Наддніпрянський погляд на розстріляне Закарпаття
2012/03/23
ТАЄМНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
2012/03/26

ОСИП НАВРОЦЬКИЙ. Початки УВО у Львові.Частина ІІ

Український Горожанський Комітет відіграв чималу ролю в діях УВО, не меншу і його Голова, д-р Степан Федак. Це ж у його бюрах сиділи ініціятори і члени її першої Начальної Команди, чого домірковувався Голова УГК, але ніколи не зраджувався з тим і не противився. А було це так.

Зараз у першому дні моєї праці в УГК його секретар, Володимир Целевич, познайомив мене зо справами й персоналом. Зайшли ми і до Правного Відділу, де працював Ярослав Чиж. З ним я був мало знайомий. Коли я перед війною кінчав університетські студії і поволі пращався зо студентським життям, то Ярослав Чиж щойно його зачинав, але вже на самому початку був членом Виділу Академічної Громади. Я знав про те, що він був членом Стрілецької Ради СС і в Корпусі СС був начальником контррозвідки.

З Михайлом Матчаком ми домовилися, що швидко знову стрінемося, щоб наговоритися про все досхочу. На другий чи третій день потім Михайло Матчак зайшов до УГК і сказав мені, щоб я негайно пішов у важній справі до Ярослава Чижа. Зараз же пішов я до його бюра і він без вступу сказав мені таке: “Ми (я здогадувався, що під тим він розуміє Січових Стрільців) створили Військову Організацію. Війна ще не скінчилася, а навіть, якщо скінчилася, нам треба зберегти свої військові кадри, щоб вести далі боротьбу проти обидвох окупантів і мати на всякий випадок готову військову силу. Організаційна робота вже ведеться. Комендантом Української Військової Організації буде полк. Євген Коновалець, він покищо в Відні, але старається якнайшвидше дістатися до Львова.

“До часу його приїзду необхідно створити якийсь керівний осередок, в першу чергу для зв’язків з Урядом Президента д-ра Євгена Петрушевича, з українськими політичними партіями та взагалі з українською громадськістю, а водночас з тим для керування цілою діяльністю УВО”.

На закінченя Ярослав Чиж запропонував, щоб я зорганізував цей осередок-команду та намітив до неї ще двох членів, з таким застереженням, щоб нічого не говорити з наміченими особами про УВО, аж доки він і Михайло Матчак не узгіднять зо мною осіб.

Інформацій Ярослава Чижа про створення Української Військової Організації та його арґументів про необхідність дальшої боротьби слухав я, признаюся, з запертим віддихом. Такі думки в ситуації, коли я, криючись, шукав приятелів і їх не знаходив, коли порівнював українське довоєнне життя з теперішнім, коли здавалося, що вже все пропало – не приходили мені до голови. Я зрадів цій ініціятиві київських Січових Стрільців, що їм ми, усусуси, завидували, але і подивляли їхні подвиги за часів Української Центральної Ради і Директорії.

Над пропозицією Ярослава Чижа я довго не надумувався і по короткій розмові погодився на неї. Питався я тільки, чому вибір упав на мене. Він відповів мені, що так хвилево склалося, що я під цю пору найвищий ранґою старшина, що віком я старший за них на кілька років, що він, а з ним теж інші старшини пам’ятають мене, як Голову Українського Студентського Союзу, що брав участь і в громадському і в політичному житті ще перед війною, та що визнаюся у Львові й у львівських відносинах краще за них.

Після розмови з Ярославом Чижем вернувся я до канцелярії УГК і коли побачив Володимира Целевича, з місця рішився запропонувати його на члена Команди, хоч він не був військовиком. Але він брав активну участь у студентському житті, майже постійно був членом Виділу ІV Секції Українського Студентського Союзу, націонал-демократичної, де гуртувалися студенти-прихильники Української Національно-Демократичної Партії. Головою тієї Секції був, теж майже ввесь час, Володимир Пежанський, а членами Виділу – Євген Коновалець, Володимир Целевич і Михайло Струтинський. Володимир Целевич був добрим правником і мав політичний нерв та вже деякий досвід у громадському житті.

При першій вільній хвилині під час праці в УГК я зумисне завів з Целевичем розмову про студентські часи і спільних знайомих, щоб зорієнтуватися, хто з них під цю пору є у Львові. М. ін. він подав назвище проф. Юрія Полянського, чи не однолітка нас обидвох, а на всякий випадок товариша з університету і студентського життя, вже зо славою молодого вченого, співробітника відомого науковця, проф. Степана Рудницького. Юрій Полянський був старшиною-гарматчиком в УГА, він же обстрілював місто в перших днях листопада 1918 року з Високого Замку у Львові.

Я швидко рішився запропонувати Юрка Полянського на третього члена Команди. Ярослав Чиж і Михайло Матчак погодилися відразу на мою пропозицію і я негайно після того розмовився з Володимиром Целевичем і Юрком Полянським. Вони теж погодилися, без ніяких застережень. Внедовзі ми зійшлися всі п’ять, таки в бюрі УГК, і устійнили, що ця нова станиця буде називатися “Начальна Колеґія Української Військової Організації”, що її, до приїзду Євгена Коновальця, буду очолювати я, як свого рода “координатор”.

Офіційних нарад чи засідань ми не відбували. Ми обидва з Володимиром Целевичем працювали в одній кімнаті, Ярослав Чиж був близько, а Михайло Матчак і Юрко Полянський заходили до УГК часто. І не думали ми про якийсь реґулямін, чи протоколи. Спочатку йшлося про те, щоб вишукувати старшин і стрільців та розбудовувати організацію.

Та вже незабаром Михайло Матчак і Ярослав Чиж прийшли з конкретним проєктом довести до відома української громадськости факт створення УВО, а польському урядові, що боротьба проти польської окупації не припинена, буде вестися дальше. Не маю змоги устійнити часу, коли польський уряд рішився на перший крок уніфікації Східньої Галичини з польською – проголошенням її поділу на воєвідства. Це було, мабуть, у жовтні. Ярослав Чиж і Михайло Матчак запропонували виготовити проклямацію з протестом проти рішення польського уряду та розліпити її по місті за підписом Української Військової Організації. Тому, що не було ще у Львові готових до акції вояків, то обов’язок виконати цей задум упав на членів Начальної Колеґії, очевидно, на Ярослава Чижа і Михайла Матчака. Кожний з нас дістав від Матчака згорток проклямацій, запасся в коробку з клеєм і квачем та ніччю вийшов на місто. Трохи було моторошно від незвичної роботи і все таки небезпечного підприємства, бо ж могло статися таке, що при першій, назагал дрібній акції, ледве створена Начальна Колеґія УВО попадеться в польські руки. Та все пройшло щасливо, тільки ми обидва з Матчаком малощо не пообливали себе взаємно клеєм, бо, наткнувшися один на одного на рогах вулиць Зіморовича и Сокола, зударилися грудьми, але тільки трішки клею вилилося на хідник.18

Поволі прибувало штабу. З’явилися у Львові усусуси Дмитро Паліїв і Богдан Гнатевич, усусус і есес Василь Кучабський, дещо пізніше Остап Коберський, усусус і старшина УГА Степан Федак. Організація “кадрів” проходила досить швидким темпом. Недавні старшини, підстаршини і стрільці почували себе ще зв’язаними військовою дисципліною, а передусім братерством зброї, а дійсність під польським режімом ставала щораз більш болюча для тих, що ще так недавно були вояками вільної української держави і наявно бачили різницю між свободою у власній державі і поневоленням. Старшини і підстаршини, це ж ті студенти з-перед війни, члени Секції Українського Студентського Союзу по майже всіх містах краю, що в своїй програмі праці мали на першому місці культурно-освітню й економічну діяльність для української людности своїх повітів. Стрільці, це члени передвоєнних “Соколів” і “Січей”, тих парамілітарних молодіжних організацій, що виховували своїх членів у національній свідомості, привчали до послуху й карности та спільного маршування на шляху до сповнення національних ідеалів. Д-р Роман Дашкевич, організатор “Січей”, а опісля перших з’єднань Українських Січових Стрільців, розказує в своїй недавно друкованій на сторінках “Народньої Волі” праці, що перед війною було 900 гнізд “Сокола” і біля 1.000 “Січей”. Коли прийняти, що в кожній такій клітині було пересічно 50 членів, то це була майже стотисячна армія. Можна сміло твердити, що провідники сокільсько-січового руху – проф. Іван Боберський, д-р Кирило Трильовський і д-р Роман Дашкевич, що перший зумів притягнути до “Січі” у Львові українську ремісничу молодь і пізніше створив з неї першу сотню УСС – виконали велике діло і добре прислужилися Батьківщині. Ледве чи котра інша нація мала такі багаточисельні організації молоді – студентської, міської і сільської.

Українська Галицька Армія була побудована на територіяльному принципі – була Коломийська Бриґада, що її вояцтво рекрутувалося з коломийського повіту, Сокальська – з сокальського, Бережанська, Станиславівська, Золочівська, Равська і т. д. В тих формаціях вояки стрінулися знову зо знаними собі старшинами і підстаршинами з австрійської армії, колишніми студентами, що їх вони знали з “Соколів” – “Січей”. Разом перебули страхіття “чотирокутника смерти”, лежали поруч у тифозній гарячці на встеленій тільки соломою долівці. І відомо, що не було випадку, щоб стрільці якоїсь частини УГА збунтувалися проти своїх старшин і видали їх большевикам, хоч як большевики старалися підірвати це взаємне довір’я. З таким самим повним довір’ям віднеслися старшини по повітах до своїх побратимів зброї з УВО, а Стрільці до своїх колишніх старшин. І знову не було випадку, щоб стрільці, члени УВО, зрадили своїх старшин перед польською поліцією, або не дотримали тайни. Так було в дні 1 листопада 1918 року, коли то Генеральний Військовий Комітет у Львові зміг, завдяки власне додержанню тайни перед австрійською владою і перед польськими колами, перевести “блискавичну” акцію у Львові і по цілому краю.

Володимир Мартинець наводить у своїй книжці “Від УВО до ОУН” листа полк. Андрія Мельника, де, м. і. написано таке:

“…Тоді старшини Січових Стрільців схвалили організувати на рідних землях і серед нових умовин особливу збройну силу. На окремих конференціях випрацювано відповідні вказівки і для фіналізування тієї справи полк. Євген Коновалець виїхав до Відня, де був тодішній політичний осередок, зокрема Уряд ЗУНР, а інші старшини вернулися на рідні землі, (сотн. І. Андрух, пор. В. Романишин, пор. Нерослик, пор. Опока і хор. Решетуха на Наддніпрянщину (СУЗ), а Ярослав Чиж, Михайло Матчак, Василь Кучабський, Григор Гладкий і згодом полк. Роман Дашкевич, підполк. Іван Чмола та інші – на ЗУЗ. Ці останні одразу приступили у Львові, на підставі отриманих доручень, до створення військового осередку, що кермував би опірними збройними пунктами, які виникли в низці місцевостей на ЗУЗ”.19

Полк. Андрій Мельник не згадує тут про Стрілецьку Раду, а говорить тільки про “Старшин Січових Стрільців”. Чи дійсно вони, чи може Стрілецька Рада випрацювали конкретний плян Організації, не буду заперечувати. Але скоріше схиляюся до думки, що Ярослав Чиж і Матчак, одні з сильніших20 індивідуальностей з-поміж членів Стрілецької Ради, щойно після приїзду до Львова плян Організації опрацювали і почали його здійснювати. Неоспорним лишається факт, що УВО створили Січові Стрільці. При ствердженні цього треба відмітити момент, що позначився в акціях УВО ввесь час її діяльности.

Строгу військову ділянку і воєнні операції проводили в Штабі Корпусу СС два видатні старшини українського генерального Штабу – ген. Марко Безручко і полк. Юрій Отмарштейн. Члени Стрілецької Ради, що з них ні один не був фаховим військовиком, були скоріше революціонерами і політиками. Неодин раз приходилося їм розв’язувати політичні проблеми і принімати важливі рішення політичного характеру, як от про виступ проти гетьмана Павла Скоропадського, чи вкінці про розв’язання Корпусу. Треба при тому пам’ятати, що ядро протигетьманського повстання творили Січові Стрільці та що командиром Осадного Корпусу СС був полк. Євген Коновалець, а шефом Штабу – полковник Андрій Мельник. Увесь час повстання і деякий час після зайняття Києва, Команда Осадного Корпусу була в дійсності єдиною українською владою. Молоді ще розмірно роками старшини – ніодин з них не мав більше, як 30 років – видвигнені революційними подіями на відповідальні пости, блискавично мужніли і набирали досвіду, сприймали широкий наддніпрянський розмах та державницький світогляд і ставали справжніми соборниками. В поході на Київ я мав нагоду стрінути коло Кам’янця Подільського лише одного колишнього усусуса, хор. Соловчука, що осінню 1916 року, на Лисоні, попався був у російський полон. Він їхав автом до Проскурова і я ледве впізнав у старшині з полковницькими відзнаками колишнього, молодшого за мене на кілька років, мого товариша-усусуса. Ми привіталися і перекинулися лише кількома словами, та, хоч у розмові він був по-вояцьки щирий і скромний, я відчув, що він “виріс” і мене нітрохи не вразив його полковницький ступінь.

Між усусусами кружляла про Стрілецьку Раду така леґенда. Чи то в статуті Стрілецької Ради останнього періоду пізньою осінню 1919 року, чи може в рішенні про розв’язання Корпусу СС у листопаді 1919 року, була постанова такого менш-більш змісту: якщо б на території України витворилася така ситуація, що не діяв би центральний український Уряд, то Стрілецька Рада візьме владу в свої руки і буде переходово виконувати функцію Уряду.21 Не можу собі вияснити, чому я, знаючи про ту леґенду, ніразу не спитав про неї тих членів Стрілецької Ради, що з ними особисто приятелював, зокрема Ярослава Чижа і Михайла Матчака. Тим більше, що я припадково довідався про те, що замешкалі у Львові члени Стрілецької Ради сходяться і радяться. Одного ранку прибігла до мене до УГК секретарка Правного Відділу і передала мені кілька листків, записаних короткими нотатками, що їх знайшла ранком на своєму бюрку. Мовляв, хтось мусів бути ввечері в бюрі Правного Відділу. З тих коротких записок, писаних рукою Ярослава Чижа, я виміркував, що це “засідала” чи радила Стрілецька Рада,22 а темою нарад була, м. і. справа якогось непорозуміння з полк. Романом Сушком. Коли я пізніше стрінув Ярослава Чижа, то без зайвих слів передав йому ті листки. Та пізніше я неодин раз завважував, що вони відбувають наради, але я респектував їх тайну і не допитувався.

Осип Навроцький

Поділитися в соціальних мережах

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to Yandex

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *