“Українське питання” — проблема панівних націй і формування модерної української нації
2012/02/06
Значення фольклору та початок академічного (наукового) етапу в дослідженні національних ознак українців
2012/02/08

«ПЕРША ЖЕРТВА НА ШЛЯХУ до ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКОГО ПОРОЗУМІННЯ»

«Просив поляків, щоб поставили йому пам’ятник у Львові як першій жертві на шляху до польсько-українського порозуміння, бо не міг того сподіватися від українців», -так записав у своїх спогадах передсмертні слова Сидора Твердохліба організатор атентату на нього ж Федір Яцура.

Драма цієї події полягає насамперед у тому, що було вбито українця. Подальша історія засвідчить, що українці часто ставали жертвами українського революційного руху, але ім’я Сидора Твердохліба стало одним із перших в списку гучних жертв.

Все відбулося у 1922 році, коли Галичина формально ще не входила до складу Польщі. Така ситуація тривала до 1923 року, але ще рік перед тим поляки здійснили кілька кроків, які мали б засвідчити лояльність українців до польської держави. А саме, вибори до сойму та сенату, а також «бранку» (призив) до польського війська. Українська спільнота сприйняла ці за­ходи вкрай вороже й відповіла загальнонаціональним бойко­том. Проте й серед своїх були винятки…

«Партія хліборобів», яку очолив і від якої йшов на ви­борах Твердохліб підтримувалась фінансово та політично польською владою, відтак за порушення загального бойко­ту виборів та співпрацю з поляками хтось мав нести від­повідальність. Цим «кимсь» став Сидір Твердохліб.

УВО настільки добре підготувалась до атентату, що в часі підготовки один із членів організації, Василь Дзіковський, навіть виконував функції секретаря при керівникові «партії хліборобів». Вбивство відбулося після одного із політичних мітингів, на якому виступав Твердохліб. Бойовики зі Льво­ва приїхали на велосипедах до Камінки Струмилової, роз­стріляли кандидата до парламенту й тим же ж шляхом, ви­передивши потяг, повернулися до Львова.

Уже пізніше, під час слідства, колишній військовий української армії Дзіковський не витримав поліцейського тиску й без тортур розказав все, що знав про підготовку атентату. Щоправда він не знав імен бойовиків, окрім псев­донімів, за якими ті ховались – «Тонько» й «Монько». Ці два слова мало помогли поліції, а тому було інсценізовано втечу Дзіковського із в’язниці, переправлення через кор­дон, а звідтіля, щоб уникнути помсти УВО, відправлено до Радянської України. Уже в 30-х роках, під час політичних репресій, серед інших галичан було знищено й секретаря Сидора Твердохліба.

«Перша жертва на шляху до польсько-українського поро­зуміння» стане далеко не останньою. Атентати на українців завжди викликатимуть гучний резонанс й неоднозначне сприйняття в суспільстві. Водночас, питання польсько-українського порозуміння традиційно отримуватиме різку оцінку в сприйнятті націоналістів.

Святослав Липовецький “Червоно-чорне. 100 бандерівських оповідок”

члени УВО з Долинщини

 

Поділитися в соціальних мережах

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to Yandex

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *