РЕВОЛЮЦІОНЕРИ В РЯСАХ
2012/05/03
ШУХЕВИЧІ…
2012/05/04

Останній гетьман України

3 травня виповнюється 139 років від Дня народження визначного державного діяча, воєначальника, гетьмана України Павла Скоропадського. Він походив із знаменитого гетьманського роду Скоропадських, одначе завдяки віковій політиці російської окупації перші сорок років життя від українських справ був досить далеко. Вивчившись у Пажеському корпусі, розпочав блискучу військову кар’єру, пройшов російсько-японську війну 1904-05 років з нагородами за хоробрість, дослужив до чину генерал-майора. З початком Першої світової війни керував кінним полком, далі дивізією, у січні 1916 року в чині генерал-лейтенанта очолив 34 армійський корпус, розміщений в Україні. Саме тут він і відчув себе українцем і нащадком гетьмана Скоропадського. Корпус (а це 60 тисяч бійців), який був однією із найдисциплінованіших і найбоєздатніших частин, швидко перетворився на український. Він став на захист Центральної Ради від збольшевичених частин, популярність Скоропадського серед українців почала неухильно зростати.

У той час на противагу Центральній раді створено організацію “Українська громада”, котру підтримував Союз землевласників і яка почала підготовку до встановлення в Україні самодержавної влади (гетьманату). 29 квітня на Всеукраїнському хліборобському з’їзді Скоропадського обрано гетьманом України. Держава Скоропадського дійсно опиралася на старі самодержавні кадри. Це не тільки тому, що прихильники демократичного розвитку України його не підтримали, відмовившись зайняти посади в уряді. Вони вважали і говорили, що якщо він не соціаліст і не демократ, то і не українець.

Але й у такому не зовсім українському середовищі гетьман зробив дуже багато для зміцнення України. За декілька місяців гетьманщина мала такі здобутки в культурі, про які мріяли багато поколінь інтелігенції. Було створено Український національний архів, Національну галерею мистецтв, Український історичний музей, Національну бібліотеку Української держави, Українську національну оперу, Український державний драматичний театр, Українську школу кобзарів. Засновано видавництва для масового друкування різноманітної літератури українською мовою, мережу українських книгарень та книгозбірень у всіх регіонах держави. Визначною подією стала фундація Української академії наук, президентом якої було обрано геохіміка Володимира Вернардського, секретарем-мовознавця Агатангела Кримського. Українська мова стала державною. Уряд узяв послідовний курс на здобуття українською церквою автокефалії, окремим універсалом було відновлено козацтво. Розроблено проект земельної реформи, фахівці вважали його одним із найпрогресивніших у світі. Створено єдиний тип початкової школи та переведено її на українську мову навчання. Розуміючи неможливість швидкої українізації середньої та вищої школи, уряд Скоропадського обрав курс на створення системи україномовних гімназій та університетів, які б за державної підтримки функціонували б поруч із російськомовними. Результат вражаючий: наприкінці гетьманату на Україні засновано близько 150 україномовних гімназій і два українських університети в Києві та Кам’янці-Подільському. Для початкової школи видано кілька мільйонів примірників українських підручників. Створювали спеціальні вчительські курси, лекції там читали видатні діячі української культури.

За часів свого гетьманування Скоропадський налагодив дипломатичні зв’язки з багатьма державами, зокрема з Кубанню, Доном, Кримом, залагодив протиріччя з Раднаркомом червоної Росії. Опинившись після зречення від влади на Заході, Павло Петрович відстоював перед офіційними колами Німеччини інтереси українців, незалежно від їх політичних поглядів, сприяв звільненню із концтаборів С.Бандери, А.Мельника, Я.Стецька та ін.

Чи мав гетьман шанс утримати владу? Важко сказати. Тоді треба було вибирати радикально та швидко: консерватизм Скоропадського, безхребетна демократія Центральної Ради чи ще гірше – анархія Махна. Народ схильний чути тверді та безкомпромісні гасла, бачити реальні, тверді кроки. А тодішні Винниченко та Грушевський не були ні націоналістами, ні до кінця соціалістами, ані досвідченими військовими. Тодішня українська соціал-демократія не мала жодної певної позиції з багатьох питань і тому її програш був закономірним. Але ці амбітні “державні мужі” ні в якому разі не могли та й не хотіли перекреслювати себе, щоб підкоритися українському монарху. Тому трохи пізніше через них Україна була окупована російським червоним монархом.

“Я вірю у творчій дух українського народу. Я вірю, що які б іспити йому господь не надіслав, він це витримає. Я вірю, що Україна нарешті буде вільною”, – писав Павло Скоропадський за місяць до своєї смерті. Помер він 26 квітня 1945 року неподалік Мюнхена після тяжкого поранення під час бомбардування авіацією радянських союзників. Безумовно, що якби він прожив ще деякий час, його б чекали більшовицький трибунал і страта. Та доля подарувала йому відхід у інший світ у родинному оточенні.

За свої 72 роки життя Скоропадський гетьманував лише 7 з половиною місяців. Якщо перші 45 років вважати передмовою до гетьманства, останні 27 – були тяжкою розплатою за відносно недовгу мить влади над вируючою у пошуках майбутнього Україною. Заплатив він сповна – смертю маленького сина ще за часів гетьманування, поневірянням на чужині, перебуванням під опікою німців у період нацистської Німеччини. Він багато зробив у еміграції для українського національно-визвольного руху, бачив майбутнє України у гетьманаті (конституційній монархії), вважав цей устрій кращою формою державного правління.

Зореслав Кумпан,
голова Бердянської міської організації ВО “Свобода”

Поділитися в соціальних мережах

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to Yandex

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *