ОКУПАЦІЯ. Сучасна російська окупація
2015/01/22
Про ліву групу в ОУН Івана Мітринги (частина друга)
2015/01/25

Про ліву групу в ОУН Івана Мітринги (частина перша)

Інтерв’ю з Б.Левицьким: “ Тільки в самостійній українській державі зможемо поглибити та закріпити соціальні здобутки Жовтневої Революції” (І. Мітринга)

Іван Мітринґа (1909-43), провідник лівої течії в бандерівському відламку ОУН, яка противилась як капіталізмові, так і радянському комунізмові. Мітринґа належав до членів-основоположників Української Народньо-Демократичної Партії (УНДП), яка обстоювала державну власність індустрії, транспорту й інших великих підприємств, з управлінням у руках робітників; засуджувала авторитарний контроль та заперечення особистих прав. Згинув 1943 р. в рядах Української Повстанської Армії.

журнал “Діялог, число 2. 1979 рік

1. Іван Мітринґа ідейно формувався вже в середині 30-их років. У той час ОУН приймала членів на основі готовости виконувати партійні доручення і дозволяла на певне політичне й філософське “вільнодумство”. Тому Мітринґа міг виступати з позиціями, яких організація не визнавала: орієнтація на Велику Україну, гасло “Свобода народам, свобода людині”, увага до соціяльного змісту національної революції. Як створилася ця течія в ОУН і яку ролю вона відграла в організації?

Мітринґа та його середовище постали в 30-их роках головно у зв’язку з дискусіями, які велися серед політично заанґажованої молоді на елементарну тему: “Що таке визвольна боротьба та її організація?” Для Мітринги було ясним, що політика, пов’язана у першій мірі з наукою, зі знанням не лише поточних справ, але теж соціо-економічних проблем, і, найважливіше, зі знанням положення на нашій Батьківщині. Він вимагав від політичних діячів, щоб вони вчилися, а зокрема, щоб вивчали проблеми зв’язані з Радянським Союзом і пізніше, після остаточної побіди нацизму в Німеччині – з політикою гітлерівської Німеччини.

Мені видається, що більшість Ваших читачів не зможе зрозуміти, що така проста, логічна, розумна вимога зустрічала запеклий опір з боку більшости націоналістичного активу. Тоді, головно під впивом Донцова, але також і інших “доморослих” ідеологів і всяких демагогів були визнані як найважливіші прикмети “революціонерів” – вольовість, фанатична відданість справі, або, як це говорилося в декалозі ОУН, “Не завагаєшся виконати наібільший злочин, якщо цього вимагатиме добро Справи. Признавалося ролю знання історії як середника виховання, але і вона була припасована до потреб “волюнтаристів”. Маніпуляція, культ геройства, а не критична аналіза, з якої можна б багато навчитися, навіть тоді, коли пишеться про власні неуспіхи, витискали своє п’ятно на спрямовуванні цілого виховання. Мітринґа вимагав, щоб покінчити із знеціненням справжньої політичної освіти, звідси його інтерес до економічних та соціяльних проблем, звідси його студії підрадянського життя та німецького нацизму.

Але була ще одна немаловажна заслуга Мітринґи: боротьба з галицьким провінціялізмом. Він був проти фетишизації Львова і вже в тридцятих роках кинув символічне гасло: “Центральна проблема України, це ані Київ ані Львів, але Донбас”, показуючи образно значення робітництва та значення соціяльних проблем для всякої визвольної боротьби. Мітринґа був референтом для справ Радянської України при Крайовій Екзекутиві 0УН (за Бандери), а після зустрічі з полк. Коновальцем над Баденським озером підлягав у деяких справах безпосередньо. полк. Коновальцеві. З його ім’ям в’яжеться гасло “Свобода народам, свобода людині”, яке щойно в 1940 р. після розколу перейняли бандерівці, вкладаючи в те гасло свій зміст, а докладніше, трактуючи його як малозначну пропагандивну вивіску.

2. Чому намагання Івана Мітринги переорієнтувати цілу ОУН з Львова і Києва на Донбас; з селянських хуторів, на модерну робітничу клясу в місті і селі, з міжнароднього фашизму на проблеми власного народу – не прийнялися тоді в рядах націоналістичного руху?

Відповідь на це питання буде незадовільною, хоч тема повинна бути предметом якоїсь солідної студії, принаймні журнальної статті. Чотири-п’ять передвоєнних років – це найсумнійший розділ історії ОУН. Треба пригадати собі тодішню міжнародню ситуацію: терор у Радянському Союзі, нищення національної, культури; не треба забувати, що найкращі представники КПЗУ(б) гинули не в тюрмах “фашистів”, але в казематах радянських органів безпеки. Я пригадую завжди: немає країни в світі, включно з гітлерівською Німеччиною, в якій замордовано стільки комуністів, як у Радянському Союзі. Все це мало величезний вплив на всі політичні середовища в тодішній Західній Европі. Москва допомогла Гітлерові, навіть велика частина тодішнього німецького робітництва піддержувала нацизм. Для нас у Західній Україні ускладнювалася справа швидкою фашизацією польського режиму, який також частині польського населення обмежував щораз більше прав.. Дуже низький рівень політичної освіти сприяв терористичному звироднінню в ОУН. Частина провідного активу, головно в Бережанщині та Сокальщині, кинула гасло “не політикувати, а діяти”, нищити ворога.

І тут додаткова трагедія – “Головним ворогом в ворог у наших рядах” – так повчав мене теж пан С., який м. ін. під час німецької окупації приказав поліції в Житомирі арештувати мене й тодішнього політичного приятеля В. Ривака і віддати в гестапо – тількич завдяки щасливим припадкам сталося все інакше. Терор спрямовувався проти поліцистів, але передусім проти всяких “хрунів”, правдивих або неслушно підозріваних донощиків і теж політичних противників. При тому відбувалися страшні надужиття, між терористами були часто злочинні елементи. Один приклад з Бережанщини, де я мав “честь” (дуже коротенько бути членом повітової екзекутиви: в річці Золотій Липі найдено (мабуть 1934 р.) затопленого, колючим дротом зв’язаного районового провідника ОУН “Дячка”.

Мені сказано, що він, використовуючи своє становище, вбив багато членів організації як польських провокаторів, а в дійсності з особистих причин: “Дяк” був калікою з народження (не міг нормально ходити) і в такий спосіб позбувався конкурентів у справах дівочих.

Дозвольте ще один приклад – подія, яка в моєму житті відіграла величезну ролю. Одного дня забили на маленькій станції коло Бережан мого шкільного товарища Левка Снилика – через те, що він намагався організувати з доручення д-ра Бемка організацію “Лугів”. Від того часу я внутрішньо не був уже членом тієї ОУН! Левко був людиною чесною, розумною і доброю; якби не впав жертвою примітивів, напевне міг би зробити багато корисного для свого народу.

Критика терору викликала злобу, погрожувано в різні способи. Але одночасно ОУН почала тратити свій вплив на суспільство, бо незалежно від непопулярности терористичних акцій та інших важливих змін, почала в другій половині тридцятих років швидко мінятися її соціяльна база – село. Вже в першій половині тридцятих років ОУН мала багато труднощів з т.зв. “конструктивним сектором”, куди зараховано кооперацію та інші “конструктивні” організації” які, на думку ОУН, виховували “хрунів” – опортуністів. Тим часом, такі організації як Центросоюз, Маслосоюз, Сільский Господар стали гордістю українців, чужинці нас подивляли, а поляки, незважаючи на підтримку держави, не були здібні, нпр. з Маслосоюзом, конкурувати. В другій половині тридцятих років підприємчиві селяни масово покидали село і в містечках відкривали крамниці, верстати тощо. Дуже швидко почали вони організуватися, поставали нові професійні організації, фінансові інституції з власними функціонерами. Ці структуральні зміни використовували для себе легальні партії, в тому чи не найбільше “паліївщина”. Гасло Національної Єдности “За конструктивний націоналізм” ставало популярним. Органи ФНЄ – тижневик “Батьківщина”‘ та щоденник “Вісті” осягнули дуже великі наклади.

Це не все, що важливе для характеристики тодішніх змін, але повинно вистачити, щоб зрозуміти, чому в тих умовах в ОУН, в якій, якщо виключити Лева Ребета та Дмитра Мирона (обидва були тоді “ортодоксами”) зовсім не було теоретиків, а тон надавали пересічності і побідною стала теза – “Треба постійно розвивати і скріплювати техніку революції”.

Група критично наставлених діячів (зі середовищем Мітринґи вона політично не мала нічого спільного, хоч існували товариські зв’язки) шукала також виходу з важкої ситуації, а сама, старалася покликати до життя легальну націоналістичну організацію, в дусі “поділу праці”. Їхня теза: нелегальні акції, це одне, а ми будемо провадити легальні акції, бо лише в такий спосіб можно рятувати впливи націоналістів у суспільстві. Найбільш активним у цій групі був ред. Василь Качмар, який в кількох розмовах у розумний спосіб намагався переконати також і мене, щоб я приєднався до їх зусиль. Покійний Ярослав Старух, якому я організаційно підлягав, приятелював з Качмарем і одного разу сказав мені, щоб я пішов на збори ініціяторів “легальної” націоналістичної групи і все зробив, щоб до створення такої групи не дійшло, “бо буде їм біда”. Я мав орієнтуватися на інж. Осина Бойдуника, який мав з’ясувати “офіційне становище”. Конференція відбувалася в редакції тижневика, що його видавав покійний ред. Богдан Кравців, теж гарячий прихильник нової партії. Було присутніх близько 12 осіб і Качмар, а також Кравців, доказували потребу на існування легальної націоналістичної партії; Бойдуник виголосив годинну! промову проти таких плянів. Мое становище було сформульоване в одному реченні: запізно, організацію (ОУН) не переконаєте, а що це на практиці може означати для кожного персонально, то можете додуматися. От стільки для характеристики тодішньої ситуації.

Взагалі треба дуже критично підходити до питання популярности ОУН. Організація зустрічала дуже часто спротив різних кіл громадянства в тому теж молоді, дуже часто переживала великі невдачі. Лише для прикладу, акція ОУН проти демонстрації католицької молоді “Українська Молодь Христові”, що відбулася 6 та 7 травня 1933 року закінчилася скандальною поразкою. На масову пропаганду ОУН, що йшла під гаслом “лише маємо монополь впливати на душі молоді”, церква яка нас не піддержує (а Митрополит Шептицький був консеквентним противником ОУН, а зокрема терористичних актів) не буде нами визнана, “хрест і меч” має бути символом патріотичної молоді і т.п. – молодь відповіла масовою участю, кількадесять тисяч демонструвало в національних строях на вулицях Львова, а на тротуарах зібралися десятки тисяч львовян та прибулих з околиці. Так само не вдалося ОУН спинити розбудову організації “Лугів”, всі спроби розбивати їхні вправи, з’їзди і т.п. кінчалися утечею боївок. Були околиці, де організації молоді “радикалів” “Каменярі” мали великий вплив і були чисельно набагато більші як члени та прихильники ОУН.

Прихильники Мітринґи мали обмежені можливості для якихось більших акцій. З ініціятиви Р. Паладійчука зорганізовано видавництво “Дешева Книжка” (книжковий періодик-журнал “Самоосвіта” і інші видання), в якому працював Мітринга. Ціле це видавниче середовище було одночасно найважливішим місцем для дискусій, зустрічей. Коли тодішній провідник Крайової Екзекутиви ОУН почав вимагати “партійної контролі”, цебто цензури, прийшло до конфлікту, ОУН розгорнула ще одну “революційну акцію” -бойкот “Дешевої Книжки”, а пропаганда розголошувала, що ці видання грішать “соціалістичними”, а в інших випадках “уенерівськими” тенденціями. На денному порядку були закиди: зрадники, запроданці і т.д.

Нас тривожила орієнтація на гітлерівську Німеччину, але й тут робили ми все можливе, щоб поширювати інформації про цілі німецького імперіалізму. Мітринга написав брошюру “Гітлер і Україна”, що вийшла напередодні війни, а перед тим Паладійчук опублікував брошюру “Німці на Україні” (про 1918 рік). Це були спроби перестерегти перед надіями, що з того боку прийде др нашого народу “визволення”. Кілька років до вибуху війни висунув Мітринга тезу, щоз тієб хвилиною, коли німецькі нацисти нападуть на Польщу, мусять бути для нас поляки приятелями, бо не Польща, а Україна є для гітлерівців найважливішим “лебенсравмом” : ми говорили про це публічно.

Все сказане не треба розуміти так, що антидемократичний і пронімецький курс ОУН означав, що тодішні провідники – Бандера, Лебедь, Стецько – одобряли німецькі політичні цілі відносно Сходу, цебто нове закабалення України. Ні, правдою є теж, що Стецько був автором статтей, в якій “перестерігав” Німеччину про фальшиву політику – тим він і хвалиться в своїх публікаціях. Справа далеко серйозніша: ніхто з них не читав у свій час “Майн Кампф”, не старався познайомитися з основними цілями гітлерівської політики; вони надіялися, що незалежна Україна як союзник Гітлера є можливою, і на цьому будували свою політичну стратегію напередодні війни.

3. Чи можна зі сказаного зробити якісь підсумки що допомогли б нам зрозуміти пізніші відповіді?

Хіба дещо додати. Мені завжди видається, що ми надто “обтяжуємо” бандерівщину всякими гріхами, вважаючи її лише “продуктом розколу”. Якщо йде про чисто організаційні справи, то це так, але в історичному аспекті бандерівщина була і є лише продовженням тих типових прикмет думання і дії, тих уявлень про революцію і визволення. Що існували ще до розколу. Я пробував звернути увагу на ці негативні сторони націоналістичного руху. Вже в тридцятих роках існував культ фразерства дешевої пропаганди, терору, вже тоді братовбивство вважалося за законний способ боротьби з “ворогом”. Я не хочу називати ані імен ані по заголовку один твір про історію ОУН. Що появився на еміграції – це приклад клясичного примітивізму та інтелектуальної бездарности, написаний за методами радянських псевдоісториків, але в ньому знайдете чимало доказів того, що я сказав. Уже тоді. В тридцятих роках існували всі елементи, що пізніше прорвалися і оформилися як загальноукраїнська трагедія. Побіч терориста пропихався щораз вище в партійному апараті тип майбутнього “есбівця”. Провідник Крайової Екзекутиви Л. Ребет був на ліквідаційному списку як “польський агент”; кишіло підозрами і безпідставними звинуваченнями. В той час мене вважали людиною менш-більш “в порядку”, тому я міг би назвати принаймні десять “підозрілих” провідних діячів ОУН, між ними таких, що щасливо пережили війну і деякі з яких є сьогодні заслуженими, чесними та відомими діячами. Знаю лише одну особу з-поза тодішнього націоналістичного руху, яка постійно, частинно публічно. Перестерігала перед цією дегенерацією націоналістичного руху – це Митрополит Шептицький. Мені. Як членові Студентської Репрезентації, дуже часто разом з приятелями Юліяном Боднаруком та Омеляном Логушем приходилося зустрічатися з цією світлою постаттю. Все це негативне не означає ніяк, що p ОУН не пов’язані також різні позитивні процеси в Західній Україні в тридцятих роках, може навіть переважають вони над негативними, якщо йде про окремі відтннки, як на приклад, піднесення національної свідомости селянства, але, на жаль, замовчувати негативні прикмети і факти є просто злочинною справою.

4. У Вашій статті “Історичне значення розламу в “ОУН” (1950) Ви говорите, що в перших днях після вибуху Другої Світової війни ввесь ідейний арсенал ОУН показався безвартним і перед організацією постала дилема: або зберігати свій ідейний характер і тим самим ставити продовження того явища. На базі якого вона виросла (від волюнтаризму, декалогу, людиноненависництва, реакційної соціальної програми, тоталітаризму до організаційної “фюрерської” структури включно), цебто ставати в Україні чужою агентурою, або, залишивши свій центральний постулят – боротьбу за національне визволення – зблизитися до народу, до рідних традицій і найважливіше – до конкретних умов, “що треба щось міняти”, таким чином відірвалися в 1940 р., створивши ОУНб. Яка була соціальна база цього розколу, який тип лишився при ОУНм, як членство (своїм походженням, віком і т.д.) однієї групи відрізнялося від іншої?

Проблема розколу в ОУН дуже складна і напевне в відповіді не буде можливо докладніше її обговорити. Але по-перше, я не згідний з тими приятелями, які твердять, що розкол в ОУН був “історичним нещастям”. Взагалі розколи в різних партіях, середовищах не є по своїй суті трагедією. Це нормальне явище – без конфліктів внутрі до якогось часу гомогенних груп та організацій, немає розвитку, наступає стагнація. Здібність давати собі раду з конфліктами є свідоцтвом політичної культури, розуму і взагалі, моральної якости данного середовища чи руху. Клясичною формою вдержання гомогенности за всяку ціну – це наша “монолітна” і т.д. КПРС!

Розлам в ОУН був у великій мірі соціологічно та історично вмотивований. В краю виросла генерація фанатиків, організаторів, «техніків революції», деякі з них саме покинули тюрми і вважали себе героями з великими політичними амбіціями. З другого боку мельниківців репрезентували представники старшої генерації з більшим життєвим досвідом. Бази обох груп різнилися: з одного боку прихильники твердої руки, «революційного чину» – тип націоналіста, який я саме описав; з другого боку елементи більше зрівноважені, з пошаною до авторитетів і так далі. Але всякі розумування того роду є не на місці, тут потрібна якась спокійна солідна довша аналіза.
Питання, що було саме порушене, є засадничого порядку: як вирішено розійтися, як вирішити жити осібно. Цебто в умовах розколу? Правда, утруднювали тут розв’язку певні особи, якими були чужими агентами в одній і другій організації: одні співпрацювали з військовою розвідкою і “на неї ставили” в своїх плянах, другі витирали інші чужі кути. Щоб дати “моральну” підставу для розколу, , провідники бандерівців сфальшували документ про співпрацю Ярослава Барановського з поляками, на тому конику зберегли вони чимало прихильників, зокрема після того, як покійний адв. Шухевич підтвердив правдивість цього “документу”. Але справжня трагедія почалася тоді, коли бандерівув вирішили вбивати чільних мельниківців. Велика кількість ідейних, чесних людей загинула з рук братовбійників.

Але вас цікавлять питання, чому наше середовище приєдналося до бандерівців, чи за всі помилки і злочини ми не є також відповідальні. Тому дискутувалося в нашому вужчому колі питання розколу як неминучого розвитку в ОУН. Ми бачили в томупроцес диференціації націоналістичного руху і мали певні погляди на дальший розвиток. Нам видавалося, що в наслідок розколу постане сильна, традиційна ОУН під проводом полк. Мельника і таких досвідчених людей як Сціборський, Сеник, Бойдуник та інші, включно з такою світлою особистістю як Ольжич. З другого боку були ми переконані, що бандерівська “революційність” буде швидко сконфронтована новою дійсністю: люди, які прїжджали з краю знаходили з Мітрингою дуже швидко спільну мову; дальше, інтелектуальний рівень “краківської” бандерівщини створював догідні умови впливу для середовища Мітринґи. Була створена т. зв. Політична Комісія, до якої належали Степан Ленкавський як голова, Мітринґа, Ривак, Ребет і я. Тут народжувалися проекти програм і різних видань. З боротьбою проти мельниківців Комісія не мала нічого спільного. На т. зв. Краківському конґресі, середовище Мітринґи зуміло не допустити до прийняття різних прогітлерівських постанов, а були такі ганебні спроби! Ви покликаєтеся на мою статтю з 1950 р., там подав я різні приклади, в тому теж спробу діяча внести в програму заяву про нашу повну солідарність з гітлерівською Німеччиною. Пропонована ним програма ОУН мала бути “ідентичною з програмою німецьких націонал-соціялістів”. На сесіях “Краківського конгресу” виступали з головними рефератами Турчманович, Мітринґа, Ривак. Проблеми і тези, що їх вони поставили, не були назагал заперечувані. Авторитет Політичної Комісії був великий, але на практичні потягнення середовище Мітринґи не могло мати впливу. Консервативні позиції в Комісії займав єдиний Ребет, однак в ім’я історичної правди мушу як свідок тих подій сказати, що Ребет постійно і речово боронив тезу, що майбутнє наше суспільство мусить бути плюралістичне, що система багатопартійна більш прогресивна як однопартійна диктатура. С. Ленкавський солідаризувався цілковито з групою Мітринґи, піддержував її політичну лінію, а також і деякі організаційні потягнення, які не були акцептовані організаційною “верхівкою”. Для прикладу, можу назвати мої контакти з польським підпіллям вже в 1940 р. Політична Комісія визвала їх за корисні і потрібні та дала мені широкі повновласті до розмов. Після інтервенції Ґестапо “вожді” заборонили таку діяльність, але за згодою С. Ленкавського контакти були дальше піддержувані. Ленкавський був м. Іншим противником всякого вождівства в ОУН і тому напередодні т. зв. Краківського конгресу на засіданні Політичної Комісії було схвалено, щоб при виборах провідника – поставити Р. Шухевича демонстративно як контркандидата Бандері. Ленкавський погодився сам виконати цю функцію. На жаль, під психологічним терором прихильників Бандери, до цього не дійшло. Л. дослівно: друзі, мушу схрунити!. Найбільше нас тривожила співпраця бандерівців з німцями. Ми вважали війну між гітлерівською Німеччиною і Москвою за війну між двома імперіялістичними державами за Україну. Ми були рішуче проти комбінації, що може існувати “Вільна Україна” в рамках “Нової Европи”, на що надіялася більшість націоналістичних провідників.

Пригадую собі одну сцену, яку пережив у Кракові, коли на вістку про постання “незалежної” Хорватії з нацистом Анте Павелічем на чолі, бандерівське керівництво спонтанно вирішило вислати гратуляційну депешу з привітом і постання цієї “держави” трактувалося як доказ, що буде подібна “незалежна Україна”. Мітринґа і товариші рішуче запротестували проти такої телеграми. На наш протест відповіли два головні тодішні діячі – сценою, якої забути не можна: обнявшись за плечі, маршували по кімнаті, викрикуючи: “Ми ніколи не помилялися, ми ніколи не помилимось…”

Справа Хорватії не була винятком, і можна дуже точно назвати дату, коли ми рішилися порвати з ОУНб: 30 червня 1941 р., “проголошення” т. зв. “української держави”. Перша летючка, яка була видана групою Мітринґи в першому місяці війни, починалася: “Українці! На нашу землю прийшов новий окупант – гітлерівська Німеччина…”

Олег Верник

Поділитися в соціальних мережах

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to Yandex

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *