ЖИТТЯ ПІСЛЯ ДОВІЧНОГО УВ’ЯЗНЕННЯ
2013/03/23
СИЛЬНІ ДУХОМ
2013/03/29

МИРОН-«ОРЛИК»

Біографія Дмитра Мирона є доволі традиційною для свого покоління. Втім, ця традиція є характерною суто для Галичини, де й народився Дмитро (у селі Рай на Бережанщині). У Бережанах він навчатиметься у гімназії, через протипольські висту­пи перерве навчання й знову продо­вжить його, але уже в Академічній гімназії Львова. Пізніше буде на­вчання на юридичному факультеті Львівського університету.

І хоча, як керівник юнацтва  ОУН, займатиметься антипольською діяльністю, вже тоді йому доведеться ближче познайомитися зі справами у «країні Рад». В жовтні 1933 Мирона арештовують у зв’язку із вбивством у Львові радянського консула. Понад 100 годин тривали допити, а далі буде суд та вирок: 7 років ув’язненя.

Варто зазначити, що саме Дмитро Мирон є співавтором «44 правил життя українського націоналіста», які написав в ув’язненні і які, поруч з Декалогом та «12 прикметами характеру» є основним моральним законом в українському націоналізмі.

Опинившись по амністії на волі, Дмитро Мирон заро­блятиме на хліб журналістикою, але дуже швидко повер­неться до підпільної діяльності як політично-ідеологічний референт крайової ОУН та редактор підпільних видань. У 1939 році готуватиме II Збір (Римський) ОУН, який відбувся після смерті Євгена Коновальця. Надалі географія подорожей Мирона розширюватиметься: Краків, де він прово­дить ідеологічні вишколи та пише фундаментальну працю з українського націоналізму «Ідея і Чин України». Саме за­вдяки підпису на книзі «Максим Орлик», за ним залишить­ся це псевдо. В окупованій більшовиками Галичині Дмитро Мирон відновлюватиме підпільний провід ОУН. А далі, у Відні, організовуватиме політичні вишколи вояків куреня «Ролянд». У липні 1941 він повернувся до Львова, а звідтіля, за наказом, направився до Києва. Проте під Житомиром по­трапить у руки гестапівців й втікатиме з Луцької в’язниці, де перебував після затримання.

27 вересня 1941 року Мирон-«Орлик» одружується, а 29 вересня знову вирушає на Київ. Тепер як Провідник Крайової Екзекутиви ОУН Східніх і Осередніх Земель. Саме політичний та ідеологічний хист Мирона, а також величезний досвід підпільної організаційної праці зробили його основ­ною фігурою націоналістичного руху на Наддніпрянщині.

Життя у Римі та Відні, Кракові та Львові дозволили йому достойно оцінити столицю України. В першому ж листі (да­тованому 14.10.1941) Дмитро, який у Києві користувався псевдонімом «Андрій», писав: «Щасливо, з різними приго­дами, прибув у Золотоверхий, чи то пак зеленоверхий Київ. Хоча почалася сніжна осінь, проте Київ виглядає прекрас­но. В зелені й бронзі дерев достойно й величаво розсівся на горбах, немов володар на престолі. Робить враження другого Риму й своєю красою, й величчю, й сивою давниною. Тут відчуваєш й розумієш благословення святого Андрія… Сло­вами не опишеш усієї краси й багатства вражінь. Варто було все найважче перетерпіти, щоб бути в Києві та його здобути. А таки здобудемо його колись, бо він наш, органічно наш, як і Дніпро… Краса, велич, достойна задума й культура Києва надихає людину новими думками. В Києві відчуваєш, що дивляться на тебе віки й великі, незнані предки. Як оглядаєш, або ходиш святими місцями Києва, так і чуєш, як росте у тобі якась нова сила. Так мусіли колись відчувати ті, що йшли до Святої Землі й Єрусалиму… Для величавого, все оновлюючого, незнищимого міту Києва варто жити, пра­цювати й віддати всі сили…».

Весною 1942 року в організаційних справах він востаннє повернувся до Галичини. Але при першій же нагоді поїде до Києва. У спогадах друзів Дмитро Мирон виступає як естет, що любив комфорт та затишок, одяг та музику, але свідомо проміняв життєві людські розкоші на важку працю та небез­печне життя.

Перебуваючи у Києві, «Андрій» не оминув своєю ува­гою й киян, про яких писав у листі до дружини: «Люди не є такі гарні, як наш величавий, другий Рим. Совєтська дійсність мимоволі витиснула печать на їх поведінці. Хитрість, нерозглядність і недовірливість… Не збагнеш так скоро їхнього обличчя. Все, що краще, большевики знищи­ли або вивезли, брак індивідуальностей і характерів, хоча є дуже багато хороших людей, що не знайдеш таких у нашій Галилеї… Тим зломаним, пригнобленим й заляканим душам із левиною силою треба чогось великого, ідеї-правди, сво­боди, натхнення, а разом з тим хліба й праці… Аж дивно і страшно, що серед такої краси й багатства природи могли так підло жити люди, немов зацьковані звірі…».

25 липня 1942 року на розі вулиць Фундуклеївської та Театральної Дмитро Мирон потрапив у руки гестапівців і, при спробі втечі, загинув.

У своїх неповних 32 роки життя він встиг здобути освіту й відбути значні ув’язнення, прославитись на журналістській та політичній ниві, в умовах II Світової війни оглянути європейські столиці та з великим натхненням й завзяттям поринути у творення нового українського життя у столиці України.

Місце поховання Дмитра Мирона досі залишається невідомим, але його ім’я посіло заслужене місце на пам’ятній таблиці на Оперному театрі – одній із найкрасивіших споруд у центрі Києва.

Святослав Липовецький “Червоно-чорне. 100 бандерівських оповідок”

 

Поділитися в соціальних мережах

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to Yandex

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *