої виснажували вояків. Проти сотні Громенка, за польськими даними, воювали 8-а піхотна дивізія, частина 9-ї піхотної дивізії та 1-а дивізія Корпусу внутрішньої безпеки.
25 травня 1947 року командир «Громенко», як і інші підпільники бойових сотень, одержав лист Проводу УПА зі словами:
«Тепер жде Вас тяжке завдання, яке мусите виконати з честю. Відходити туди, куди велить наказ! …Іти до вільного світу і роз’яснювати про боротьбу УПА і злочини комуни.»
Сотня «Громенка» стала однією з двох груп, рейдової частини (складом біля 500 бійців) Петра Миколенка-«Байди» — одного з командирів оперативної групи УПА-Захід.
Опівночі 17 червня 1947 році сотня «Громенка» залишила терени Закерзоня і перейшовши Західну Лемківщину, просувалася важкодоступними долинами Великих Татр і перейшла у Малі Татри. Тут їм заступили дорогу чехословацькі війська в складі стрілецької дивізії, курсантів старшинської школи і мобілізованих для боротьби з УПА колишніх чехословацьких партизанів.
Командир «Громенко» обрав партизанську тактику – розчленував свою групу на дрібні відділи, які просувалися на Захід фронтом завширшки 50 км. Серйозними перешкодами на його шляху були ріки Ваг,Морава, Влтава та інші, що їх пильно вартували війська.
Через Чехословаччину і Австрію маршрутом Преров, Простейов, Требіг, Пісен, Пільзно група «Громенка» пробилася до Баварії. Після 99 днів маршу, важких боїв, подолавши тисячі кілометрів, 5 вересня 1947 року перші частини УПА сотні «Громенка», командир відділу Футала Лев-«Лагідний», прийшли до Західної Німеччини щоб повідомити світові про збройну боротьбу вояків УПА проти загарбників. А 10 вересня 1947 туди дійшов і сам «Громенко». Ця дорога на Захід, описана в автобіографічній книжці Михайла Дуди («Громенка») «У Великому Рейді». Сотня «Громенка» була єдина, яка прибула на захід як боєва одиниця, з усієї сотні дійшло – 60 вояків. Всього із Закерзоння пробралося близько 350.
За даними Петра Содоля протягом 1947-48 до Західної Німеччини прийшли рейдом із Закерзоння усього 140 вояків із десятьох різних сотень, із-серед яких 49 із сотні «Громенка».
Після зустрічі з американцями воїнам УПА було запропоновано пройти медичне обстеження. Серед тих, кому необхідно було підлікуватися, був і Громенко. Йому треба було залікувати п’яте поранення. В лікарні Громенко отримав подяку від Проводу ОУН і особисто провідника Степана Бандери за успішний рейд.
УПА продовжило боротьбу і за кордоном. Сам Михайло в 1948–1949 роках був членом Місії УПА. В цей період з діяспори на рідні терени різними шляхами направлялися зв’язкові . Допомогти УПА на повоєнному етапі боротьби виявили бажання західні розвідки. Один з керівників англійської розвідки Кім Філбі організував перевезення літаками упістів в Україну. Проте, як виявилось пізніше, Філбі вже працював на Москву і ця співпраця з КҐБ спричинила багато жертв. Колишній шеф служби розвідки ЗЧ ОУН Степан Мудрик стверджував, що вже з 1946 року КҐБ робило спроби впровадити свого агента у Провід УПА. Можливо, цим пояснюється той факт, що 31 травня 1950 року «Громенко» полетів на зустріч із «Чупринкою» тоді, коли той загинув ще 5 березня 1950 року.
31 травня 1950 група з чотирьох кур’єрів, якою керував «Громенко», була скинута на парашутах на території УCСР біля с. Танява Болехівського району на Івано-Франківщині. Десант мав висадитися у Чорному лісі. Але пілот скинув зв’язкових далеко від місця умовлених зв’язкових пунктів, і при тому сталося нещастя. Парашут Дуди завис на дереві. Якраз в той час недалеко відбувалося весілля, хтось завважив спуск парашутистів і люди почали бігти, щоб подивитись. Михайло Дуда думав, що це облава, перерізав стропи і впав на землю, зламавши ногу. Зв’язківці опинилися в критичній сутуації – вони були розконспіровані, мали важко пораненого, не мали зв’язку і мали несамовиту погоню МВД.
Житель Таняви Кедик, який першим вийшов на парашутистів, розповів, що це була неділя, у селі – весілля. Десь близько третьої години ночі мотори літака приглушили веселі мелодії цимбал. І багато односельчан бачило, як один за одним четверо парашутистів плавно спускалися і ховалися за верхівки сосен. Кедик розповів, що найбільше контактували з парашутистами батько і син Макоти із Болехова, а також Катерина Бунек із хутора Криве Сколівського району. Вони допомогли їм сховатися, доставляли ліки, харчі.
Для розшуку і ліквідації парашутистів була виділена добре озброєна і обізнана група працівників Станіславського і Дрогобицького управління МҐБ при координації дій двох працівників міністерства Держбезпеки УССР. Тому парашутистам і зв’язковим доводилося, майже щоденно, змінювати місце дислокації. Більше місяця парашутистам вдавалося уникати зустрічей з кагебістами, але 7 липня 1950-го року «Громенко» з іще одним парашутистом «Юрком» та керівник Стрийського районного проводу ОУН «Лев» і його заступник «Крутий» (Кравець) були оточені. Відбиваючись до останнього набою, командир «Громенко» покінчив з життям. Так вчинили і його побратими, а «Крутий» потрапив в полон.
З підготовленої НКВД пастки вдалося вирватися лише побратимові «Громенка» “Хомі”. Ось що він оповідав про ті події Юрієві Борцю-Чумаку, одному з ветеранів УПА, авторові книжки спогадів «З найкращими»: «Ми пройшли довгий вишкіл, у тому числі й парашутний, і чекали на цей день. Ніч відлету була дуже темна. В нас ріжні завдання і доручення. Одні в пам’яті, інші заховано. Ми мали інструкції на всі випадки, а найбільше боялися перелету кордону. Бо ж перелітали московську залізну куртину і радарні станції… Хвала Богу, спокійно. Летимо ворожим тереном кілька хвилин — ми у своїх сторонах».
Легендарний сотенний не дожив до свого 30-річчя. «У день відлету у вир боротьби до краю, — пише Юрій Борець, — командир «Громенко» вже мав за плечима десять років служби в українських військових формаціях. Він успішно роками змагався з ворогом на Волині, в Карпатах, на Лемківщині. Він своїми знаннями і досвідом долав усі перешкоди у великому рейді на Захід. Що подумав собі цей шляхетний старшина, опинившись у підвалі і глянувши в цівку ворожої зброї? Що він подумав про своїх зверхників, які готували цю страшну катастрофу? Чому повторюється історія, і більші удари приходять від своїх з чужини? Чому можна було легковажити зв’язком з проводом у краю, мавши до діла з московським НКВД? Бо хто, як не політбюро, міг дати дозвіл на переліт американського літака? Подія з літаком мала катастрофічні наслідки для нашої боротьби в краю і для наших патріотів у ріжних сателітних країнах Москви».
“Хома”, якому одному вдалося вирватися з пастки, три місяці зі значними труднощами добирався до Західної Німеччини.

Попри неймовірно важкі умови боротьби Михайло Дуда зумів залишити спогади «У великому рейді», які написав у 1949, коли вирішив вертатися в Україну, «щоби слава не пропала», як казав він. Його розповідь починається блокадою польськими військами теренів дій УПА у квітні 1947 і кінчається приходом сотні в окуповану військами США Західну Німеччину.
М. Дуда вибрав Зеновія Соколюка на літературного редактора, бо поважав його як політвиховника. Вони обидва провели немало часу на обробку різних деталей. Вони врахували також завваги курінного Петра Миколенка («Байди»). Спогади появилися друком 1952 року у видавницві Місії УПА при ЗП УГВР в Мюнхені «До зброї». Проте не вийшли в світ бо Президія ЗП УГВР заборонила їх розсилку до читачів, не маючи даних про долю Михайла Дуди в Україні. Вони зберігалися на якомусь складі в Мюнхені і пропали безслідно, коли в 1967 році помер шеф Місії УПА полковник Іван Бутковський («Гуцул»).

Про сотню Громенка було знято художній фільм “Залізна сотня”
На думку Гжегожа Мотики, Громенко був найздібнішим командиром УПА в Закерзонському Краї.

Михайло Дуда
У ВЕЛИКОМУ РЕЙДІ

1. Ранкові постріли
Весна 1947 року заповідалася напрочуд гарна. Кожний день приносив з собою більше життя й тепла. Вся природа будилася з зимового сну і одягала на себе нові шати. З кожним днем ставало веселіше.
Селяни почали вже на полях весняні роботи. Їм над головами виспівували жайворонки, захлинаючись від радости. Здавалося, що життя в цих гористих околицях пливе нормальним річищем і що ніхто не заколочує його спокою. Однак, уважніше прислухаючись, можна було вичути навколо якусь непевність. Особливо густі ліси Бірчанщини, які колись ховали в своїх непрохідних просторах стада диких звірів, навівали тепер якесь неясно-тривожне почуття.
Але й тепер з проміння сонця, яке викочувалося з-за гір і кидало велику тінь у долину ріки Сян, раділа пташня безтурботно скачучи по гіллі дерев. Її концерт переривали співи пастушків від сторони сріблистого Сяну.
… «Винесу я йому їсти, чи не скаже мені сісти. . .» — заводив якийсь голосок.
Нараз — гримнули два крісові постріли і гучним ехом ударили об гори. За хвилину знову кілька пострілів.
В селі Поруби помітно великий рух. Жінки з поспіхом ховають пoстіль, бiлизну, одежу до заздалегідь приготованих криївок, а чоловіки випроваджують із стаєнь коней і верхи тікають у ліс. Ті, що працювали на полі, випрягають своїх коней і, залишивши плуги й борони, подаються до бору. Дехто виганяє туди з села корови. А в усіх на устах одне і те саме страшне слово: «Поляки!»
З села доносяться крики. Гурма курей пурхнула в глибокий, крутоберегий потік, порослий густими корчами. Повідв’язувані корови, яких не встигли загнати в безпечне місце, позадиравши хвости, самі погнали у ліс, залишивши на полі своїх господинь, які їх підганяли.
Так приблизно виглядала картина, коли на край лісу виїхало двоє озброєних верхівців. Це була кінна стежа УПА. Зупинившись на хвилину, щоб розглядітися, вони потому рванули краєм лісу в напрямі утікаючих селян. Зупинились біля них, перекинулися з ними кількома словами і знову помчали до гори над самим Сяном. Потім знову стали, злізли з коней, які самі зайшли в гущавник, і подалися на шпиль гори, з якої було видно кілька польських сіл, що розтяглися над рікою. Один з них миттю видряпався на дерево і зорив у далековид. Його увагу звернуло село Бара, в якому був помітний рух автомашин і звідки неслись час-до-часу рідкі постріли.
— Це міліція, — буркнув він і зліз з сосни. — Ходи скоро, скажемо людям, хай вертаються до хати, — відповів другий.
По короткому часі селяни ішли вже на свої господарства, а ті, що повтікали з полів, — до своєї роботи.
Стрільці Свірк і Перець, які були в цій стежі, вернулися назад до табору і зголосили про те, що бачили. Після цього вони долучилися до веселого гурту повстанців. Там кухар Редька, усміхнений, немов сходячий місяць, мішав у котлі кашу і тішився з того, що йому вдалося декого обдурити з нагоди першого квітня.
Галас і вибухи здорового вояцького сміху притихли дещо в обідню пору. Тільки стукала часом ложка об їдунку або чулося голосніше сьорбання зупи.
Я саме кінчив читати одержану пошту і, ховаючи записку в кишеню, гукнув до вояцтва: «Хлопці, завтра буде бій!» Як і можна було сподіватися, всі зірвалися з місць і енерґійними вигуками виявляли своє вдоволення.

2. Розплата за грабіж
Над ранок 2 квітня мій відділ маршував у напрямі села Добра Ш. Стрілецький ряд широко розтягнувся в густому лісі. Було ще досить холодно. Ліси і села були сповиті густим туманом, який закривав усе, що було віддалене більше як на 50 метрів, так що нічого не можна було бачити.
Повстанці тихо перебігли гостинець, на якому ще не було жодного руху. Недалеко від нього спинилися, щоби зробити перший відпочинок. Гущавник охороняв нас від ока евентуальних прохожих, тому даю дозвіл на курення. Дехто простелив на землі палатку і ліг на ній, дехто присів біля куща або дерева і приховував у долонях вогонь цигарки. Інші, зібравшися у малу громадку, заводили пошепки розмову.
— Цікаво, де то нині буде празник і гостина? — питав якийсь повстанець. — Чи в Улючі, чи в Добрій, а чи, може, у Брижаві?
— Не будь, хлопе, цікавий, бо скоро посивієш, — обтяв йому якийсь інший голос. — Прийдеш на місце — побачиш.
Після цього запанувала тиша. Тільки пташня виспівувала на всі лади, збудившись з нічного сну.
— Кінець переви. Маршувати! — подаю наказ. І знову понісся по лісі тихий шум від маршуючого відділу.
Задержуємося на краю лісу в гущавниках. Стараюся щось побачити в далековид, але це мені не вдається, бо вся околиця покрита мряками. Десь з-за гори вистрілило проміння сонця і освітило вершки дерев. Хочу вислати до села Добра Ш. розвідку, але раптом на гостинці між Улючем і Доброю розляглося кілька пострілів з пістолі.
Поволі туман підноситься вгору. Врешті розвиднілося так, що ми можемо бачити гостинець. Першим, що на ньому ми помітили, була частина польського червоного війська приблизно з 150 вояків, яка посувалася до села Улюч. За цією частиною їхали на підводах цивільні поляки, які при появі свого війська звичайно подавались за ним на українські села, щоб могти використати нагоду і пограбувати українське населення. Це були напливові асуспільні елементи, на яких опирався тут польський червоний режим.
Валка грабіжників уже була в Улючі, як туман зовсім розступився. Поміж хатами можна було розпізнати військових і цивільних поляків, що кинулися грабувати. При цьому не обходилось без побоїв. Крики й плачі доносились до самого лісу. Між катованими були не тільки селяни, але і їх жінки. Mи бачили, як цивільні бандити тягнули до своїх возів усе, що під руки попало, також не відмовляючи собі приємности бити населення.
Стрілецтво почало нервуватися. «Друже командир, ходім уже!» — наполягали на мене. Одначе згодитися в цей момент я не міг, бо бандити розбрелися по всьому селу і користі з нашого наскоку було б мало.
Тим часом повернулася з села наша розвідка і привела з собою одного поляка-сексота. Він поінформував нас, що Войско Польске (ВП), разом з цивільними бандитами, мають їхати підводами на присілок Доброї — Добрянку по бараболю. Хоча, щоб осягти Добрянки, нам треба було перекидатися на другий кінець лісу, проте цей присілок для зведеня бою був нам догідніший, бо тут могли ми замкнути поляків з усіх боків. Тому негайно перекидаємося всім відділом в належну сторону.
О 11 год. наші зірці повідомляють, що вороже військо і цивільні бандити виїхали вже на підводах з села Улюча і їдуть до села Доброї. На фірманках можна було завважити пограбовані подушки й перини. Частина ще порожніх підвід їде на присілок Добрянку. Незабаром і тут почулися крики й плачі жінок та дітей.
З присілка вийшла ворожа група з 120 вояків і поділилась на дві частини. Одна частина з підводами подалась горбами до присілка Буковина, а друга — до присілка Закутки, де був розташований наш відділ. Задуманий нами плян треба було скоро зміняти, бо крім того, що ворог розчленувався на дві групи, він розтягнувся досить широко.
— Булавний Лоза, на заставу! — даю наказ. — Місце застави — на долині в потоці. Як будуть утікати — бий по задах.
Рій щезає в корчах. Відразу ж висилаю третю чоту на дорогу від Брижави, щоб і там мати одну заставу. Перша і друга чоти займають становища і чекають дальших наказів.
Тим часом ворог підходить уже під хати. Нас ділять лише 100 м. Ворожий підстаршина з кулеметною ланкою підсувається на сам край лісу. Решта польського війська входить до хат і «вітає» господарів славетною грубіянською польською лайкою. Деякі підходять ще потоком, безтурботно гуторячи між собою. Наші кулеметники знову почали нервуватись.
— Вогонь! — падає мій наказ, і рівночасно з ним заграли і кулемети. Кілька ворожих вояків повалилося на землю. В ворожих рядах створилося замішання, бо, мабуть, ніхто з них не сподівався такого привіту. Всі кинулися панічно в розтіч, хто куди міг, кидаючи зброю, шапки, плащі. До клекоту кулеметів і автоматів долучилося з нашої сторони гучне:«Слава, вперед!» Вістун Бук перший добігає до вбитого ворожого кулеметника і, вхопивши його кулемет, приклякає і посилає черги по втікаючому ворогові. Наша розстрільна щосили рвонула вперед, насідаючи полякам на п’яти. Друга ворожа група, побачивши це, залишає вози й коні, а сама в паніці розбігається по полю і втікає, куди очі несуть. — Макаре, бий по них з ґранатомета! За кілька секунд на цю групу летіли вже ґранатометні стрільна. Перше з них упало на підводу і, розірвавшись на ній, викинуло купу диму, перемішаного з гусячим пір’ям. Пір’я це походило від пограбованих подушок і перин. Воно сипалося на поле, немов сніг.
— Гей, хлопці! Поляки сніг випускають! — вигукнув хтось з вояцтва, викликавши загальний регіт.
Тим часом обидві ворожі групи сполучилися і зайняли оборону на горі. Наша розстрільна зупинилася на коротку хвилину. Прийшла черга на кулемети, які відкрили по поляках барабанний вогонь. Рівночасно стр. Макар почав обстрілювати ворожу лінію з свого крісового ґранатомета. І знову наступ. Ворог не видержав. Поспішно залишив свої становища і щез за горою. Напрям його втечі був село Добра. На полі бою залишилося 9 убитих і 15 поранених, які попали до нас у полон. Наші санітари зробили полоненим перев’язки.
— Нас пендзом под карабінем насі офіцеровє, — лементуючи, оправдувались поранені. Після короткої вияснювальної розмови їх усіх звільнено.
Роздратоване вояцтво домагалося далі наступати на село. Згідно з нашою політичною лінією на це не можна було погодитися, бо ворог спалив би село і пізніше використав би це в пропаґанді проти нас. Тому мій наказ звучав: «Маршувати до лісу!»
Тим часом селяни, побачивши нашу перемогу, господарювали вже біля залишених ворогом возів. Кожний забирав назад своє пограбоване добро і з сльозами в очах дякував повстанцям. Вони не поверталися вже до своїх хат, побоюючись поновного грабежу, а відходили разом з нами до лісу.
В селі Добра ворог почав спішно окопуватися. Зі сторони міста Сянік-Мриглод над’їхало на допомогу чотири авта війська з гарматками, які відразу ж зайняли становища на краю села в нашому напрямі.
На краю лісу відділ задержався на короткий відпочинок. Питаю, чи є якісь утрати між нашими, хто поранений, але санітари весело доповідають, що жодних утрат у нас немає. Тут же розподіляємо здобуту зброю й амуніцію, дехто робить ще виміну; решту я наказую віднести до маґазина і заховати.
Веселу гугірку і жарти стрілецтва, які саме почали прибирати на силі, заглушили раптом розриви в лісі гарматних стрілен. Вояки сприйняли це як безсилість ворога і заадресували полякам відповідні епітети. Все таки залишитися в корчах на краю ліса не було доцільно, тому відходимо з цього місця. За кілька хвилин були ми вже в грубому лісі. Тут позапалювали вогні, а кухарі клопоталися варенням чаю для будь-що-будь стомленого дещо відділу.
День пройшов спокійно. Поляки не пробували нас шукати, обмежуючись до рідких пострілів у селі. Над вечір перекидаємося до другого комплексу лісу. На вечерю відходимо до села Ясенова.
3. Повстанський Великдень
Вістка про смерть генерала Сьвєрчевського, віцеміністра оборони, який загинув на гостинці між Балигородом і Тісною від куль відділу к-ра Хріна 28. 3. 47 року, наелектризувала всю Польщу. Комуністи завели велику жалобу, наказали відправляти Богослужби в церквах усіх віровизнань, а на вулицях всіх польських міст по обідній порі відбувалися всякого роду протестаційні мітинґи з прокльонами на адресу УПА. Все військо червоної Польщі на чолі з «маршалком» Жимєрським заприсяглося помститися за смерть свого генерала. З усієї держави стягнено великі сили на терен Балигорідщини, щоб знищити наші тамошні відділи. В довколишніх ґарнізонах нашого терену сила ворожого війська зменшилася. Поважна його сила була перекинута теж у Балигорідщину.
В такій ситуації наблизилися Великодні свята. Передсвяточні дні були спокійні. І ми теж. Хотіли відсвяткувати Великдень спокійно. Інтенданти бігали днями й ночами, щоби все належно підготовити. Вони розвозили муку поміж селян для печення пасок, збирали яйця на крашанки. Інші робили й вудили в лісових колибах ковбаси. Шевці направляли воякам взуття, а кравці й собі взялися за роботу — шили нові убрання або підлатували подерті штани. В наші лісові нетрі загостив о. дек. Н. Користуючись його прибуттям, вояцтво по черзі відбувало великодню сповідь.
А весна набрала вже повного розгору. Ліс оповився зеленню і почав жити своїм буйним життям. Здавалося нам, що і для нас поза лісовим немає іншого життя. Людина зжилася зі своєю долею.
У Великодню п’ятницю весь відділ постив, а також ходив у село до Плащениці. Вояцтво заходило рядком у церкву. Лице кожного зраджувало зворушення. Зворушеними були й селяни. Вони з любов’ю гляділи на кожного з нас, а в декотрих жінок текли по обличчі сльози.

Поділитися в соціальних мережах

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to Yandex

2 Comments

  1. Дмитро П. сказав:

    Дорогий друже!
    На даний момент це найкраща стаття за “Громенка”. Але на жаль на світлині не Михайло Дуда-“Громенко”, а Юрій Борець-“Чумак”.
    І ТВ – це тактичний відтинок УПА.
    З повагою Дмитро П.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *