10 тез про ідентичність
2013/06/02
Козацький чорний ангел (частина перша)
2013/06/05

Наш меморандум

Група старшин ДУН. Другий зліва – сотник Роман Шухевич.

Німецьке командування стягнуло до кадри також і «Нахтіґаль», що ним командував сотник Роман Шухевич.

Я не бачив особисто дій цього куреня, але багато наслухався розповідей його старшин, підстаршин і вояків про бойові дії «Нахтіґалю». Спочатку цей курінь мав вишкільників-німців, а зв’язковим старшиною між куренем і німецьким командуванням був пор. Т. Оберлендер. Це використали після війни большевики й вели проти нього злосливу кампанію, намагаючись тим самим компромітувати ДУН.

Увійшовши до Львова в червні 1941 року, «Нахтіґаль» застав у львівських в’язницях жахливо помордованих в’язнів. Цей злочин поповнили енкаведисти напередодні своєї втечі зі Львова. Між жертвами цього варварського злочину знайшов сот. Роман Шухевич також свого рідного брата. Попалось по війні і Т. Оберлендерові. Внаслідок посиленої большевицької пропаґанди, мовляв, який це великий злочинець д-р Оберлендер, німецькі урядові кола подбали, щоб його усунути від міністерського уряду в Бонн, чим зовсім несправедливо скривдили чесну людину.

Зі Львова «Нахтіґаль» пішов далі на Схід. Його старшини, підстаршини і вояки відзначились у боях своєю відвагою, і кілька з них були нагороджені медалями. Курінь дійшов аж до Вінниці, й звідти його стягнули до Австрії. Там, у порозумінні з сотником Романом Шухевичем ми опрацювали меморандум ДУН до німецької влади, і цей меморандум підписали всі леґіонери.

Вичувалось непевне положення ДУН. У нас не було ніякого зв’язку з нашим проводом, тобто з тими, що мали зв’язки з вермахтом, бо всі вони були ув’язнені. Безпосередньо помагав чи творив технічно «Ролянд» полк. Ріко Ярий. Його також заарештували. Сотник Новак зовсім одверто сказав нам, «що існує якась дивна й неймовірна політика. Висилати Леґіон на фронт, а водночас ув’язнювати всіх тих, хто творив цей Леґіон».

Ми, старшини, мали великі труднощі, бо нас питали вояки, що їм робити. Й що могли ми їм сказати? Після довгих дебат наша команда вирішила, що треба подати німецькій владі меморандум, щоб усе-таки з’ясувати становище і дальшу долю ДУН. Підготовою цієї справи займався я в порозумінні зі сотником Романом Шухевичем. Такий меморандум ми опрацювали, його підписали всі члени ДУН, і ми подали його представникам Берліна. У відповідь наспіла телефонограма, що наш меморандум розглядатиметься і ми одержимо відповідь на нього за кілька днів, а в між часі маємо виїхати до Франкфурту над Одрою, щоб там об’єднатися з групою «Північ», тобто курінем Романа Шухевича, і там відбудеться реорганізація ДУН у нову військову одиницю. Зміст нашого меморандуму був такий:

1. Привернути проголошення самостійности України.

2. Негайно звільнити всіх арештованих провідників ОУН і Степана Бандеру.

3. Негайно звільнити з ув’язнення членів Тимчасового Державного Правління з Ярославом Стецьком на чолі.

4. Забезпечити негайно членів найближчої родини членів Леґіону і звільнити з ув’язнення їхніх найближчих.

5. Реорганізований Леґіон може бути вжитий до дальших воєнних дій тільки на українських теренах.

6. Команда Леґіону і вишкільної кадри має бути українська.

7. Обов’язки і права командного складу такі, як і в німецькій армії.

8. Члени Леґіону зложили вже присягу на вірність Україні, а тому не можуть вже присягати на вірність іншій державі.

9. Реорганізований Леґіон може підписати умову однорічної контрактової служби (до кінця 1942 року).

10. Контракт підписує кожний член індивідуально і кожний одержує копію тієї двосторонньої умови.

Звичайно, що ми мало надіялися на будь-який позитивний відгук і вважали, що німецькі чинники відкинуть наш меморандум. Проте так не сталось. За декілька днів нашого перебування вже у Франкфурті над Одрою нас повідомлено, що приїде представник ОКВ (Головного Військового Командування). На збірку цілого Леґіону цей представник приїхав на коні, а я не дістав коня. Це не був випадок, а зумисне продумана справа, щоб принизити українського старшину.

Після формального привіту він почав вичитувати поволі різні наші домагання і відповіді на них. Отже, всі політичні арешти, про котрі ми згадували, не є «політичними», а кримінальними. Нас повідомлять своєчасно про вислід слідства, яке ведеться. Леґіон після перевишколу буде кинений на східній фронт. Куди і на який відтинок, це, звичайно, поки що залишається військовою таємницею. Наші родини будуть забезпечені подібно, як і родини німецьких вояків. Німецька влада не вимагає поки що від нас особливішої присяги. Представник поминув мовчанкою справу нашого уряду.

Після того представник заявив, що, наколи хтось з леґіону не має довір’я до німецької влади, політики та ін., може звільнитися і з військової служби й повернути додому. Тоді звільнилися лише 15 вояків.

Наше вояцтво знало, що хоча ми, українці, маємо двох грізних, могутніх ворогів, то все-таки большевизм є грізнішим ворогом, і з ним треба воювати. Ніхто з нас уже тоді не сумнівався про ворожу політику гітлерівської Німеччини до України, але всі ми були рішені затримати далі наш Леґіон, бодай як символічну українську військову одиницю того часу.

Перебування у Франкфурті та дальший військовий вишкіл не були особливо цікаві. Найважливіше це те, що там відбулась реорганізація нашого цілого Леґіону. Його поділено на чотири сотні, а командний склад Леґіону був такий:

майор Євген Побігущий – командир Леґіону;

пор. Омелян Герман-Орлик – ад’ютант;

сотник Роман Шухевич – заступник командира Леґіону і сотенний ком. першої сотні;

сотник Михайло Бриґідер – сотенний ком. другої сотні;

пор. Михайло Сидор – сотенний ком. третьої сотні;

пор. Павлик – сотенний ком. четвертої сотні;

д-р Головатий – лікар.

Чотові: пор. Роман Бойцун, пор. Ортинський, пор. Михайло Хом’як, хор. Лунь, хор. Микола Левицький, хор. Святослав Левицький, чот. Роман Кашубинський, чот. Юліян Ковальський, хор. Теодор Крочак, чот. Зорян Калиняк, чот. Карло Малий, дес. Семен Лаврушка.

Підстаршини: дес. Микола Вишатицький, дес. Гартій, дес. Дмитро Пилип, дес. Свобода.

Коли мова про вишкіл, то хоча ми, старшини, проводили цей вишкіл, проте не обходилось при тому без втручування сотника Моха, зв’язкового старшини, який виявився неприхильною нам людиною і, втручаючись у вишкільні справи, не раз їх ускладнював. Дійшло навіть до того, що він захотів приділити німецьких підстаршин до сотень нашого Леґіону. Але на таку його затію вояки наші відразу енерґійно зареаґували – всі раптом «забули» німецьку мову. Рад не рад, Моха був змушений занехати таку свою злосливу витівку.

Але не лише сот. Моха відносився неприхильно до нас. Повіяло холодом до нас теж із різних сторін. Наприклад, я вже згадував, що в Леґіоні був добрий хор. Хотіли ми влаштувати концертовий виступ цього хору у Франкфурті. Полагодили задовільно всі потрібні формальності, замовили залю, готуємося до цього виступу, а тут нагло повідомляють нас, що якась «вища влада» (а таких влад тоді було чимало) заборонила цей наш концертовий виступ у Франкфурті.

Подібних заборон було немало.

У Франкфурті одержали ми дозвіл давати воякам відпустки. Кожний, хто повернув з такої відпустки, розповідав про дуже невідрадне положення і розгулля німецької окупаційної адміністрації, в якій аж роїлося від т. зв. фольксдойчерів і поляків, котрі знали німецьку мову й пішли на службу новому окупантові, щоб і далі панувати над українцями. Я зголошував про різні випадки до вищої влади, подавав факти, але це нічого не помагало. Скрутно було з харчами, і ми з Леґіону посилали родинам заарештованих, головно родині Степана Бандери, масло й цукор, що їх віддавали добровільно наші вояки зі своїх харчових пайок.

Пощастило мені також поїхати на короткотривалу відпустку додому. Застав матір, що мерзла в неопаленій хаті. Ніяк їй не можна було одержати приділу дров на т. зв. «бецуґшайн». Полагодив я цю справу. В часі мого короткого побуту на відпустці і (на довший час не дозволяли мені мої обов’язки) я мав нагоду особисто приглянутися, як живуть наші люди під німецькою займанщиною, яка все-таки в Галичині ще відносно була лагіднішою, ніж на центральних і східних землях України, де справді шалів німецький терор і де українців трактували брунатні окупанти як «унтерменшів».

З гіркотою в серці та з важкими думками вертав я до Франкфурту, і а там уже застав наказ, що 19 березня 1942 року маємо виїхати на т. зв. «айнзац», тобто до воєнної дії. Не було подано місця нашого призначення, бо докладні дані мав лише командир частини. Хоч я був і командиром, проте цього наказу не одержав, а мав його сотник Моха. Так німці трактували командира леґіону.

Їхали ми довго різними окружними шляхами, бо десь попереду нас партизани понищили шляхи й мости.

Яке ж було наше розчарування, коли ми зорієнтувалися, що їдемо не в Україну, а на Білорусь…

Євген Побігущий “Мозаїка моїх споминів”

Майор Євген Побігущий з дружиною Галею. Шлюбна знімка в Берліні, 24 січня 1942 року.
Частина командного складу північної групи ДУН

Поділитися в соціальних мережах

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to Yandex

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *