Уривки інтерв’ю 2007 року з останнім головним командиром УПА Василем Куком, приуроченого до 9 травня.
2016/05/09
Симон Петлюра та єврейські погроми
2016/05/25

Микола Дужий

У колі друзів, вже будучи Головним Командиром УПА, Роман Шухевич згадував, що ще гімназійним учнем він пройшов свій перший військовий вишкіл під керівництвом підстаршини Української Галицької Армії Миколи Дужого, з яким з того часу був у найближчих дружніх стосунках. Командир цінував Миколу Дужого, який не виїхав в 1944 році за кордон, а залишився у підпіллі працівником Головного Штабу УПА й головним редактором ініційованого Романом Шухевичем журналу «Повстанець» та співредактором усіх інших центральних націоналістичних видань, зокрема військових посібників.

Микола Атанасійович Дужий (псевдо. «Вировий», «Мирон», «Мирон Карівський») – підхорунжий УГА, секретар Головної Управи товариства «Просвіта», секретар президії УГВР – помер у Львові 18 травня 1955 року, проживши на волі 12 днів.

Народився він 13 грудня 1901 року в селі Карів на Сокальщині. Був найстаршим сином у сім’ї Дужих. Петро Дужий (псевдо. «Опанас Скелястий», «Арсен Панасенко», «Григорій Граб», «Низовий», «В’ячеслав Романовський»), письменник, референт пропаганди ОУН – його брат (на знимці 1937 року він – праворуч). Після закінчення початкової школи Микола навчався в гімназії. У сімнадцять років (1918) пішов до Української Галицької Армії, де дослужився до звання підхорунжого. Воював у Галичині і Правобережній Україні. Був у «чотирикутнику смерти», переніс тиф.
Після відходу УГА від Петлюри і переходу її до Червоної армії був командиром роти ЧУГА. При відриві УГА від Червоної армії і поверненні її до Галичини кавалерійський підрозділ під командою Котовського заступив їм дорогу, але був розбитий ротою Миколи Дужого.
У 1921 році вступив на історичний факультет Українського таємного університету, який закінчив 1924 року. Того ж року його забрали до польського війська. Тут він закінчив школу підхорунжих і у 1926 році став командиром роти Польського війська. Перед демобілізацією зі строкової служби відмовився йти на навчання до Французької військової академії. Демобілізувавшись вступив до Львівського університету. Закінчив університетське навчання у 1932 році, здобувши звання магістра філософії.
З 1926 року член УВО. У 1931 році редактор журналу «Студенський шлях». Тоді ж у 1931 році (ще за Галущинського) ввійшов до складу Головного відділу товариства «Просвіта». А наступного року був обраний секретарем Головної Управи товариства «Просвіта» і працював на цій посаді до 1939 року. Увесь час був у найближчих взаєминах з чільними націоналістичними діячами і провадив у товаристві «Просвіта» курс виховання кадрів у націоналістичному дусі.
Працюючи за невелику платню секретарем Головної Управи «Просвіти», він одночасно, на громадських засадах, був редактором календарів «Просвіти».
Після окупації Західної України большевиками у жовтні 1939 року перейшов кордон і поселився у Кракові. Там займав пост керманича культурної праці в Українському Центральному Комітеті. У 1941 році став членом ОУН. Далі працював в УЦК у Львові до 1944 року.
В цей період разом з іншими військовими спеціалістами — членами ОУН розробляв концепцію військових відділів. Був членом делегації Ради Закордонних Зв’язків на переговорах з румунами і угорцями. 11-15 липня 1944 був учасником і секретарем Першого Збору Української Головної Визвольної Ради. Там обраний секретарем Президії УГВР.
Категорично відмовився виїжджати за кордон. Пішов у підпілля і працював у Головному штабі УПА. Редактор журналу «Повстанець» та інших військово-політичних видань Головного військового штабу УПА, в тому числі бойового статуту піхоти УПА. Автор низки статей і брошур, зокрема «Українська Головна Визвольна Рада» (1944), «Ідейно-політичне обличчя ВКП(б) та ВЛКСМ» (1945). Після арешту Голови Президії УГВР Кирила Осьмака (12 вересня 1944 року) виконував його обов’язки, як єдиний на той час член Президії УГВР в Україні. Відзначений Бронзовим Хрестом заслуги. 15 квітня 1945 року йому присвоєно звання сотника УПА.
Загазований у криївці, 4 червня 1945 року потрапив у полон НКҐБ. Під час слідства не признався про своє членство в УГВР. Засуджений 4 лютого 1946 військовим трибуналом Київської области до смертної кари, яка була замінена військовою колегією Верховного суду СССР на 20 років каторги, а 15 лютого 1955 помічник військового прокурора Київського військового округу замінив кару на 10 років таборів.
У травні 1955 року звільнений за станом здоров’я з ув’язнення, повернувся до Львова, де й помер, проживши на волі 12 днів. Похований на Личаківському цвинтарі. За клопотанням Марії Дужої (дружини брата Петра Дужого) та Львівського обласного товариства політичних в’язнів у 2000 році Миколу Дужого перепоховано на полі почесних поховань № 67 Личаківського кладовища поблизу поховання Петра Дужого.

Поділитися в соціальних мережах

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to Yandex

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *