Особливості святкування дня святого Миколая ”по-данєцкі”
2011/12/22
Операція “Тютюн” (Юрій Тютюнник)
2011/12/23

ОСИП НАВРОЦЬКИЙ. Початки УВО у Львові.Частина І

Сотник Осип Навроцький, перший Голова Начальної Колеґії УВО у Львові в 1920-1921 роках, подає ось тут незвичайно цінні з історично-документарного боку завваження про початки Української Військової Організації у Львові та про перші роки її діяльности.

Як сам каже, довгий час носився він з думкою, щоб списати їх і зберегти в той спосіб для історії українського підпілля: “Я почав був писати їх у часі останньої війни, в Криниці на Лемківщині в 1940 році, маючи нагоду устійнювати дати й події з двома учасниками початкових дій УВО – чет. Дмитром Палієвим і сотн. Богданом Гнатевичем. Ми прийшли до переконання, що треба все, що ще залишилося в пам’яті, зареєструвати. Але, коли в Криниці з’явилося ґестапо і почало по-своєму нишпорити, ми рішили роботу припинити, а написане знищити. Не можна було в тодішній ситуації придумати безпечне місце для сховку. А не було вказаним рискувати, щоб ґестапо дістало до рук прізвища тих, що були активні в громадському й політичному житті.

Відтворити події з-перед 40 років – надзвичайно важко. Нема навіть можливости орієнтуватися, щодо дат і осіб на основі вісток у тодішній українській пресі – у “Впереді”, а опісля в “Ділі” й інших часописах. Ані в Канаді, ані в ЗДА нема всіх річників тодішніх часописів, а лише десь тут і там поодинокі числа… Хочу спробувати відтворити їх з пам’яти, а водночас спонукати проф. Юрія Полянського, члена першої Начальної Команди УВО написати свої спомини, чи доповнити або спростувати мої”.7

Ім’я Осипа Навроцького добре відоме було українській громадськості міста Львова й цілої Галичини в часі між двома світовими війнами (1914-1939 роки). Як третій з черги Голова Українського Студентського Союзу в роках 1912-1913, потім директор видавничої Кооперативи “Червона Калина”, організатор і перший Голова Українського Спортового Союзу – на тому становищі перебув він повних сім літ – вложив він багато праці в розбудову українського суспільного життя і поклав для нього тривкі заслуги.

В українському війську був спочатку четарем УСС і комендантом сотні УСС до 1 листопада 1918, а від 1 березня 1919 року – сотником УГА.

В політичному житті – був членом Української Радикальної Партії ще з-перед першої світової війни. По війні, на першому повоєнному з’їзді перед кінцем 1920 року у Львові, обрано його генеральним секретарем партії і цей пост занімав він, як довго належав до УВО.

Автор заступає думку – подібно, як Володимир Мартинець, – що Українську Військову Організацію заснували, розбудували і вели колишні Січові Стрільці. В тому дусі і в такому переконанні писав він свою працю про початки УВО у Львові.

Ще залишився при житті другий член Начальної Колеґії УВО, проф. Юрій Полянський. На превеликий жаль не вдалося переконати його про потребу списати свої спогади з тих часів та облегшити в той спосіб працю майбутньому історикові Української Військової Організації. Висилані до нього листи від редакції “Срібної Сурми” залишилися без відповіді.

Ніхто інший з перших членів Начальної Колеґії, а опісля Начальної Команди УВО у Львові вже не живе. Відійшли у вічність полк. Євген Коновалець, Михайло Матчак, Ярослав Чиж, Дмитро Паліїв та інші. Тим більшу вартість матимуть свідчення й розповідь сотн. Осипа Навроцького, як живучого ще члена тієї найстаршої ґвардії УВО.

Початок заіснування УВО припадає на другу половину серпня 1920 року. Тодішня ситуація на військовому і політичному відтинках була така: Старшинський Корпус і вояцтво Української Галицької Армії, роззброєні в квітні 1920 року, перебували в польському полоні в Тухолі та в інших таборах для полонених. Досить велика група старшин і вояків з Херсонської Дизізії перейшла через Карпати на Чехословаччину. По совєтському боці був ще один галицький курінь. Невеличке число старшин і вояків УГА було по різних частинах Армії УНР, найбільше в ІІІ Залізній Дивізії. На волі, в краю, були тільки ті, що щасливо обминули роззброєння, або втекли з польського полону, зараз після роззброєння, з таборів у Проскурові, Ялтушкові, Вінниці й інших. Проживали на волі ще також старшини і вояки Корпусу Січових Стрільців, що по розв’язанні Корпусу в листопаді 1919 року не взяли участи в Зимовому Поході Армії УНР, а добилися до Галичини, або виїхали за кордон.

Політична ситуація була безвиглядна. Президент ЗУНР, Д-р Євген Петрушевич, з найближчим оточенням жив у Відні, провідні політичні і громадські діячі здебільша були інтерновані по таборах – у Вадовицях, Домбю та інших. Виходив одинокий український часопис “Вперед”, друкований наполовину польською мовою.

Положення в Галичині добре схарактеризоване у вступі до “Кривавої Книги” Уряду ЗУНР.

“Теперішня польська окупація, це страшна картина мартирології українців, мартирології, якої ні під теперішню хвилю не зазнав жаден інший народ, ні якої приміру не знає взагалі історія. Це нечувано брутальна й нелюдська наруга з високих народних постулятів і з засади самоозначення народів.

Польська інтеліґенція і польська молодь, що складаються головно на польські окупаційні війська, виховані на крайно шовіністичній протиукраїнській літературі і пресі, горить так сліпою та кровожадною ненавистю до українського народу, якої другої пари тяжко знайти в сучаснім світі. Віддаючи в руки цеї інтеліґенції і цих військ “пацифікацію” Східньої Галичини, значило: видати українське селянство та інтеліґенцію без різниці пола й віку на найдикіші переслідування, проти яких бліднуть балканські чи вірменські масакри, російські погроми чи большевицький терор.

У казематах Модліна, Берестя, Стражлкової, Варшави, в таборах полонених у Домбю, Вадовицях, Перемишлі, Пикуличах і других караються і гинуть тисячі й тисячі неповинних українських жертов звірського терору поляків.

Число всіх арештованих та інтернованих осіб з цивільного українського населення Східньої Галичини перейшло рішуче висоту чверть мільйона голов, – число в порівнянні до українського населення Східньої Галичини, виносячого тепер не більше як три і пів мільйона душ, – прямо страшне.

Виходить, що поляки арештували кожного восьмого українця чи українку, це значить у практиці: арештували все, що в народі було свідоміше, характерніше і рухливіше та впливовіше. Розуміється, що вже сама нечувана кількість інтернованих унеможливлювала їх належне приміщення, наслідком чого умови, серед яких цих нещасних наглочено в тюремних келіях, чи нужденних, п’ятнистим тифом і червінкою заражених бараках, сталися рівнозначні з їх засудом на смерть. І справді: щонайменше п’ята частина інтернованих упала жертвою цих страшних хворіб, при чім польські власті нічого не робили, щоб лютуванню тифу й червінки серед цього цвіту українського народу запобігти. Навпаки: хворих держано навмисно всуміш з ще незанедужавшими, щоб у той спосіб вигубити сам цвіт українського народу Галичини.

Сотки невинних голов лягло в домовину від злочинної польської руки. Українським селянам вирабувала польська армія все, що мали: гроші, худобу, коні, збіжжя, одіж, білля, домашні і господарські знаряди. Багато сіл спалено, на много сіл наложено високі контрибуції, що їх селяни мусіли зложити під загрозою спалення села. Багато церков зачинених, бо священики арештовані, інтерновані або конфіновані в польській частині Галичини, а деякі в звірський спосіб вимордовані,9 много з них мусіли втечею за Збруч рятуватися перед смертю і польськими розбоями. Деякі церкви спалені або зруйновані та зрабовані. Народні школи майже всюди позамикані. Середнє шкільництво, передусім приватне, вбито, до вищих научних заведень (університетів і техніки) наша молодь безоглядно не допускається, не дозволяються уладження приватних університетських курсів для українців коштом українського гроша; товариства і спілки завішені в урядуванні, многі часописи застановлені, словом, припинено все українське публічне життя. В краю ширяться в застрашаючий спосіб різні пошесті, а поляки нароком не дають населенню жадної помочі.

Оті страшні відносини не перервалися і до сьогодні, мимо того, що навіть у польськім соймі і в польській пресі відозвалися спорадичні голоси людського обурення на страшне варварство польських імперіялістів. Супроти того віддання Антантою власти над кількома мільйонами українців (і жидів) у руки їх так жорстоких національних ворогів було не тільки тяжким промахом проти всіх прав людини і проти примітивних вимог людськости, але прямо видачею на загладу українців у Галичині”.

Осип Навроцький у військовому однострої

В якому часі прибули до Львова старшини Корпусу СС, не знаю. Коли я при кінці серпня 1920 року опинився у Львові, то мусів спочатку скриватися. “Вєк Нови”11 надрукував після розброєння УГА нотатку, що “найгіршою була Коломийська Бриґада, з сотником Навроцьким на чолі, в Бібрці”. Я був етапним і станційним комендантом на залізничій станції Бібрка-Глібовичі і певне тамошні поляки мали до мене свої претенсії. Я знав, що за мною шукали поміж роззброєними в касарнях на Ялівці коло Львова, що арештували мого одноіменника, залізничника з Кам’янки Струмилової і ще якогось Навроцького. Та не сиділося мені в хаті і я почав блукати по місті, шукаючи знайомих і праці. Десь з початком вересня я наткнувся на Руській вулиці на Володимира Целевича,12 мого доброго знайомого і товариша з львівського університету та з Академічного Дому. Коли по першім привітанні він довідався, що я не знаю, що з собою робити, одразу запропонував мені роботу на пості начальника канцелярії в Українськім Горожанськім Комітеті, де він був секретарем. Володимир Целевич договорився зо мною, що другого дня вранці підемо до Голови УГК, д-ра Степана Федака. Д-р Степан Федак знав мене з-перед війни. Він був головним директором “Дністра” і “Карпатії”,13 а я працював там, як кореспондент. Привітав він мене з поворотом з війни, як знайомого, і без балачок затвердив пропозицію Володимира Целевича. З бюра дир. Степана Федака в “Дністрі”14 ми обидва з Целевичем пішли до канцелярії УГК по другій стороні Руської вулиці під ч. 3, ІІ поверх.

Чи не першого дня після того зайшов до УГК Михайло Матчак.15 Не бачили ми один одного повних чотири роки, а були ми обидва “усусуси”,16 товаришували на фронті, працювали під рукою тодішнього сотника Дмитра Вітовського в “Фонді національного скарбу” і приятелювали. В серпні 1916 року на горі Лисоні Михайло Матчак попався в російський полон і перебував у Дубовці над Волгою, разом з Андрієм Мельником та іншими старшинами УСС, що з вибухом революції в Росії 1917 року вирвалися з полону, добилися до Києва і зорганізували там Січових Стрільців на чолі з Євгеном Коновальцем. Кілька тижнів після бою на Лисоні я попався під Потуторами теж у російський полон, теж над Волгою, але на півночі, в Симбірську. В січні 1918 року, почерез Місію Міжнароднього Червоного Хреста дістався я до Норвегії і після Берестейського Договору, як “полонений України”, вернувся до Львова й опісля до усусусів.

В бюрі УГК ми з Матчаком не мали можливости наговоритися. В тому часі Український Горожанський Комітет був одинокою центральною українською установою, де збігалися всі нитки, не тільки харитатного характеру. Сама ж допомогова ділянка вимагала надзвичайних зусиль, а їм могла дати раду тільки така людина, як д-р Степан Федак. Громадський діяч, економіст, невичерпної енерґії і роботящости людина, з цивільною відвагою говорити полякам правду ввічі і ставити домагання, при тому надзвичайно чулий до людської недолі. Треба було опікуватися тисячами воєнних бранців, арештованих та інтернованих, треба було організувати для них оборону. Для тієї цілі створено в Українському Горожанському Комітеті спеціяльний Відділ Правної Оборони, що спершу приміщувався в канцелярії д-ра Голубовського в домі Ставропігії17 при Бляхарській вулиці, а потім при Домініканській вулиці ч 11 на ІІ поверсі.

На диво, найменше було клопоту з фондами. Американська, а передусім канадська еміґрації виявили себе такими жертвенними, як ніколи передтим і ніколи пізніше. Напливали гроші поважними сумами, одного разу від Українського Канадського Червоного Хреста прийшов чек на п’ять тисяч долярів, що в тому часі, перерахувавши на польські гроші, було колосальною сумою. Приходили великі посилки з харчами, одягом, медикаментами та іншими речами. А що не було їх де примістити, то д-р Федак “зареквірував” для тієї цілі залю “Сокола-Батька”. Майже до стелі сягали мішки і скрині.

Осип Навроцький

 

Поділитися в соціальних мережах

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to Yandex

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *