Радянські каральні органи МДБ на території Львівської області в 1947–1950-х рр.
2011/10/19
СОБОР НА КРОВІ. Серія дев’ята. Альянс над прірвою.
2011/10/19

ОМЕЛЯН СЕНИК. Один із засновників і керівників УВО та ОУН.

Омелян Сеник народився 19 січня 1891 р. в м. Яворів в Галичині, яка тоді входила до складу Австро-Угорської імперії (сучасна Львівська область).

Зі сповненням повноліття О. Сеник був призваний на службу до австро-угорської армії. Він уважено стежив за тогочасними подіями, зокрема, створенням перших українських збройних відділів Січових стрільців, брав участь у роботі молодіжних українських організацій.

Після революції в Австро-Угорщині в кінці жовтня 1918 р. та проголошення Західноукраїнської народної республіки О. Сеник брав участь у створенні Української Галицької армії, брав участь в боях 1918—1920 рр., згодом став сотником УГА.

Після поразки військ УНР і ЗУНР у війні з Радянською Росією та Польщею, Ризький договір 1921 р. закріпив поділ більшості етнічних українських територій між цими державами. Не дивно, що значна частина українських військових не сприйняла подібну ситуацію, як остаточне вирішення українського питання. Група досвідчених військовиків на чолі з полковником Євгеном Коновальцем в 1921 р. утворила підпільну Українську військову організацію, яка ставила основною метою добитися відновлення незалежності України. О. Сеник, як один з засновників УВО, увійшов до складу Начальної та Крайової команди УВО. Подальше його життя було тісно пов’язано з підпільною діяльністю. У 1924 р. О. Сеник був бойовим референтом Крайової команди УВО. У 1924—1926 рр. він був членом Летючої бригади УВО, у 1927 р. — редактором офіційного видання УВО — журналу «Сурма». В лютому 1929 р. був призначений Крайовим комендантом УВО, виконував ці обов’язки до кінця 1929 р., займаючись в основному вишколом кадрів та організаційними питаннями. З 1927 р. він став членом Проводу українських націоналістів, яким залишався до смерті в 1941 р. Згодом він виїхав для проведення організаційної роботи за кордон, перебував у різних містах Європи, був одним з найбільш довірених помічників Є. Коновальця, автором статей у підпільних виданнях, брав участь у розробці організаційних документів.

У лютому 1929 р. О. Сеник взяв участь у діяльності Першого (установчого) конгресу ОУН в м. Відні, ставши одним з засновників цієї організації. За його активною участю були розроблені основні організаційні документи.

Протягом діяльності в ОУН О. Сеник використовував чимало різних псевдонімів, серед яких основними були «Біляк», «Брощак», «Гриб», «Грибівський», «Канцлер», «Кащук», «Урбан», «Урбанський».

Не можна сказати, що його діяльність завжди була успішною, траплялися в ній і серйозні провали. На Варшавському процесі 1935 р. проти С. Бандери та інших організаторів вбивства міністра внутрішніх справ Польщі Б. Пєрацького стало відомо, що в руках польської поліції виявилися документи про підпільну діяльність ОУН, які зберігались у Празі під опікою О. Сеника та Я. Барановського (вони відомі в сучасних історичних дослідженнях як «архів Сеника»). Завдяки цим документам поляки зуміли детально розібратися в організаційній побудові підпілля, виявити багатьох причетних до ОУН українців, з’ясувати, хто і коли віддав наказ вбити Б. Пєрацького та як саме був організований теракт, а також вивідати чимало інших організаційних таємниць.

Оборонцям підсудних тоді так і не з’ясувати, яким чином полякам вдалося отримати ці документи, оскільки суддя на подібні питання відповідати відмовлявся, а за висловлену адвокатами недовіру до інформації польських офіційних осіб накладав значні штрафи. Але шила в мішку не сховаєш. Згодом інспектор польської поліції в Катовицях Мар’ян Хомраньськи свідчив, що використовував одного своїх інформаторів в Чехії, і цими інформаторами цілком могли бути самі-ж таки члени ОУН. Всі ці події сильно підірвали авторитет М. Сеника, адже виходило так, що він та Я. Барановський не зуміли належним чином забезпечити зберігання організаційних документів підпілля, через що стався витік інформації. Згодом багато підпільників вважали, що витік стався саме через Барановського, до якого у молодшої генерації членів ОУН виробилася стійка недовіра. Згодом це стане однією з причин розколу ОУН.

Незважаючи на численні арешти, проведені польською поліцією, ОУН і після 1935 р. продовжувала активну діяльність проти польської влади аж до ліквідації польської держави в 1939 р.

Після загибелі Є. Коновальця у Роттердамі 23.05. 1938 р. О. Сеник був одним з організаторів Другого великого збору українських націоналістів в Римі, де планувалося переглянути устрій організації і визначитися з новим керівництвом.

Цей збір відбувся у в приміщенні колишньої української амбасади, де мешкав професор Є. Онацький 27 серпня 1939 р., за 4 дні до початку Другої світової війни. О. Сеник був обраний головою президії Другого великого збору українських націоналістів, який ухвалив новий устрій ОУН, а також відозву до українців з закликом продовжувати боротьбу за відновлення незалежності. В кінці Збору полковник А. Мельник, який став новим вождем ОУН, затвердив тричленну Президію Проводу ОУН, до складу якої увійшли О. Сеник, Я. Барановський та М. Капустянський.

Після початку у вересні 1939 р. Другої світової війни з польських тюрем звільнилася більшість українських політв’язнів, в т.ч. С. Бандера та багато інших підпільників з молодшої генерації, що були прихильниками активних дій. Поступово назрівав конфлікт між Проводом ОУН, який базувався за кордоном та складався переважно з осіб старшого віку, та молодими підпільниками, які діяли безпосередньо в Західній Україні. Результатом конфлікту став розкол ОУН на дві фракції — ОУН (бандерівців) та ОУН (мельниківців). О. Сеник залишився у складі ОУН(м) і у подальшому був одним з найближчих помічників А. Мельника.

Після нападу Німеччини на СРСР 22 .06. 1941 р. О. Сеник організував та очолив Основну похідну групу ОУН(м), метою якої було дістатися до Києва та сприяти відновленню незалежності України, утворенню місцевих органів влади. Ця група вирушила слідом за фронтом в Східну Україну, і поступово просувалась вглиб України, проводячи у населених пунктах агітацією та намагаючись організувати населення на боротьбу за відновлення української незалежності.

30 серпня 1941 р. О. Сеник та М. Сціборський, перебуваючи з групою в м. Житомирі, за не до кінця з’ясованих обставин загинули від рук невідомого вбивці. Існує кілька версій тогочасних подій: одні вважали, що їх могли вбити радянські агенти, інші — що це зробили підпільники ОУН(б), треті — що це могла бути справа рук німецької контррозвідки.

Щодо радянської агентури, то історики діаспори неодноразово стверджували, що вбивство могло бути справою рук Кіндрата Полуведька, який в 1930-х рр. неодноразово бував в Європі, зустрічався з керівниками ОУН, а потім повернувся до УРСР і тривалий час не підтримував контактів з ними. Він мав зустріч з О. Сеником та М. Сціборським в Житомирі у своєму помешканні, а після їх вбивства зник. Все це дійсно дає підстави вважати його одним з підозрюваних. Однак документів, які стовідсотково підтвердили б цю версію, на сьогодні не виявлено. Після розпаду СРСР в архівах компартії УРСР також не вдалося виявити вказівок чи іншої інформації про причетність до вбивства радянських спецслужб, хоча ліквідація керівників ОУН їм однозначно була вигідна. К. Полуведько загинув в окупованому німцями Харкові в 1942 р.

Щодо можливості участі бойовиків ОУН(б) у вбивстві, то цього також не можна виключити, адже на той час стосунки між двома організаціями українських націоналістів були непростими. Доходило і до збройних сутичок. Однак згодом керівники ОУН(б) офіційно заперечили свою участь у вбивстві О. Сеника та М. Сціборського, про що було видано навіть окрему листівку з роз’ясненнями для населення.

Чи могло бути так, що керівників ОУН(м) вбили німці? Така версія також не виключена, адже влітку 1941 р. вони розпочали масові арешти українських націоналістів. Однак поки що підтвердити цю версію також немає чим.

Отож, варто підсумувати, що станом на сьогодні документів, які б остаточно підтвердили якусь з зазначених версій – досі не виявлено. Питання хто вбив О. Сеника та М. Сціборського залишається відкритим для істориків і громадськості. Після відновлення незалежності України біля центрального собору в м. Житомирі був встановлений пам’ятний хрест на місці поховання (мабуть, все-таки символічному) О. Сеника та М. Сціборського.

Підсумовуючи сказане, слід відзначити, що основна частина життя О. Сеника проходило у важких умовах бездержавності українців, коли, здавалося, були втрачені вже всі можливості для продовження боротьби. Не зумівши утвердити свою державність в 1917—1921 рр., українці знову опинилися серед бездержавних народів. Українська земля була розчленована між СРСР, Польщею, Румунією та Чехословаччиною. Однак сила волі підпільників виявилася міцнішою за будь-які обставини: як виявилося, боротьбу можна проводити навіть у найважчих умовах. О. Сеник залишив після себе яскравий слід у історії українського визвольного руху: він брав участь у створенні УГА, вніс значний внесок у формування ідеології та вихованні кадрів УВО і ОУН, був членом Першого конгресу ОУН у Відні в 1929 р. та Другого великого збору українських націоналістів в Римі у 1939 р., був редактором журналу «Сурма», був одним з найбільш довірених осіб Є. Коновальця та А. Мельника.

Основною метою його життя завжди була боротьба за відновлення незалежності України. Саме тому нам здається, що сучасне покоління українців, яке живе в незалежній державі, повинно пам’ятати про нього. Адже народ, який не пам’ятає власної історії, і тих, хто боровся за незалежність нашої країни – не буде мати достойного майбутнього.

О. Іщук (м. Київ)

Поділитися в соціальних мережах

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to Yandex

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *