Концепція самостійної соціалістичної Української республіки за Миколою Міхновським
2012/08/22
Постанови Другого Великого Збору Організації Українських Націоналістів (С. Бандери). 1941 рік
2012/08/29

«Покоління БАНДЕРИ»

Чергове покоління мало зовсім інші умовини. Рідко в історії народу можна знайти так чітко відмежовані два покоління, як це було в нашій історії першої половини двад­цятого століття: покоління, що творило міт визвольної боротьби в роках 1917-21, і покоління, що творило славу визвольної боротьби сорокових років.

їх розмежовують дві війни, що йшли одна по одній якраз у тому розмежуванні часу (20 літ), в якому одне покоління постарілось, а друге виросло саме до такого віку, що най­краще надається до боротьби. Це так би мовити — зовнішні фактори, а внутрішні, чисто українське явище – це стан національної свідомості…

…В двадцятих роках, після програної визвольної бороть­би, націоналізм захоплює з року нарік щораз ширші маси, зо­крема (і це основне!) молоді, приймає в українському народі розмах потужної, непереможної сили, яка, мов лавина, зростає й потужніє внутрі українського народу і резонує зовні могутнім відгомоном. У Москві про нього говорять і кричать на всіх партійних державних з “їздах, нарадах і па­радах, як про ворога число один.

Тут конечно потрібно завважити, що так було на західньо-українських землях, де, вже з 1914 року починаю­чи, нотуємо скоре зростання національної свідомости. Заснування молодіжних організацій Січей та Соколів, які влаштували свій Величавий здвиг напередодні вибуху першої світової війни, сама війна двох окупантів України, форму­вання легіону Українських Січових Стрільців становлять в історії розвитку політичної думки західних українців вели-!  кий етап, могутній стрибок вперед у розвитку національної свідомости. По всіх закутках західніх земель України росте надія на краще майбутнє. Пісня:

А ми тую червону калину підіймемо,

А ми нашу славну Україну гей-гей, розвеселимо… –

 

це образ думок, що їх леліяв тоді кожен українець.

У такій атмосфері росла молодь, яка родилася в роках 1906-1913. Вона бачила, своїми дитячими очима радісні дні волі в роках 1917-1919. Учасники величавих маніфестацій під блакитно-жовтими прапорами, які нескінченими по­ходами проходили вулицями міст України, співаючи пісень волі, зробили на ту молодь незабутнє враження, яке залиши­лось в їх серцях на все життя. Вони в той час не були зви­чайними дітьми. Ні! Вони були дітьми, які росли в час війни, і це особливо впливало на формування їхнього світогляду і характеру. Уявімо собі опущені нагло фронтові лінії, наїжені колючим дротом, дуже часто заміновані бойові становища, окопи та сховища, які, як повітря порожнечу, заповнює дітвора, яка шукає і визбирує все, що там залиши­лося по відступаючих відділах війська. Все хтось відступав і забував, або в поспіху залишав багато дечого із воєнного матеріалу. Школи в той час були замкнені. Книжки пішли в кут. Багнети, шаблі, рушниці, а часто і гранати, це були їхні дитячі забавки.

Скільки тих дітей порозривали міни, гранати, чи неекспльодовані гарматні стрільна. Скільки їх на все жит­тя окалічіло?!.. Та їм це байдуже… – «А він чому був такий дурний?..». І як тільки знов прийшла подібна можливість, а їх було більше, то щоб запастися у свіжі «забавки», їх це не відстрашувало.

Найбільш улюбленою їхньою забавою були галасливі на­ступи двох фронтів хлопців одних проти других.

Коли вони пішли до школи, їхні друзі, старші на п ‘ять-шість літ,   це  були  недавні  старшини  й  підстаришни

української армії. їхні професори, це в більшості старшини української армії, або державні урядники української держа­ви, їм було заборонено викладати історію України так, як вони хотіли б, – згідної з історичною правдою, але вони ви­користовували кожну нагоду при навчанні інших предметів, щоб бодай частинно передати учням те, що накипіло в їхньому серці. Лекції греки чи латини, де говорилося про Геракля чи Муція Сцеволю, чи триста спартанців під про­водом Леоніда в Термопілях, чи про бій на Маратонському полі, це не були герої і бої старинних народів греків і римлян, це були світлі взори, змальовані учням їхніми професорами-патріоітами, як дороговкази на все життя.

Дуже важливу ролю в різьбленні їхнього світогляду й характеру відіграв Пласт. Ця організація зі своїм впоря-дом, з одностроями, з палицями, що дуже добре імітували кріси, була для них дуже добрим доповненням того, іцо вони отримали ще як діти. Далекі прогулянки поза місто з те­реновими вправами, які були дуже зближені до військових теренових вправ з читанням мап, давали їм враження правдивого війська. Під час Зелених свят відбувалися похо­ди українського населення міст на цвинтарі, щоб віддати шану героям поляглим у боротьбі. Пластуни були чи не най­кращою частиною тих походів.

Тому коли співали свою улюблену стрілецьку пісню:

Ой не тішся, ляше, що по Збруч то ваше,

Ще живе стрілецька слава.

Вернуться ще тії стрільці січовії,

Задрижить Москва й Варшава, –

 

вони майже всі були вповні свідомі, що це вони мають бути тими січовими стрільцями, які мають вернутись і тоді мають задрижати Москва і Варшава.

Одночасно з тим, з газет великими буквами кричить окупант,   що  там  попалено  скирти  збіжжя  польських поміщиків, забито поліцая, відбувся напад на пошту, чи по­штовий віз, а там викрито українських революціонерів, а все це діло УВО- Української Військової Організації… За це од­них арештовано, інших повішено, а ще інших розстріляно…

Це все різьбило душу того учня, що вже й так дале­ко перевищував у своїх думках свій дитячий вік. Молодий учень пильно ловив кожний клаптик відомостей про тих, що не склали зброї, що ще дальше ведуть боротьбу за волю України. Пронизуючи своїм передчасно дозрілим зором кож­ного старшого, він старається збагнути, чи цей є членом організації, чи через нього можна дістати зв ‘язок до УВО?.. Можна, сину, але це ще дуже завчасно. Підожди, ще прийде час і на тебе. І той час приходив, і то приходив дуже вчас­но… Різні були випадки, які наводили їх на контакт з УВО й багато учнів середніх шкіл до цієї організації належали вже в дуже ранньому віці.

І приходила праця в підпіллі, а з нею все те, що вирощує орлів, що виховує героїв. Беззастережне довір ‘я всіх до всіх: друзів до друзів, підвладних до провідника і провідника до підвладних, з чого родилася особлива дисципліна… Що ска­зав провідник — це святе, дарма, що він вчора ще був та­ким самим як я. Він мій провідник!.. Я хотів відгадати його думку, відчути намір і з того поставав духовий зв’язок, що цементував організацію в непереможну силу. Ця сила спиралась ще й на тверді характери, повні самопосвяти і самовідречення в ім ‘я ідеї визволення України.

Психологія стрільця на полі бою вже достатньо про­студійована, але психологія підпільного борця-революціонера ще перед наукою закрита, непросліджена духова царина. Революціонери-підпільники — це грачі зі смертю. Це щось найкраще, що виплекало людство. Вони найкраще розуміють це місце зі святого письма: «Немає більшоїлюбови, як жит­тя своє віддати за Друзів своїх».

У такій атмосфері виростали ті, що формували нове покоління, яке прийшло на зміну там, що творили історію

першої четвертини нашого століття, створивши міт, на якому виростали їх наслідники. їхні спомини були основною лектурою, на якій виростало нове покоління. До неї долу­чилися ще: підпільна преса «Метеор», «Сурма», «Розбудова нації» та «Вісник» Дощова і його творчість…

Рік 1929-й. Перший Конгрес Українських Націоналістів… «Здобудеш українську державу, або згинеш у боротьбі за неї». Це не було порожнє гасло чи спекуляція на мобілізацію мас. Понад сорок літ історії ОУН свідчить, що це гасло щиро взяли собі за життєву девізу сотні тисяч молоді, яка своїм героїчним життям і часто смертю ствердила, що в неї за словом іде з залізною консеквевцією й чин. А крім того вона вже знала, за що боротися і вмирати. Самостійна со­борна українська держава – це їхній ідеал, який вони на ніщо не проміняють. Самостійницька політика, оперта на власні сили української нації – це їхній незмінний принцип. Це не люди з 1917року, що на кожному з “їзді мусили сперечатися, за що їм вести боротьбу, яким способом, з ким і проти кого йти.

Вони своєю незламною поставою перебороли страх пе­ред терором окупанта. Романтизм підпільної боротьби, патріотизм і плекання лицарського духа й героїзму допоміг їм створити в Україні особливий тип борця за волю України, який не мас страху перед нічим. Навіть перед смертю. Одного їм тільки було жаль, що згинувши, не зможуть уже більше боротися за волю України, як це перед своєю смертю заявили В. Білас і Д. Данилишин. Та вони по своїй смерті стали ще грізнішими для ворога й ще кориснішими для визвольної боротьби українського народу. На звуки дзвонів, що сповіщали про смерть Біласа й Данилишина, відгукнулася вся молодь української землі й під прапори ОУН стали десятки тисяч нових борців за волю України. Це був час найбільшого припливу молодого покоління в ряди ОУН.

Це бентежило і виводило з рівноваги ворога і він ударяв Щнасліпо, непродумано, пацифікацією і масовими арештами.

Але одне й друге дало протилежні наслідки: з одного боку стимулювало інтенсивність боротьби, а в тюрмах вивер­шувалося виховання революціонерів. Багато тих, що попа­ли в тюрму політично неграмотними, або півграмотними та півсвідомими, діставали широку освіту від своїх друзів і ставали повносвідомими борцями за волю України.

У дні вибуху німецько-польської війни – можна сказати без перебільшення – в польських тюрмах находилося біля 15 тисяч українських політичних в ‘язнів. Коли в наслідок війни відчинилися польські тюрми, ОУН була в своєму найвищому силовому стані.

Микола Климишин, «В поході до волі»

Поділитися в соціальних мережах

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to Yandex

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *