Вітаємо з Новорічними святами!
2013/12/31
Молода кров. До чергової річниці битви під Крутами.
2014/01/29

Подорожній – Свідчення ворога про бій під Крутами

Нарис невідомого автора, опублікований у радянському часописі «Вісті», є доказом, що крутянська легенда довго жила серед українського народу у підрадянській Україні.

* * *
Потяг прямого сполучення Москва-Одеса. В чистенькому вагоні блимає електрика. За вікном мерехкотить українська зоряна ніч.
Залізнича варта — рослі хлопці з крісами — зупиняються в дверях купе:
— Громадяне, у кого є зброя, зареєструйте.
В нашому купе один військовий. Каже:
— Я маю в зброю: револьвер у корзині, а посвідчення ось. Показує посвідчення. Старший вартовий вписав у нотатку потрібні йому відомості, віддав посвідчення. Вартові, грюкнувши прикладами рушниць, пройшли далі.
— Що це значить? — спитала пасажирка з Ленінграду. — Ніде не питали за зброєю…
— А це значить, — одповів військовий посміхаючись, що ми в’їхали на територію України.
— Хіба тут неспокійно?
— Це «навсякий случай»… Здається, не так давно тут був напад на потяг.
— То що поможе, як нападуть на потяг, ваш револьвер у чемодані. Знаєте, я вже боюся…
Військовий засміявся, пересів на лавку до сполоханої пасажирки, і українська зоряна ніч, зазираючи у вікно митну круторогим місяцем, бачила, як військовий заспокоював її…
ІІ
Ранком сонце мружилось з туману якоїсь річки. Потяг тарахкотів, поспішаючи на південь.Військовий, бравий козарлюга, споглядав на сонну сусідку й лагодив чайник. Потяг змінив ритм свого бігу, свиснув і почав зупинятися…
— Яка це станція? — спитала пасажирка, томно розплющуючи очі.
— Крути. Славне місце.
— А чим то воно славне?
— Принесу от чаю, розкажу…
Потяг глипнув, і легенько став…
Військовий вийшов, пасажирка глянула в мій бік, розчаровано сказала:
— Ми всю ніч ждали бандитського нападу… Шкода, не було нападу…
— Я так міцно спав, що нічого не чув…
— А ми всю ніч не спали…
Пасажирка одвернулась до вікна, раптом зажеврілась і, схопивши руїнник з милом, подалась до вбиральні. Незабаром повернувся військовий з чайником кип’ятку, заварив чай і почав лаштуватись до снідання. Через якийсь час з’явилась і ленінградка — рожева, напудрена, з духом найміцнішої парфумерії. Вони привітались легеньким поклоном з посмішкою людей, що мають якусь спільну таємницю. Потяг уже загупотів далі, покинувши Крути…
В далеких ланах розкинулось широке село під горою. Білі хатки навколо церкви з високою дзвіницею, вдалечині лісові горбки. В полі, коло колії, пасеться скотина, пастухи сидять під копами. Біленька хусточка на голові дівчини, видно, тріпотить під вітром…
— Це руське село, чи хахлацьке? — спитала дама, напираючи на слово «хахлацьке».
Військовий поглянув у мій бік, посміхнувся і сказав:
— Ми ж їдемо Україною, значить, і село українське… Бачите ж білі хатки. Це типове українське…
— А хіба хахли не руські?
— Коли руські, то чого ж ви питаєте: чи руське чи хахлацьке…
— У нас все однаково: Урал, Донбас, Україна, Мурманський Край — скрізь Росія…
— Ви, певно, хочете сказати СРСР. Бо кордони Росії, РРФСР, ми давно проїхали… Бачу, у вас ще сидить старий душок… Зате у нас багато нового… Хватить і для вас… Прошу до чаю…
— Мерсі…
— А Україну я таки добре знаю. Почать вам з того, що на початку революції наш відділ тисяч у десять, з обозом, гарматами та кулеметами продерся через усю Україну на північ… Мені особисто довелося попасти до оперативного штабу у Брянськ. Коли пригадуєте, тоді була така ситуація: німці наступали, маючи в головних та розвідних відділах українські частини так званої УНР, це значить Української Народної Республіки, що підписала мир з німцями: разом з нами, в Бересті-Литовському. Ми, більшовики, одходили з боєм. І от одержуємо в Брянську вістки, що коло Крут, ото якраз коло того гарного села під горою, окопується батальйон жовтоблакитників, студентів, що прибув з Києва… Розвідка з селян донесла, що студенти в уніформі українських січових стрільців, озброєні австрійськими рушницями, мають кулемети і жодної гармати. Видко, вирядили їх на сміх. Настрій батальйона завзятий…
— Це навіть поетично…
— Ну, нам було не до поезії… Тепер, коли революція уляглась, можна спокійно та об’єктивно згадувати події, навіть поезію вбачати, а тоді — скажу — було не до поезії… Тим більше, що від Крут до Брянська ми мали 1—2 броневики, а вся наша армія, — діло старе, історія, — була з бука та з сосни, коли не рахувати добрий кулак з кронштадтських моряків.
Знов одержуємо вістку, що батальйон, окопавшись під Крутами, лаштується на якусь операцію. Мітинг, скликаний на брянському залізничному двірні, зібрав тільки моряків; солдати, які їхали по демобілізації на Україну, ухилились навіть од мітингу… Зате настрій моряків був піднесений; балакати на мітингу довго не довелося. Через якийсь час наші броневики «освітлили дорогу» на Крути, а по півночі ешелон моряків, маючи на тендрі три гармати, поринув у сніжній темряві…
Ще й не засіріло над крутійськими сніжно-чорними полями, як ми були поблизу ворожого табору. Нас тут чекали: кулеметний вогонь збив перші наші лави, піддавши скаженого завзяття ударній групі… Ударили з гармат… Почувся хрипкий вигук матросів:
— Смерть буржуям! Хай живе революція!..
— Слава! Слава! Смерть московським катам!.. Це значить: ура! Смерть московським палачам! — так кричав студентський батальйон, приймаючи атаку.
В окопах почався багнетний бій під вибухи трьох гармат, метушливу тріскотню кулеметів і розпучливі поодинокі вистріли з рушниць… Коли нігтем проводити по гребінці, гребінець безперебійно-марудно дирчить. От так безупинно-марудно дирчала смерть в окопах…
Сонце привітало нашу перемогу. Сотні трупів вкрили редут… Багато й наших полягло… Ворог бився завзято.
— О, це вже страшно… Але, пробачте, ви так епічно про це згадуєте…
— Ми поважаємо хороброго ворога…
— Ще чашечку…
«Вісті ВУЦВК». Харків, 1926, ч. 199.

Поділитися в соціальних мережах

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to Yandex

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *