Український націонал-комунізм
2013/03/29
РОДИНА ПРОВІДНИКА
2013/04/01

Націонал-комунізм, продовження, КПЗУ

Ще один аспект функціонування українського націонал-комунізму – діяльність Комуністичної партії Західної України (КПЗУ). Українська соціал-демократична партія формується, як і УСДРП, в 1900-1903 роках. Аналогічно як в Російській імперії йде намагання відділитися від РСДРП, на західноукраїнських землях соціал-демократія спочатку функціонує разом з поляками, поступово відходить від спільних партійних структур і формує власні.
Із колишніх соціал-демократів в грудні 1918 року в Станіславові була утворена опозиційна до ЗУНР організація – Селянсько-робітничий союз (СРС). В програмі зазначалося: «Селянсько-Робітничий Союз є політичною організацією, що має перетворити дотеперішній капітало-бюрократичний лад на лад соціалістичний і тим знищити станові привілеї, політичний, національний і релігійний гніт та економічну експлуатацію». Тут домінували пробільшовицькі настрої, заклики до соціалістичної революції, засудження намагань українського уряду укласти дипломатичні зв’язки з «буржуазною» Антантою. СРС стала підґрунтям створення КПЗУ.
Націонал-комуністичні настрої панували не лише в партійних структурах, інтелігенція, населення мало великі сподівання на позитивні зміни в радянській Росії. Зокрема поет Василь Пачовський писав: «Большевицька потопа не вдіє нічого Західній Україні, бо голий розбою не боїться і нехай дріжать перед цею потопою Польща і ціла Антанта… Нам не залишається нічого іншого, як вступити в цей рух і ним керувати так, щоб він нам найменше шкодив» .
Варто наголосити, що для українських соціалістів і комуністів – соціалізм – це послідовне визволення всіх націй від національного гноблення. Газета Української соціал-демократичної партії «Воля» писала, що «на те, щоби єдність міжнародного пролетаріату розвивалася уповні, треба, щоби кожний народ був також у своїй хаті». Трагедія західноукраїнських комуністів, яка для багатьох із них закінчилася фатально, полягала в тому, що вони не розуміли: для Ленінської позиції соціалізм – це поступова асиміляція і злиття всіх націй в одну мононаціональну спільноту (при цьому ідентичність цієї спільноти не вказується, але «мається на увазі»).
В 1919 році в Станіславові проголошується створення Комуністичної партії Східної Галичини (КПСГ), до складу Центрального комітету партії увійшли О.Васильків (Крілик), Турянський, Р.Роздольський, М. Заячківський. Пізніше більшість з них стали провідними членами КПЗУ. КПСГ вела активну діяльність проти уряду Західноукраїнської Народної Республіки і навіть намагається здійснити збройне повстання і проголосити Радянську Соціалістичну Республіку або Галицьку соціалістичну республіку. Ця спроба закінчилася поразкою. Комінтерн вимагає від КПСГ увійти в склад Комуністичної робітничої партії Польщі, чому активно протидіє група О.Васильківа. В 1921 році в Москві між КП(б)У (яка фактично контролювала КПСГ) та КРПП було підписано угоду про входження КПСГ до складу польської партії.
Але на цьому протистояння з поляками не закінчилося. В 1922 році прихильники О.Васильківа вирішили бойкотувати вибори до польського сейму, за що їх звинуватили у співробітництві із еміграційним урядом Євгена Петрушевича, колишнього керівника ЗУНР. КРПП була змушу взяти до уваги прагнення українських комуністів. На ІІ з’їзді КРПП восени1923 було визнано, що в разі перемоги соціалістичної революції в Польщі, Східна ГАЛИЧИНА Возз’єднається з Радянською Україною. На цьому ж з’їзді перейменовано Комуністичну партію Східної Галичини на Комуністичну партію Західної України (КПЗУ), діяльність якої поширювалась на територію Волині, Полісся, Підляшшя і Холмщини. Групі на чолі із О.Васильковим, К.Максимовичем та Р.Турянським вдалося відстояти широку автономію КПЗУ, партія проводила свої конференції та з’їзди (1921, 1925, 1928, 1934), обирала центральний комітет та мала представництво в Комінтерні.
Цікаво, що ця своєрідна перемого КПЗУ була оцінена більшовиками негативно. Тодішній керівник Комінтерну Г.Зінов’єв вважав, що возз’єднання Західної та Радянської України не актуальне. Водночас виразна автономізація КПЗУ привела до того, що до її складу ввійшла численна фракція Української соціал-демократичної партії на чолі з А.Чернецьким та М.Парфеновичем.
Так як КПЗУ була нелегальною організацією, то для легальної роботи вона формує в 1926 році Українське Робітничо-Селянське Соціалістичне Об’єднання «Сельроб».
Незважаючи на те, що КПЗУ мала інтернаціональний склад, до її членства входили не тільки українці, але й поляки та євреї, які проживали в Галичині, то все ж загалом партія дотримувалась позицій націонал-комунізму, схожих до тих, які відстоювали О.Шумський, М.Хвильовий, М.Скрипник. В 1923 р. в підконтрольному КПЗУ журналі «Нова культура» друкується робота С. Літнього «Маркс і Енгельс про національне питання», де акцентується на тому, що інтернаціональний рух пролетаріату можливий лише між самостійними націями.
КПЗУ активно формувала власне світоглядно-ідеологічне бачення та навіть пробувала проводити елементи міжнародної політичної діяльності. Така поведінка не узгоджувалась із домінуючою тоталітарною доктриною Радянського Союзу. В 1928 році за вказівкою Й.Сталіна та Л.Кагановича в Гданську на партійній нараді ЦК КРПП було піддано різкій критиці О.Васильківа та К.Максимовича, які «пройшли блискавичну еволюцію від комунізму до націоналізму, вступаючи на шлях відкритої боротьби з СРСР та Радянською владою». ЦК КПЗУ було розпущено, а групу Василькова-Турянського виключили з партії.
З таким трактування аж ніяк не погоджувались уже колишні члени ЦК КПЗУ. В пошуках справедливості вони звертаються до Виконавчого комітету Комуністичного Інтернаціоналу. Але це звернення залишилось без уваги і ІІІ з’їзд КПЗУ, що відбувся в Харкові в1928 році обрав М.Заячківського, кандидатура якого була узгоджена із Л.Кагановичем, головою організації .
Пізніше тих діячів КПЗУ, які перебували на території УРСР було знищено (зокрема Турянського Р., Максимовича К, Крушельницького А. з родиною, Рудика С.). Не оминула репресивна машина і новий склад ЦК КПЗУ. М.Заячківський, Г.Іваненко були арештовані в 1933 році і звинувачені як «агенти» ОУН, подальші арешти тривали в 1934. На ІV з’їзді західноукраїнських комуністів довелось формувати новий Центральний комітет. Але і цей склад ЦК КПЗУ (М.Ірчак, М.Баран, В. Корбутяк) був арештований в 1937-1938 роках. Розвал КПЗУ завершився в 1938 році. Після приходу на Західноукраїнські землі в 1939 радянської системи, багато членів КПЗУ було арештовано і ліквідовано.
Цікаво, що тотальне нищення українського комунізму на цьому не завершилось. В 1972 році виходить книга М.Олексюка «Ленінська ідейна спадщина і прогресивна преса Західної України (20-30-ті рр. XX ст.)», ґрунтовна і виважена робота, яка дуже швидко попала в список «неблагонадійних» та була вилучена з продажу і бібліотек.

Трагізм загибелі трьох (!) Центральних Комітетів КПЗУ виявляється ще більше в абсурдності їх звинувачення і знищення. Адже ідеологічно вони були послідовними комуністами і в своїй діяльності відстоювали права робітників, прагнули до злиття із Радянською Україною, боролися проти імперських тенденцій в європейському комуністичному русі. Найменша неузгодженість, прагнення відстояти власну позицію каралися нещадно.

Драма українського націонал-комунізму в тому, що він недооцінив потенційної можливості переростання більшовизму в абсолютну диктатуру, яка, до того, ж супроводжувалася апологією абсолютного насильства, якщо воно стосувалося «ворогів» комуністичної, а на практиці – більшовицької ідеї. А підстави перетрансформації потенційного дореволюційного більшовизму в жорстку насильницьку тоталітарну систему були. В.Ленін дає таке визначення диктатури: «Наукове поняття диктатури означає не що інше як нічим не обмежену, ніякими законами, ніякими абсолютно правилами не зв’язану владу, що безпосередньо спирається на насильство. Не що інше, як це, означає поняття: «диктатура»» .
Між тим, для українських комуністів характерними були дещо інші ідеали, і, нехай вслід за І.Франком їх можна назвати «економічним фаталістичним оптимізмом», то суть їх дещо відмінна від захоплення диктатурою і насильством.
Справа в тому, що в «потенції» комуністична ідеологія містить не одну, а дві можливі лінії розвитку, а одночасно – дві парадигмальні спрямованості. За класифікацією О.Сичивиці їх умовно можна поділити на «ідеальну» та «конструктивно-практичну». «Ідеальна» частина цієї ідеології спрямована проти визиску людини людиною, проти нелюдських умов праці, постає намагання так організувати суспільство, щоб в ньому зникла соціальна несправедливість, щоб людина була повністю забезпечена необхідними матеріальними середниками, що, одночасно, дасть їй величезну свободу діяльності та творчого розвитку.
«Ідеальна» частина комуністичної ідеології – це закономірна, морально-етична реакція на економічну експлуатацію, на зневагу до людей праці, на непомірне прагнення до багатства. Тобто цей «ідеальний комунізм» містив глибокі гуманістичні ідеї, споріднені навіть із релігійно-християнською свідомістю, яка, як відомо, ще з євангельських часів не пропускає «багатого» через «вушко голки» до царства небесного. Саме ця «іпостась» комунізму залишається привабливою і до сьогодні, саме її називав І.Франко «етичним соціалізмом». Це – закономірне прагнення людей до справедливих стосунків у сфері матеріального виробництва.
Нажаль ці прекраснодушні утопії перекриваються «конструктивно-практичними» ідеями, які задля втілення комуністичного ідеалу в життя передбачають: боротьбу між класами та знищення класу експлуататорів (фізичне знищення не трактувалось як неможливе чи аморальне); встановлення диктатури пролетаріату (диктатура, як було вказано, часто ототожнювалась із необмеженим насильством ) та повною націоналізацією, яка часто ставила людину в залежність від чиновника, що здійснював функцію розподілу. Поєднання цих ідей із замислом максимальної централізації і створило радянську тоталітарну систему.
Цікавим є твердження М. Вебера: «Коли аксіоматична етика любові проголошує не противитись злу насильством, то для політика має силу протилежне значення: ти повинен, застосовуючи силу, протистояти злу, інакше будеш відповідати за те, що зло взяло гору». Пристосовуючи дане висловлювання до ситуації функціонування українського націонал-комунізму, можна сказати, що катастрофа, яка спіткала його в 1930-х роках, – це відповідальність за невміння протистояти злу, за невміння чітко і послідовно формувати власну політичну систему, починаючи від ідеології і закінчуючи партійними і урядовими структурами.

Найбільш вираженою і оформленою є ідеологічна складова націонал-комунізму. Концептуально її можна окреслити таким чином:
• Мета політичної діяльності – досягнення соціалістичного ладу;
• Стратегія політичної діяльності — усунення соціального і національного гніту;
• Тактичні дії — формування власної партійної системи;
• Практична реалізація політичної мети — створення Української радянської республіки у федерації із іншими радянськими республіками світу.

У взаємодії із центральною владою націонал-комунізм сприяв становленню політичної системи України. Адже, незважаючи на репресії, центр змушений був робити різноманітні поступки, які не дозволяли забути, що Україна – не регіонально-територіальна, а оригінальна політична структура.

Галина Дичковська
Джерело: h-dychkovska.vkursi.com

Поділитися в соціальних мережах

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to Yandex

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *