У лісах під Невелем
2011/11/09
УКРАЇНСЬКЕ ВИЗВОЛЬНЕ ВІЙСЬКО
2011/11/09

ОСІНЬ 1946 РОКУ

Літо кінчалося, надходили сірі похмурі дні. Селяни, яких ще не було вивезено, збирали своє збіжжя з надією, що будуть зимувати у своїх селах, тішилися, хоч у небезпеці, свободою, приготовлялися до зими. Але ніхто не був певний, чи може завтра ворог наскочити на село і їх вивезти в далекі незнані краї. 3 терену приходили сумні вістки про вивіз наших селян із поодиноких сіл.

Сотня Громенка також не дармувала часу: окрім того, що треба було зводити бої з ворогом, потрібно було подумати і про забезпечення на зиму. Криївки сотня мала готові, бо подбали про них ми ще з весною. Ми магазинували харчі, одяг, амуніцію, тощо.

Ворог почав щораз більше зміцнювати свої гарнізони. Було загадковим, чому саме під зиму він так чисельно зміцнює свої сили. Ворог робив це дуже конспіративно. Розвідка доносила, що ворог зміцнює залоги, бо сподівається нападу УПА. А інші казали, що приготовляються до великої переселенчої акції.

Вже минуло чимало часу після війни, але польський уряд не міг збройно знищити УПА. Заплановано було вивезти українське населення, яке стояло рамено до рамена, і таким засобом знищити повстанців.

Західний світ добре знав про боротьбу УПА, бо наші провідники мали кілька зустрічей з чужинецькими кореспондентами. Після війни більшовики були їхніми союзниками, тому ці кореспонденти не хотіли про українську боротьбу писати.

Осінні ночі стали холодними. Сотня більшість часу перебувала в лісах та відвідувала села, які ворог ще не вивіз. Селяни були прибиті горем, вони не журились, що станеться з ними, але вболівали за те, що станеться з нами, якщо ворог вивезе ціле Закерзоння. Вони тривожилися про те, що ми не будемо мати допомоги. Ми їх заспокоювали, казали, що УПА також перейде на схід, в Україну.

Наша розвідка постійно діяла. Сотні було тяжко порушатися в терені, бо ворог застосовував партизанську тактику, висилав частини на засідки, хоч не дуже мав успіхи, але все ж іноді хтось із нашої розвідки натрапляв на ворожу заставу.

Сотня на постою в делягівському лісі. Неділя. День погідний, хоч трохи зимний, але той холод не перешкоджав воякам УПА. Кожний рій розпалив вогні, і вояки грілися. Сонце підійшо вже високо та кидало своє золотисте проміння на поляну, де відпочивала сотня Громенка. Біля обіду повернула розвідка і повідомила, що натрапила на двох убитих вояків УПА, але не можна було їх розпізнати, бо ворог страшенно понівечив їхні тіла. Невдовзі повернула друга частина розвідки і повідомила, що натрапила на убитого стрільця Бурого, але не змогли тіла забрати, бо ворог тільки на те і чекав, що упівці прийдуть забрати свого побратима. Щоб не лишати убитих на поталу круків, що зграями кружляли, сотенний наказує чотовому Бартлеві піти з чотою в борівницький ліс та забрати тіла полеглих, а чота Залізняка піде до села Липи і забере тіло стрільця Бурого, щоб поховати їх на спільному цвинтарі біля Волі Володзької. Сотенний нетерпляче проходжувався по таборі і, як мав звичку, потирав руки. Він — командир сотні, і відповідає за кілька сотень вояків, для нього кожна втрата була дуже болючою.

По часі обидві чоти повертають і приносять тіла загиблих. Вояки сотні також переживали кожну втрату. Не гаючи часу, сотенний каже мені зробити збірку сотні, забрати тіла вбитих і відійти до Волі Володзької.

Тіла позавивано в палатки, і відмарш до упівського цвинтаря. За півгодини маршу сотня була на місці. Викопано три могили. Сотня стояла на “Струнко”, а серед мертвої тиші пролунав голос сотенного Громенка:

— Почесть дай, на могили глянь…

В той момент помалу опускали тіла в могили. Настала мертва тиша, високі ялиці, які не раз бачили як хоронили вояків, мов приспівували: “… кличуть кру-кру-кру, крилонька зітру, доки море перелечу…”. В той момент грудки свіжої рідної землі засипали героїв УПА.

Минулої зими ворог робив несподівані напади — спаливши село скоро втікав, щоб не попасти в руки повстанців. Тепер вороги стали великими героями, бо стягнули цілу армію проти малих сил УПА. На ніч вороги раніше боялися залишитися в селі. Тепер вони оперували великими з’єднаннями і стали такими героями, що не боялися і на ніч залишитися в селі. Були такі випадки, що половину села займали поляки, а половину села — сотня Громенка.

Окрім ворожих блокад, підпільна праця була в повному русі. Було все трудніше ворогові рухатися в терені, можливо тому, що вояки УПА знали терени так, як свою хату. Ось чому нам було легко обминати ворожі застави.

У нас вже вичерпувалися запасові харчі. Думаємо, як би дістати харчів з криївки, що є в селі Нетребка. Висилаємо розвідку до села, щоб перевірити, чи немає Війська Польського. Розвідка повертає і зголошує, що в селі спокійно, і немає нікого.

Я висилаю ройового Лозу з роєм і сотенного інтенданта Глуза по харчі. Рій впорався дуже скоро і повернув з харчами до сотні. Інтендант Глуз розподілив їх поміж роями. Наші жваві кухарі скоро розпалили вогні і порались з вечерею. Вояки підкріпилися і стали веселішими, бо “кишки перестали грати марша”, як сказав стрілець Павук. Вояки були в доброму гуморі. Я і сотенний Громенко переходимо поміж вояків, щоб побачити їхній настрій, зупиняємося біля кожного роя. Вояки жартували і були в доброму гуморі, навіть і не думали про завтрашній день.

В повороті Громенко каже:

— Бунчужний, яка ваша думка про наше вояцтво? Я, не надумуючись, відповідаю:

— Бачу, що хоробрі вояки, хоч голодні, вимучені, але незламні духом.

Сотенний добавляє:

— Можемо бути за них горді.

Повертаємо до почоту, застаємо друга Лагідного і друга Зоряна, що закінчують свої порції. Зорян дотепно каже:

— Друже командир, ще так ніколи не смакувала бараболя, як сьогодні!

— Краще, як вівсяні ощипки! — докинув друг Лагідний.

На згадку ощипків друг Зорян задумався. Я те завважив та кажу:

— Не викликай вовка з лісу, бо ще наш Дмитруньо (то було його ім’я) розплачеться.

Сотенний нічого не відізвався, сів на палатку і задумався. По хвилі Зорян підніс голову і жартом сказав:

— Я задумався за свої ощипки, а бачу, що сотенний задумався за свою “чорнобривку”.

Почувши то, сотенний обурився:

— Хай вас всіх чорт побере! Я думаю над складною ситуацією і як з того виіїти, а їм чорнобривки в голові. От, козарлюги!

Але досить жартів. Бунчужний, оголосіть збір, будемо змінювати місце постою, бо трохи задовго затрималися на одному місці, можуть нас поляки розконспірувати, і буде гаряче нам.

За кілька хвилин сотня була готова до відмаршу. Чота Іменного — переднє забезпечення, чота Бартля — бічні, а чота Залізняка — заднє запезпечення.

Машеруємо один за другим, лише сухе листя шелестпть під ногами повстанців. Прямуємо в сторону борівницького лісу, біля присілка Явірника Руського — Нетребкою. В тому комплексі маємо харчові магазини, там забезпечимося на кілька днів, там також є санітарна криївка зі шістьма пораненими вояками.

В лісі розтаборились. Сотенний висилає доктора Шувара з охороною піти до криївки, занести пораненим харчів та перевірити їхній стан здоров’я. Ніч була холодна, але місячна. По часі д-р Шувар повертає і звітує, що поранені в доброму стані і просили, щоб їх звільнили з тієї діри, бо хочуть воювати.

Сотня рейдувала рідними теренами невпинно. Пізня осіння пора відмираючої природи навівала смуток і жаль, але тільки зрідка — в хвилини роздумів. Ми були сповнені рішучістю і далі стояти в обороні рідного краю, землі і знедоленого народу.

На порі стала зима. Упав перший сніг. Зближався латинський різдвяний час.

Ворог закріплював свої гарнізони, бо сподівався атаки УПА. Сніг не переставав — впало до п’яти сантиметрів. Для нас не було то весело, бо наші сліди були доброго розвідкою для ворога. Ми мусили добре маскуватися.

Перед Різдвом ворог не висилав у терен своїх частин. На польський Свят-Вечір, аж до Нового Року, кватирували ми в Ясеньові. По Новому Році вийшли ми до лісу. Зближався наш Свят-Вечір. Вояки цікавилися, де сотня буде святкувати, але поки що це нікому не було відомо — все буде залежати від теренового спокою. Наші селяни, які ще не були вивезені, приготовлялися до вшанування того великого свята. Вони знали, що то будуть останні свята на рідній землі і з нами, борцями за Україну.

В терені спокій. Сніг впав досить великий. На радах сотенного почоту вирішено святкувати Різдво в Явірнику Руськім. Під вечір вислано до села розвідку і повідомлення для селян, що сотня прийде до них на Свят-Вечір. Смерком сотня вмашерувала до села. Селяни дуже раділи і тепло вітали нас.

Хоч сильний мороз і сніг дошкуляли, але то не дуже діяло на вояків, бо в кожного була радість і душевне задоволення. Сотенний каже мені виставити сильні забезпечення і наказати службовому старшині, щоб часто змінював стійки і застави, щоб кожний вояк міг разом зі селянами кутею. Настрій був святковий: дітвора бігала, приносили з батьками до хати, за нашим звичаєм, солому, сіно і дідуха, якого завжди ставили за стіл в кут. Господині поралися біля кухонь, а решта родини приготовляла столи.

Сотенний почот, як звичайно, загостив до родини Баків. Була то дуже свідома і патріотична родина: двоє синів були членами ОУН, дочка Стефа працювала в підпіллі як зв’язкова.

Увійшли ми до хати. Привіталися, поздоровили господарів із Різдвом Христовим. Старенька пані Бак також привітала нас з Різдвом і побажала нам успіхів у нерівній боротьбі з ворогом. Цей незабутній образ старенької ще й сьогодні стоїть в мене перед очима. Тут пригадалась мені моя рідня, як був я ще молодим хлопцем. Яка радість наповнювала тоді наші серця. Тепер там жорстока дійсність. Ворог позамикав церкви, переслідує всіх, хто вірить в Бога та вбиває моральне і духовне почуття людини.

Далі пані Бак запросила нас сісти за стіл, щоб поділитися традиційною кутею. Всі ми з родиною засіли за стіл. Пані Бак поблагословила Божі дари, які були на столі, відтак привітала всіх:

— Христос Рождається!

— Славте Його! — відповіла ціла родина.

Тут радості не було кінця. За якийсь термін, під час нашої спільної вечері, приходять дівчата, святково повбирані, просять, щоб ми прийшли до читальні на спільну вечерю.

Сотенний подякував, ми всі встали і подались до читальні, де на нас чекали селяни. Входимо, бачимо прямокутні столи, застелені вишиваними скатертинами, посередині стіни висів образ Святої Покрови, вбраний гарними вишиванками. Засідаємо за столи. Посередині сотенний Громенко зі своїм почотом, відтак, старшини, старші селяни і жінки, а для кого не було місць, то займали місця де могли.

Посередині стола стояла велика посуда з кутею, далі хліб та інші українські традиційні страви. Коли всі зайняли місця, сотенний дає наказ: “Струнко”. Курінний капелан, отець Кадило, почав “Отче Наш” — за ним присутні: “Ти, що єси на небесах і на землі”. По молитві: — наказ “Спочинь”. Отець Кадило поблагословив Божий Дар, у залі запанувала мертва тиша. 3-за столу встає сотенний Громенко, на його обличчі можна було побачити велике зворушення. Спочатеу він не міг видобути зі себе слова, а по часі понісся по залі його зворушливий голос:

— Друзі командири! Вояки Української Повстанської Армії! Дорогі брати і сестри! Відвічний ворог України не дає нам вільно жити, нищить нашу культуру, наш найдорожчий скарб — віру в Бога. Сьогодні ми не можемо святкувати вільно цей урочистий день Різдва Христового. Ми свідомі того, що планує ворог на майбутнє для нашого народу. В обороні нашої Святої Віри, Святої Ідеї Українська Повстанська Армія під командою генерал-хорунжого Тараса Чупринки разом з вами, брати і сестри, стала до спільної боротьби, хоч знаємо добре, що багато з нас поляже в тій нерівній боротьбі… Краще згинути у боротьбі, ніж жити в неволі. За Божою допомогою зібрались ми тут з вами, може вже востаннє, щоб поділитись з вами традиційною кутею, бо ворог, за нашими відомостями, планує вивезти все українське населення Закерзоння і розкинути його по просторах комуністичної Польщі чи Росії. Хай цей Свят-Вечір залишиться назавжди у наших серцях! Христос Рождається!

По тих словах сотенного можна було завважити сльози у всіх присутніх. Цей зворушливий момент тяжко описати, але слід підкреслити героїзм українського народу, який був приготований на найгірше. Під час вечері настала велика радість, гумор, колядки і багато інших веселощів.

Хоч як було весело, але вже заносилось на день. Нам треба було залишити наших рідних і добрознчливих селян та відійти до лісу, щоб не наражувати їх на небезпеку. Вояки допомогли дівчатам сховати столи, щоб не залишити читальню підозрілою.

Сотня закватирувала на старих становищах в делягівському лісі. Рано почав падати великий сніг, і нам треба було маскувати за собою сліди.

Розтаборилися. Наші жваві зв’язкові Крик і Перець роздобули сухого дерева і розпалили вогнища. Сніг не переставав падати, сильний мороз дошкуляв. За якийсь час долучила з терену розвідка і повідомила, що в терені спокійно. Ворог не робив випадів, і тяжко було зорієнтуватися, що то за тактика.

Сотенний склад, посідавши коло вогню, пригадував родинні моменти, а тому, що були ми з різних частин Україии, то у кожного були свої звичаї. Молодь ходила з Вертепом, вітала кожну родину словами “Христос Рождається”. На Різдво дзвони гармонійним тоном вигравали радісну мелодію, сповіщали про народження Спасителя світу. По обіді студентська молодь колядувала біля рідної школи. Сьогодні ворог знищив усе, тяжко подумати.

Між тим, вояки приготували престіл, а капелан, отець Кадило, відправив Службу Божу і панахиду за полеглих вояків УПА.

Під вечір сніг не став падати. Було питання: де могли б загостити на Різдвяну Вечерю. Друг Лагідннй подав думку, що добре було б піти до села Гута. Ввечері сотня відійшла до Гути.

Коли перша стежа увійшла в село, селяни, їх жінки і діти вибігали і вітали нас словами: “Христос Рождається”. Господині приготовляли наскоро щось гарячого, щоб вояки погрілись. Тут хочу підкреслити, що в Гуті не менша була радість, ніж у Явірнику.

Село Гута було в доброму положенні до кватирування. 3 одного боку тягнувся ліс, а з другого височіла гора. Село не мало читальні, тому сотня святкувала по хатах зі селянами. Щоб не залишити сіл, де ми постійно кватирували, сотенний вирішив вислати чоти до кількох сіл, щоб зі селянами відсвяткувати Різдво: чотовий Іменний — до Нетребки, чотовий Залізняк — в Поруби, а чотовий Бартель — до Володжа. Сотенний почот пішов з чотою Бартля до Володжа.

Село Володж було над Сяном, а по другому боці Сяну, в Невістці, стояла частина ВП, тому селяни не сподівались, що сотня Громенка може загостити до них на свята. Але не зважаючи на їхні несподівання частина сотні прийшла, а головне — що прийшов сотенний почот. Свято відмітили ми спокійно зі селянами.

Зустріч у Володжі була дуже радісна, але тому, що вже заносилося на день, ми мусили попрощатися зі селянами і відійти.

Іван Йовик. “Нескорена армія” (Із щоденника хорунжого УПА”)

Поділитися в соціальних мережах

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to Yandex

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *