ПРАВДА ПРО ОУН. Три базові факти про ОУН.
2011/09/15
ЮРІЙ ЛИПА
2011/09/15

ПОЕЗІЯ ВОЯКІВ УПА

Поразка у визвольних змаганнях 1917—1920 pp. і втрата української держави зумовили нові форми боротьби за національну й державну самостійність. Так виникла Організація Українських Націоналістів (ОУН), яка продовж 20— 30-х років в основному діяла на західноукраїнських землях. З перших днів свого існування вона повела ідеологічну й політичну боротьбу проти окупації України, готуючи грунт до нових битв.

З початком Другої світової війни ОУН під проводом Степана Бандери пішла у відкритий двобій з німецькими загарбниками. Значущим її історичним актом було відновлення у Львові ЗО червня 1941 р. самостійної Української держави і утворення Українського Державного правління (УДП). ОУН організувала величезну роботу на створення УПА — Української Повстанської Армії як збройної сили народу, що вела боротьбу на два фронти — проти загарбництва гітлерівської Німеччини та більшовицько-московського свавілля.

По закінченні війни й перемозі в ній Москва кинула великі каральні енкавеесівсько-комуністичні загони та організувала загони українських яничарів, якими чинила, може, найбільш жорстокі братовбивчі розправи.

Провід ОУН і УПА на українських землях змушений був частинам УПА із Закерзоння дати команду пробитись на Захід і переконати його у веденні визвольної боротьби України. У другій половині 1947 р. деяким підрозділам УПА вдалося прорвати облогу радянсько-чеських військ і пробратись на окуповану американською армією територію Німеччини.

Ця драматична епопея із різноманітністю в ній трагічних сюжетів, з героїкою поведінки і лицарських вчинків, з одержимістю духу, із вимушеною жертовністю й самоофірою, з красою смерті за Україну оживає сьогодні із саморобних, рукописних збірок (цикльостилів) поетів, які довго залишалися незнаними.

їх автори гинули на полі битв, підривалися гранатами в «криївках», щоб не здатися в руки живими, їх розстрілювали і німці, й «брати-визволителі» на очах матерів і коханих, їм видумували найстрашніші тортури районні, обласні й столичні «оперуповноважені», на них зводили найбрутальніші наклепи, а віршів — мови їх гніву, мови любові, мови надії — все ж здолати ніхто не зміг. Вони приходять до нас крізь час.

Поезія опору та національно-визвольної ідеї, поезія нескореного духу, себто поезія упівська, своїм корінням виростає і з часу довоєнного. «Ще перед другою світовою війною,— читаємо в передмові до антології «Слово і зброя», присвяченої УПА,— почав формуватися тип українського письменника, поета, як діяча, що, відроджуючи в собі шевченківський дух і традиції, свідомо скеровував свою творчість, а нерідко і сам збройно боровся за неї» ‘.

У ряді тих, «хто свідомо скеровував свою творчість», можна назвати Тодося Осьмачку, Грицька Чупринку, Юрія Клена, Євгена Плужника, поетів так званої «квадриги» — львівських «вісниківців», Юрія Липу, Леоніда Мосендза, Олену Телігу, Євгена Маланюка, Олега Ольжича, а також і тих, котрі в основному друкувались поза «Вісником» — Вадима Лесича, Ярослава Курдидика, Романа Завадовича, Богдана Кравціва, Володимира Яніва. І все ж упівська поезія найбільш співзвучна з поезією стрілецькою, і вона, безперечно, виростає звідси — з героїки визвольних подвигів січовиків і творчого досвіду поетів-воїнів.

Один із найактивніших організаторів і творців літературного процесу в Галичині та еміграції Юрій Липа був лікарем УПА. Уся його творчість — поезія, проза, публіцистика (збірка поезій «Суворість», історичний роман «Козаки в Московії», есе «Бій за українську літературу», книга публіцистики «Призначення України» — пройнята духом нескореності імперіальній Росії, незнищенності віри в свободу, у звільнення народу від чужинських пут. Власне, цьому Юрій Липа й присвятив своє життя. Крайове підпільне видання «Ідея і чин» (1945. ч. 9), у короткій замітці «Впали на полі слави» повідомило: «Др. Юрій Липа, визначний публіцист і письменник, лікар УПА, загинув геройською смертю в бою з большевиками».

У лавах УПА змагалося багато письменників. Більшість іх них, загинувши, лишилися безіменними. Та все ж” їх твори, хай хоч і далеко не всі, повертаються як документи часу. Вони поширювались як листівки, друкувались у підпільних альманахах та газетах, передавалися «таємною» поштою на схід України.

У 1947 р. часопис «Наша книгозбірня» (Ч. 1), що вийшов у Західній Німеччині, надрукував фотокопію таких віршів під назвою «З поезій повстанської боротьби». Звичайно, не треба бути прискіпливим щодо їхньої художньої вартості, хоча й у непоодиноких випадках не доводиться в ній сумніватися. Інколи ці твори й естетично вартісніші від тих, що багатьом поколінням у шкільних хрестоматіях пропонувалися за художні документи визвольного походу радянської армії, скажімо, такі, як «Радянські автоматники», «Як Сталін нас кликав до бою!» чи «Ми — Сталіна солдати» та інші.

Вірші невідомих авторів названої добірки часто фіксують конкретні місця боїв, реальних людей, передають напружену атмосферу часу, революційну окриленість воїнів УПА та загальнонародний настрій.

У жанрово-стильовому аспекті — це вірші-протести, заклики, пісні-марші, вірші-колядки, вірші-віншування, гімни, поеми, балади тощо. Вони, являючи собою індивідуальну творчу вартість, авторську самостійність, водночас дуже близько стоять до фольклору.

Серед поетів-упівців найбільш відомим став Марко Боеслав. Він народився на Західній Україні, є свідчення, що на Станіславщині. На жаль, повніших біографічних даних поки що не маємо. Боєслав був членом ОУН з 1930 p., а вояком УПА став у 1942 році. Найчастіше друкував свої твори в журналі «Чорний ліс», одинадцять номерів якого видало у 1947—1950-х роках Станіславське (Івано-Франківське) підпілля.

У цьому ж проміжку часу, тобто в другій половині сорокових років, Марко Боєслав написав і пустив у світ (друкарським і недрукарським способом) п’ять поетичних збірок: «Непокірні слова», «В хоробру путь», «Вітчизна кличе», «Протест», «Із днів боротьби», «Хай слава луна», які потім, у 1951 p., вийшли за кордоном окремою книжкою під назвою «Непокірні слова».

Він також знаний як драматург та прозаїк. Його драма «Сталь без іржі» мала два видання. Оповідання, новели, публіцистичні твори друкувались у підпільних газетах та журналах («Шлях перемоги», «Лісовик», «На чатах», «Чорний ліс», «За Україну!»).

Незаперечний талант Боєслава, без сумніву, повністю не розкрився. Умови, в яких він писав, справедливіше назвати творчим подвигом, а не умовами. Тому можна пояснити часом невідшліфованість його фрази, подеколи й версифікаційну недовершеність чи якісь інші вади.

Та в кращих своїх речах Марко Боєслав — поет, який розуміє вагу слова. Воно тоді виразно гнівне, спрямоване проти чужинських орд, що нівечать рідну землю, проти катів народу; воно й незвичайно ніжне, бо душа озивалась любов’ю до матері-України.

За драматизмом настроїв, відкритістю голосу, «задоку-ментованістю» часу з поезією Марка Боєслава перегукується поезія Петра Гетьманця. Він також мав псевдоніми Волош Полтавець, Волош-Василенко. Справжнє прізвище поета Петро Василенко. Гетьманець народився 1921 року на Полтавщині в Ялтинському районі. Був редактором ряду підпільних видань ОУН і УПА, співредактором (разом з К. Вірлиневим) великого збірника документів «Під бойовими прапорами УПА. У боротьбі за волю» (репортажі, спогади, звіти).

Петро Гетьманець — автор збірки віршів «Мої повстанські марші», яку можна вважати одним із здобутків української поезії 40-х років. Його вірш м’язистий, закличний, з доброю душею, з любов’ю до світу, до життя, з виповіданням високої патріотичної потреби служити Україні, а якшо доведеться, то й за неї вмерти. Врешті, так і сталося. 22 червня 1946 р. в бою з польсько-більшовицьким військом на Закерзонні він впав як герой УПА, залишивши нащадкам своє одкровення:

На розпуттях хистких неповторних доріг,

Під грозою шаліючим небом,

Я святую любов в серці свому зберіг,

Україно-Вітчизно, до тебе.

Усім чаром своїх наддніпрянських степів,

буйним гуком козацької Січі

Ти живеш, як безсмертя, у крові моїй,

Як порив сил палких, таємничих.

Усім жахом Полтави, Базару і Крут

Страшним рабством і кров’ю Петлюри

Ти мене обернула у месницький бунт,

В світлий рокіт крилатої бурі.

Герої Петра Гетьманця, благословенні Україною, ішли на смерть, вірячи в її завтрашнє свято, знаючи, що вона «оповиється торжествами» своєї перемоги і привітає «вишневим усміхом» своїх дітей.

Біографія Марта Гай, авторки збірки віршів «До зорі», де оспівано бої УПА в Словаччині та Польщі, поки що лишається невідомою. Зате біографічними є її вірші:

Потомились — ніч на марші.

На постої до зорі,

В срібні роси клались спати,

Притулились брат до брата.

А над нами сосен віти

Тихо стали шелестіти:

«О, цей скраю, молодий,

Наче сокіл йшов у бій!»

Упівська поезія авторів згаданих і не згаданих, таких, як Павло Євтушенко (автор збірки «Ультрамарин і бронза»), Іван Хміль (автор збірок «Гомін Полісся» та «Іду з тобою»), Степан Хрін, автор віршів, що ввійшли до його щоденника «Зимою в бункері», як Дмитро Грицько (Цяпка) — автор збірки «Вчора — нині — завтра» та інших — це сторінка історії нашої літератури і, звичайно ж, історії революційно-визвольної.

Твори Богдана Бори, Миколи Вереса, Олекси Веретенченка, Івана Багряного, Володимира, Алли Коссовської, Андрія Легота, Ольги Лубської, Леоніда Полтави, Яра Славутича, Лариси Мурович, Ігоря Калиненка, Оксани Киянки і ще багатьох-багатьох — становлять своєрідну сторінку в історії духовного опору тотальній нівеляції національної культури.

Джерело: ukrlit

Поділитися в соціальних мережах

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to Yandex

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *