Підпілля на Харківщині – Спілка Українських Козаків
2013/03/13
Про деякі політично-пропагандивні помилки
2013/03/19

МИХАЙЛО КОЛОДЗІНСЬКИЙ. Воєнна доктрина українських націоналістів.

Проголошення соборної української держави має наступити
на звалищах Москви і Варшави.

Михайло Колодзінський

У 20-му числі «України модерної» буде надруковано фрагмент праці військового теоретика і практика ОУН Михайла Колодзінського «Воєнна доктрина українських націоналістів» – розділ «Націоналістичне повстання». 4 жовтня у приміщенні Українського Католицького Університету відбувся науковий семінар, на якому доцент УКУ Олександр ЗАЙЦЕВ представив основні тези вступної статті до публікації цього документу. Доповідь п. ЗАЙЦЕВА публікуємо нижче.

В Архіві ОУН у Києві зберігається головна праця відомого діяча ОУН Михайла Колодзінського «Воєнна доктрина українських націоналістів»[1]. Її першу частину (близько чверті загального обсягу) під назвою «Українська воєнна доктрина» було видано циклостильним друком у Кракові вже після загибелі автора – в 1940 або 1941 р.[2], а в 1957 р. перевидано в Торонто накладом Товариств колишніх вояків УПА в Канаді і США[3]. Долю інших частин донедавна вважали невідомою[4].

Лише в останні роки дослідники отримали змогу ознайомитися з повною версією «Воєнної доктрини» Колодзінського, однак досі вона не привертала належної уваги істориків. Тимчасом цей документ заслуговує ретельного дослідження як важливе джерело не тільки до історії формування воєнної доктрини ОУН, а й загалом до інтелектуальної історії організованого українського націоналізму. Пронизана культом сили, війни, героїзму і експансії, ця праця відображає ментальність молодих галицьких українців, чий світогляд формували твори Дмитра Донцова і «доба екстремізму», що її переживала Європа після 1914 р.

Михайло Колодзінський народився 26 липня 1902 р. в с. Поточиськах Городенківського повіту Галичини. Батьки, Франек Колодзінський і Анна з Буджаків Колодзінська охрестили сина в католицькому костелі (батько був римо-католиком і мав польське коріння). Згодом уже двадцятирічний Михайло написав заяву про перехід у греко-католицький обряд. У початковій школі Михайла вважали поляком, і він навіть пробував вступити в польську гімназію в Коломиї, але не склав іспиту через погане знання польської мови. Через це Колодзінський продовжив навчання в українських гімназіях у Городенці, а згодом у Коломиї, які й стали для нього школою національного виховання[5].

Відслуживши в польському війську і закінчивши школу підхорунжих, Михайло в жовтні 1928 р. розпочав навчання на юридичному факультеті Львівського університету[6]. Але головним для нього, як і для багатьох українських студентів, було не оволодіння фахом правника, а підпільна робота в Крайовій команді Української військової організації (УВО) та ідейно-політична діяльність як члена Союзу української націоналістичної молоді, а з 1929 р. – ОУН, в якій він майже від початку виконував функції члена Крайової екзекутиви і референта військового вишколу. Вже тоді погляди Колодзінського відзначалися радикалізмом, що засвідчила вже перша його нелегальна брошура, підписана псевдонімом «Михайло Буджак» – досить, зрештою, прозорим для тих, хто знав дівоче прізвище його матері. Проаналізувавши досвід польського повстання 1863 р., автор закінчив свою розвідку таким висновком:

На прикладі польських повстанців ми бачили, що люде, які хотіли волі для свойого народу не перебирали в засобах до її осягнення. Чому ж би нам не йти шляхами, вказаними історією? Треба крови, даймо море крови, треба терору, заведім пекольний, треба пожертвувати матеріяльні добра, не лишім собі нічого. Маючи на меті вільну українську державу, йдім до неї всіми засобами й всіми шляхами. Не стидаймося мордів, грабіжі й підпалів. У боротьбі нема етики. Етика в війні це останки рабства, накиненого переможцями побідженим. Не дбаймо про добре імня та опінію в світі, бо хоч як не були б ми ідейними в своїй боротьбі, нас усе будуть називати бандитами. Кожний шлях, що веде до нашої найвищої мети, без огляду на те, чи називається він у других героїзмом чи підлотою, є нашим шляхом[7].

Як видно з «Воєнної доктрини українських націоналістів», таких моральних засад Колодзінський дотримувався до кінця свого життя. При цьому найвищим етичним ідеалом для нього завжди була самовіддана любов до України. В одному з листів до матері, яку він ніжно любив, Колодзінський писав: «Моліться й дальше за мене й за моїх товаришів, бо наша справа чиста і свята. Ми лише любимо Україну так далеко, що й життя за неї віддамо, а таку любов Бог благословить»[8].

Обставини написання «Воєнної доктрини» були такими. Відбувши річне ув’язнення за вироком польського суду, у 1933 р. Колодзінський виїхав за кордон у розпорядження Проводу українських націоналістів (ПУН) і незабаром опинився в Італії, в навчальному таборі «Усташі» – Хорватської революційної організації, з якою ОУН тоді налагодила співпрацю. Через кілька місяців він уже викладав у таборі курс теорії та практики партизанської війни. У той час Колодзінський познайомився і заприятелював з лідером усташів Анте Павелічем, будував разом з ним плани спільних дій балканських і українських революційних націоналістів[9]. Однак, після вбивства югославського короля Александра (жовтень 1934 р.), організованого усташами спільно з македонськими націоналістами, італійська влада інтернувала слухачів та інструкторів навчального табору усташів, зокрема й кількох членів ОУН. Незабаром українців відокремили від хорватів і оселили під наглядом поліції в гірському селі Торторічі на Сицилії, де вони перебували до червня 1937 р.[10]

Саме там, скориставшись вимушеною бездіяльністю, Колодзінський розпочав працю над воєнною доктриною ОУН. Її першим результатом став реферат «Українська націоналістична військова доктрина», який теж зберігається в Архіві ОУН у Києві[11]. Судячи зі змісту, реферат написано наприкінці 1935 або на початку 1936 р.

Kolodzinskyi2

Колодзінський розумів під воєнною доктриною не просто систему поглядів на способи і форми ведення війни, а важливу частину світогляду нації: «Під воєнною доктриною розуміємо певний систем, а точніще певний світогляд, при помочі котрого організується ті моральні і фізичні сили нації, котрі є потрібні для фізичної оборони своєї раси, зглядно гатунку, і для задержання означеного місця в історії». Саме в занедбанні української воєнної доктрини в такому розумінні автор вбачав причину занепаду української нації: «Головною причиною нашого нинішнього упадку є те, що ми забули заповіт наших батьків і обосічний варяжський меч замінили за гнилий хуторянський побут і за смердючі відпадки жидівського фільозофа. (Марксизм)»[12]. Вихід із духовної кризи Колодзінський вбачав у плеканні воєнних чеснот нового покоління українців і висловлював непохитну віру у відродження бойового духу нації: «Лише духові мародери і нікчемні боягузи можуть верещати, що український нарід є нарід пацифістів. […] Коли Україна буде самостійною і розвине воєнний інстинкт, рівночасно надаючи йому відповідні орґанізаційні форми, то ми будемо найбільше боєвим народом на світі»[13].

У згаданому рефераті Колодзінський обмежився оглядом історичного розвитку української воєнної доктрини від Святослава до Української революції, а також визначенням її моральних основ, маючи намір повернутися до інших аспектів пізніше.

Поштовхом до наступного етапу праці Колодзінського над воєнною доктриною стало його зацікавлення воєнною географією і проблемою майбутніх східних кордонів української держави. Про це довідуємося з листа до підполковника Тимора Омельченка 5 вересня 1936 р., в якому Колодзінський виклав свою концепцію майбутньої української експансії на схід:

В першій фазі революції, чи радше повстання, ми по увільненню наших етноґрафічних земель мусимо спинитися над Волгою, а пізнійше кинути все здібне до бою на лінію Могилів – Саратов і перенести війну в Казахстан, щоби дати поміч тутешнім нашим кольоністам і загрозити Московські індустрійні осередки в Магнітогорську і Кузнецьку.

[…] Ми, визволившися, не можемо зіставити Казахстан на ласку Божу або Москалям. Він є тісно зв’язаний з нашим визволенням. Так що східні границі нашої держави повинні опиратися на Алтайських горах і Тян-шану[14].

Здатність казахів створити власну державу Колодзінський оцінював низько: «В Казахстані нема ані одного, що міг би зорґанізувати якусь державу. Якщо не будемо там ми, то буде Москва. Але землі дуже великі і казочно багаті»[15]. Тому, вважав він, Казахстан повинен стати колонією України. Згодом Колодзінський розвинув ці ідеї у своїй «Воєнній доктрині».

Остаточну її версію він створив навесні 1938 р. Це видно з його листування з Ярославом Стецьком (Карбовичем), якому голова ПУН Євген Коновалець доручив координувати ідеологічну підготовку Другого Конгресу ОУН. 10 березня Стецько надіслав Колодзінському офіційного листа, в якому пропонував йому підготувати для публікації в журналі (радше за все в ідеологічному альманасі ОУН) реферат під назвою «Українська військова доктрина», в якому належало крім історичної ретроспективи дати і перспективу збройної революції та подальших воєнних завдань України. Реферат мав бути готовий до 1 червня[16].

У середині квітня Колодзінський приступив роботи[17]. У машинописі, який зберігається в архіві ОУН, згадано як недавні події аншлюс Австрії (березень 1938 р.) і акції австрійських нацистів після падіння канцлера Курта Шушніґа, натомість згадку про загибель Євгена Коновальця (23 травня) вже дописано від руки[18]. Отже, Колодзінський в основному закінчив свою працю у квітні-травні 1938 р., коли знову перебував у Італії.

Хоч у листі Стецька йшлося про реферат-статтю для альманаху, насправді Колодзінський написав працю далеко не журнального обсягу, призначену, судячи зі змісту, для військово-політичного вишколу членів ОУН. Ймовірно, пізніше він планував скоротити і переробити її для публікації в альманаху і, можливо, для затвердження конгресом ОУН, але вже не встиг.

У першій частині «Воєнної доктрини» Колодзінський виклав візію історії України як відвічної боротьби хліборобів проти степових орд. Порівняння машинопису з краківською публікацією показує, що деякі фрагменти, насамперед критичні висловлювання про Гітлера і нацистів, зазнали цензури. Колодзінський писав:

…Гітлєр в “Майн кампф” зв’язує майже існування німецького народу з здобуттям Сходу Европи, а тим самим робить з цього світоглядову справу націонал-соціялізму. Нас мусить обурити така експанзивність Гітлєра. А що вложили ті пошукувачі “равмів”[19] у Східну Европу? Скільки крові проляли вони за нього? Бандити вони міжнародні, які хочуть зробити з України публичний міжнародній дім, щоби могли провадити тут свої хижацькі пляни[20].

Автор «Воєнної доктрини» застерігав, що нацисти дивляться на Україну «як на европейську Абіссинію, яка має служити, щоби Гітлєр пересаджував тут надмір німецького населення без найменшого признання і зрозуміння, що на східно-европейському просторі живе великий нарід, який століттями бореться за своє право, право до життя…»[21].

Ясна річ, в окупованому німцями Кракові неможливо було відкрито опублікувати такий текст, та це й не відповідало тодішній орієнтації ОУН на союз із Німеччиною. Тому всі випади проти Гітлера і Німеччини було вилучено з публікації, або відредаговано так, нібито йшлося про Польщу. Втім, як видно з наступних частин «Воєнної доктрини», Колодзінський обурювався планами Гітлера не тому, що принципово відкидав імперіалізм, а тому, що вважав: на сході Європи є місце тільки для однієї імперії – української.

Експансія й імперіалізм – наскрізна тема «Воєнної доктрини». Колодзінський постійно підкреслював, що ОУН у своїх державотворчих планах не повинна обмежуватись етнічними українськими землями: «Не будувати Україну тільки над Дністром чи Дніпром, але Україну в таких розмірах, які їй вимірив самий Творець, коли надавав землі нинішній географічний вигляд. Схід Европи мусить бути наш, бо такий заповіт зіставили нам наші прадіди»[22]. «Український нарід не живе на те, щоби спокійно заїдати благодати своїх етнографічних земель і зачаджуватися у власному смороді»[23].

Про те, які розміри, на думку автора, Творець вимірив Україні, довідуємось із другої частини – «Воєнна ґеоґрафія і границі України», написаної у співпраці з Т. Омельченком[24]. У ній детально окреслено кордони майбутньої держави, які, крім усієї сучасної України, мали охоплювати Молдавію, значні частини Румунії, Польщі, Білорусі, Росії (аж до середньої Волги і Каспійського моря), Північний Кавказ, Баку і Апшеронський півострів з нафтовими родовищами[25]. Та це була лише програма-мінімум:

Так зачеркнута Україна, це ще не є імперіялізм. Це тільки мінімум, з якого не можемо ніяк зречися, бо нам треба такої України, щоб мати вихідну підставу для дальшого поступу вперед. […] Україна має велику і славну місію до зроблення. По здобуттю України ми маємо станути на східно-Европейськім просторі узброєні на чотири сторони і розпочати другий розділ нашої праці, себто опанування центральної Азії, щоби влучити її в круг нашої культури і цивілізації[26].

Однак, перш ніж приступати до виконання цієї «великої місії», необхідно було шляхом переможного повстання визволити етнічні українські землі, розділені між чотирма державами. Його стратегію і тактику Колодзінський розробив у центральному розділі своєї праці – «Націоналістичне повстання»[27].

Cover Book

При читанні цього тексту відчувається, що над автором, як і над його соратниками, тяжіла примара катастрофи попередньої спроби здобути незалежність. Колодзінський за всяку ціну прагнув уникнути помилок, які призвели до її поразки. До таких він відносив, зокрема, невміння українських урядів забезпечити широку участь народних мас у боротьбі за державність, слабкість і нерішучість влади, взаємне побоювання партій і урядів, зволікання зі створенням регулярної армії. Звідси його жорсткі рекомендації: в будь-який спосіб зв’язати маси з повстанням, загнавши їх у «сліпу вулицю»; створити єдину централізовану націоналістичну владу, знищивши всі конкурентні уряди і претендентів на уряд та політиків-угодовців; якомога швидше перетворити партизанські загони в регулярну армію, ліквідувавши занархізованих отаманів тощо.

Ще однією помилкою лідерів Української революції Колодзінський вважав надто ліберальну, на його думку, політику щодо «ворожих» націй – поляків, євреїв і росіян. «Воєнна доктрина» передбачала кардинально відмінні заходи. У розділі «Націоналістичне повстання» читаємо:

[…] Наше повстання не має тільки за завдання зміну політичного устрою. Воно мусить вичистити Україну з чужого, ворожого елєменту й з недоброго власного, ріднього. Тільки під час повстання буде нагода вимести буквально до останньої ноги польський елємент із З[ахідних] У[країнських] З[емель] і в цей спосіб закінчити польські претенсії про польський характер цих земель. Польський елємент, що буде чинно ставити спротив мусить улягти в боротьбі, а решту треба зтероризувати й примусити до втечі за Вислу. Бо не можна до цього допустити, щоб по здобуттю З.У.З., польський елємент міг тут жити побіч Українців. З.У.З. в будучій Українській Державі має бути чистий під національним оглядом, бо ці землі мають особливе значіння для будучої Української держави, й тому не буде часу на боротьбу з польським елєментом, якщо би такий ще вийшов нерозтрощений зовсім з повстання. […] Треба пам’ятати, що чим більше пропаде під час повстання ворожого елєменту, тим легше буде відбуватися будова Української держави й тим сильнішою вона буде[28].

Наведений фрагмент цікавий тим, що пояснює мотиви прихильників силового очищення західноукраїнських земель від поляків. Ці землі розглядали як «П’ємонт», який має виконати особливу місію – стати базою для визволення всієї України, а згодом забезпечити її розбудову національно свідомими кадрами. Однак, щоб успішно виконати свою історичну місію, західноукраїнський «П’ємонт» передовсім має бути очищений від представників ворожих націй, які можуть вдарити в спину національній революції. Так міркували діячі радикального крила ОУН, чиї думки висловив автор «Воєнної доктрини».

Колодзінський вважав необхідним не лише очистити українські землі від поляків, а й повністю знищити двори польських землевласників як символи чужого панування. Він писав:

Польський двір не є тільки визискувачем робочої сили укр[аїнського] села, але також символом польської влади й центром деморалізації. У дворі громадяться всі польські сили. Кожний Поляк знаходить там моральну й матеріяльну поміч. Звідси беруть початок всі польські патріотичні імпрези. Польський «ксьондз», учитель, діточа шкілка, стшелєц і вся польська голота знаходить пристановище в дворі. В польському дворі стають покритками всі українські бідні дівчата, що стають тут на роботу. За це все, власне, й ненавидить українське село польський двір[29].

Тому, вважав Колодзінський, в ході майбутнього українського повстання «треба знищити до фундаменту польські двори й на тому місці зробити спортивні площі, щоби молода ґенерація юнаків Соборної України гартувала своє здоровля на тому місці, де прадіди й батьки тратили силу й честь». Нищенню польських дворів слід було надати символічного значення. «Таке знищення, – твердив автор, – не буде вандалізмом, але символічним знищенням ворожої влади». Він радив навіть розробити спеціальний ритуал спалення польського двору на зразок руйнування Бастилії[30].

«Воєнна доктрина» Колодзінського передбачала не тільки виметення «до ноги» польського елементу із західноукраїнських земель, а й часткове винищення інших «ворожих» меншин: «Повстання ОУН має знищити живі ворожі сили на укр[аїнських] землях. […] До тих сил належить рівнож побіч реґулярної армії, ціле вороже населення і всі ті меншини, що ставляться вороже до укр[аїнської] самостійности»[31]. Особливо це стосувалося євреїв:

…3 і пів міліона Жидів не виріжемо підчас повстання, як це проповідують деякі з націоналістів. Безперечно, що гнів українського народу до Жидів буде особливо страшний. Ми не маємо потреби цей гнів гамувати, противно [– маємо його] побільшувати, бо чим більше загине Жидів під час повстання, тим буде краще для української держави, бо Жиди будуть одинокою меншиною, яку не сміємо обхопити нашою денаціоналізаційною політикою. Всі иньші меншини, які вийдуть живими з повстання, будемо денаціоналізувати[32].

Коментуючи цей фрагмент, зауважимо, що ставлення ОУН до євреїв еволюціонувало від пропозицій співпраці з ними в побудові української держави на початку 1930-х рр. до різко антисемітських публікацій наприкінці цього ж десятиліття[33]. Поширенню войовничого антисемітизму сприяли уявлення про виняткову роль євреїв у злочинах комуністичного режиму в СРСР і у світовому комуністичному русі, жорстка конкуренція української кооперації з єврейськими підприємцями на західноукраїнських землях, вплив польського радикального націоналізму, який мав виразно антисемітське спрямування і, нарешті, надії на допомогу нацистської Німеччини в боротьбі за самостійну україну. Новий міф «жидокомуни» накладався на давні стереотипи єврея – лихваря, орендаря і ворога християнської віри. Деякі члени ОУН поділяли поширений в антисемітській літературі погляд про шкідливість змішування з «бездомно-бездержавною» єврейською расою, що, мовляв, може призвести до «ожидовлення» українців і втрати ними державницького інстинкту[34]. Тому-то й Колодзінський виключав євреїв із планів майбутньої денаціоналізації (українізації) меншин.

Історик не може обмежитися констатацією факту, що деякі провідні члени ОУН вважали винищення «ворожого» населення необхідним для добра майбутньої української держави. Важливо зрозуміти, чому вони прийшли до подібних переконань. По-перше, не слід забувати, що Колодзінський дописував свою «Воєнну доктрину» наприкінці «мирного» десятиліття, яке за масштабами масових убивств і насильних депортацій цивільного населення значно перевищило досвід кількох попередніх поколінь. «Доба жорстока, як вовчиця» (Олег Ольжич) була особливо жорстокою до українців, мільйони яких стали жертвами комуністичного терору і Голодомору. Щоправда, становище українців під польською владою було далеко не таким трагічним, але й тут фактична дискримінація і репресії за принципом колективної відповідальності породжували почуття національної кривди. Особливо болісний слід у польсько-українських відносинах залишила «пацифікація» 1930 р. Жадоба помсти захоплювала не лише простих селян, а й радикально налаштованих політиків, що мріяли про відплату ворогам, якими в їхніх очах були не лише конкретні ініціатори й виконавці репресій, а й «ворожі нації» в цілому.

По-друге, соціал-дарвіністська концепція неуникненної боротьби між націями була важливою складовою інтегрального націоналізму, який лежав в основі ідеології ОУН. Згідно з його теоріями, нація є не сукупністю індивідів, а колективною особистістю, що охоплює всі минулі, теперішнє і майбутні покоління, і діє, як живий організм. Між націями точиться боротьба за існування, в якій виживають лише ті, в кого більше розвинена воля до життя, влади та експансії. За Дмитром Донцовим, якого багато членів ОУН вважали своїм духовним батьком, нації, «як це є і в органічнім світі, здані на вічну конкуренцію між собою, …ані навіть дві з них не можуть зміститися на однім і тім самім клаптику землі під сонцем, як не можуть зміститися на однім квадраті шахівниці дві різнокольорові фіґури: слабша (в даний момент) мусить уступитися, аби її місце зайняла сильніша»[35]. Звідси – лише крок до визнання необхідності етнічних чисток, і послідовники Донцова його зробили.

Додам, що в 1930-х рр. принцип колективної національної відповідальності застосовували на практиці не лише нацисти та інші інтегральні націоналісти, а й авторитарні режими багатонаціональних держав, адміністрації колоніальних імперій, не кажучи вже про сталінських «інтернаціоналістів», які саме тоді розпочали масові депортації за національною ознакою. На цьому тлі етнічний екстремізм радикального крила ОУН не виглядає винятковим.

Інші фрагменти розділу відображають дискусії, які точилися в українському підпіллі та еміграції довкола стратегії визвольної боротьби. У 1938 р. імовірним вважали такий сценарій розвитку, коли блок фашистських держав разом з Польщею почне війну проти СРСР, в результаті чого в Наддніпрянській Україні вибухне повстання проти більшовиків. Деякі політики радили за таких умов утриматися від повстання в Західній Україні, щоб не ослаблювати антибільшовицький фронт. Колодзінський категорично виступав проти такого погляду і з притаманним йому максималізмом наполягав на тому, що, незалежно від міжнародної кон’юнктури, повстання слід піднімати одночасно і проти СРСР, і проти Польщі, утверджуючи цим соборність України: «Ми мусимо вічно повторяти…, що ми боремося за Україну Соборну й що на жадну іншу концепцію ми не згодимося, хоч би ми мали й цей раз програти. Така геройська програна не є програною, бо з її традиції виростуть нові борці, так як нинішні націоналісти виросли з традиції визвольної війни».

«Воєнна доктрина» часом справляє враження нестримної мегаломанії: ще не звільнивши жодного клаптика українських земель, автор пише про майбутній парад переможних українських військ вулицями Москви і Варшави:

Я думаю, що Москалі сильно заломляться, якщо би ми мали силу розбити їх армію і здобути Москву, щоби спалити Кремль і наповнити смердячі улиці Москви гомоном кольон нашої піхоти і гармат. І таке розбиття і пониження Москалів і Поляків мусить бути ціллю нашої воєнної доктрини.

Українська революційна армія мусить відчути посмак тріюмфу. Армія, яка дефілює в здобутій, ворожій столиці є сильна армія. Така дефіляда означує символічно, що ворог лежить роздавлений, а побідний нарід має невичерпане джерело віри у власні сили і невгнуту боєву гордість. Особливо в наших відносинах є питанням життя або смерти закінчити наше визволення стратованням ворожих столиць. […] Визволення України не полягає тільки у висвободженю українських земель з-під ворогів, але більше у висвободженю нашого рабського духа з почуття нищості. А таке почуття вищості нашої нації є тільки тоді можливе, коли наше визволення закінчиться славною епопеєю, себто походом на ворожі землі. Проголошення соборної української держави має наступити на звалищах Москви і Варшави[36].

Таке ж враження повного відриву від реальності справляють мрії автора про панування над сходом Європи, про українську імперію від Карпат до Центральної Азії. Особливо цікава ідея української експансії в Центральну Азію:

Коли ми виграємо війну в Европі, то негайно треба вислати експедицію в Казахстан, щоби злучитися з далекосхідною армією і надати провід всім народам центральної Азії, які будуть битися з Москвою». […]

Тому що Узбеки, Таджіки і Турмени не в силі самі визволитися, а тільки при нашій помочі, тому вони мусять остати під нашим політичним впливом. З Казахстану треба одначе зробити укр[аїнську] домінію. Наша політика має видумати таку державну форму для Казахстану, щоби вона була приємлива для Казахів, які тут становлять більшість, одначе з огляду на своє кочівниче життя не можуть мати впливу на політичну долю своєї країни. Вони хочуть дальше випасати худобу і встидаються плуга, тому за якийсь час мусять згинути або зредукуватися до тої ролі, яку мають Індияни в Америці. Одначе все ж таки треба знайти таку політичну форму для Казахстану, яка подобалабися більше Казахам, як нинішна, хоч ця форма не змінить голого факту, що укр[аїнське] населення має мати верховну владу і що Казахстан має бути тісно злучений з Україною. Казахстан є наша азійська Україна – імперія України, за якою тужать молоді укр[аїнські] націоналісти[37].

Припускаю, що Колодзінський, накреслюючи такі масштабні, майже фантастичні, завдання, думав не лише про воєнно-політичну стратегію, а й про виховання молодих націоналістів. Цілком у дусі донцовського «ілюзіонізму» він уважав, що лише образ майбутньої імперської величі, хай навіть ілюзорний, може звільнити українців від рабського почуття нижчості щодо ворогів і спонукати до революційного чину.

В останніх розділах «Воєнної доктрини» Колодзінський обговорив роль української еміграції в націоналістичній революції, розглянув перспективи українського «прометеїзму» і месіанізму та питання можливих союзників ОУН у війні за незалежність і за українську імперію.

«Все мусить бути у нас велике, а особливо наша смерть. Побіда наша є в руках Бога, але геройство наше є в наших руках»[38], – писав Колодзінський у «Воєнній доктрині». Вже за кілька місяців йому довелося складати іспит на вірність своєму життєвому кредо. 15 березня 1939 р., в день проголошення незалежності Карпатської України, Колодзінський (полковник Гузар) став на чолі її нечисленних збройних сил. Угорські війська вже наступали на Хуст. Командувач Карпатської Січі розумів безнадійність опору, але вважав що українська честь не дозволяє відступити без боротьби, тому послав своїх слабо озброєних і поспіхом навчених січовиків у нерівний бій. Коли дальша оборона стала неможливою, він з частиною січовиків спробував відступити в гори, але потрапив у полон і був розстріляний у солотвинських соляних копальнях 18 або 19 березня[39].

Kolodzinskyi znak

Останнє питання, яке варто поставити: наскільки впливовими в середовищі ОУН були ідеї, які проголошував Колодзінський? Немає підстав уважати, що його праця набула статусу офіційної доктрини ОУН. Немає даних про те, що Провід ОУН будь-коли офіційно затверджував «Воєнну доктрину українських націоналістів». Ми можемо обґрунтовано припускати лише те, що серед активу ОУН існувала група, яка дотримувалась радикальних поглядів і на майбутнє повстання, і на вирішення «польського» та «єврейського питань», і на перспективи майбутньої «української імперії». Дальші дослідження мали б з’ясувати низку питань: наскільки численною і впливовою була група однодумців Колодзінського; наскільки відомою була його праця серед членів організації; нарешті, чи існував зв’язок між теоретичними викладками діячів ОУН 1938-39 рр. і практичними діями ОУН-Б і УПА під час Другої світової війни?

Ідеї, що їх виклав Колодзінський у своїй «Воєнній доктрині», безперечно, були не лише його ідеями, а відображали погляди найбільш радикальної течії націоналістичного руху. Їх відгомін можна простежити, зокрема, в документах ОУН-Б часів Другої світової війни[40]. Якою мірою подібні ідеї вплинули на практичну діяльність ОУН під час війни? Це питання поки що залишається відкритим.
Джерело: Україна Модерна

 


[1] Архів ОУН у Києві, ф. 1 (Організація Українських Націоналістів), оп. 2, спр. 466, арк. 1–196.
[2] Колодзінський М. Українська воєнна доктрина. Ч. 1. [Б. м., б. д.].
[3] Його ж. Українська воєнна доктрина. Ч. 1. Торонто, 1957.
[4] Яшан В. Полковник Михайло Колодзінський // Городенщина: Історично-мемуарний збірник / Зредаґував М. Г. Марунчак. Ню Йорк; Торонто; Вінніпеґ, 1978 (Український архів. Т. XXXIII). С.  652; Лісіна С. О. Військовий теоретик ОУН – М. Колодзінський // Вісник Національного університету «Львівська політехніка». Серія: Держава та армія. № 584. Львів, 2007. С. 143.
[5] Яшан В. Полковник Михайло Колодзінський. С. 632–633.
[7] Буджак М. Польське повстання 1863 р. Львів, 1929. С. 13–14.
[8] Архів ОУН у Києві, ф. 1, оп. 1, спр. 24, арк. 55 зв.
[9] Посівнич М. Воєнний теоретик і практик ОУН.
[10] Яшан В. Полковник Михайло Колодзінський. С. 636–638.
[11] Архів ОУН у Києві, ф. 1, оп. 2, спр. 465, арк. 1–43.
[12] Там само, арк. 1.
[13] Там само, арк. 8.
[14] Там само, оп. 1, спр. 93, арк. 98 зв.
[15] Там само.
[16] Там само, арк. 128.
[17] Там само, арк. 132.
[18] Там само, ф. 1, оп. 2, спр. 466, арк. 102, 125.
[19] Raum (нім.) – простір. Автор натякає на нацистську концепцію здобуття «життєвого простору» (нім. Lebensraum) для німців на сході Європи.
[20] Архів ОУН у Києві, ф. 1, оп. 2, спр. 466, арк. 26.
[21] Там само.
[22] Колодзінський М. Українська воєнна доктрина. Ч. 1. [– Б. м., б. д.] – С. 21.
[23] Архів ОУН у Києві, ф. 1, оп. 2, спр. 466, арк. 80.
[24] Яшан В. Полковник Михайло Колодзінський. С. 652.
[25] Архів ОУН у Києві, ф. 1, оп. 2, спр. 466.Арк. 49–72.
[26] Там само, арк. 78–79.
[27] Там само, арк. 91–139.
[28] Там само, арк. 103–104.
[29] Там само, арк. 99–100.
[30] Там само, арк. 100–103.
[31] Там само, арк. 135.
[32] Там само, арк. 136–137.
[33] Carynnyk M. Foes of our rebirth: Ukrainian nationalist discussions about Jews, 1929–1947 // Nationalities Papers. Vol. 39. 2011. No 3. P. 315–352.
[34] Див., наприклад: Мартинець В. Жидівська проблєма в Україні // Ідея в наступі. Альманах. Лондон, 1938. С. 24–47.
[35] Донцов Д. Твори. Т. 1. Львів, 2001. С. 282.
[36] Там само, арк. 137-138.
[37] Там само, арк. 164, 167.
[38] Там само, арк. 23.
[39] Яшан В. Полковник Михайло Колодзінський. С. 644–650.
[40] Див., наприклад: Українське державотворення. Акт 30 червня 1941: Збірник док-тів і мат-лів / Упор. О. Дзюбан; під заг. Ред. Я. Дашкевича і В. Кука. Львів; Київ, 2001. Док-ти № 3–8. С. 15–56.

Поділитися в соціальних мережах

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to Yandex

1 Comment

  1. Володимир сказав:

    На фото памятника – насправді показано зображення памятника у смт В. Бичків Рахівського р-ну, Закарпаття

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *