“Прапор червоно-чорний – це наше знамено…”. Яким був стяг УПА?
2013/10/20
Український Робін Гуд
2013/10/24

Слово НАТАЛКИ БАНДЕРИ в суді над Сташинським

«Високий Суде! Дозвольте мені, як членові родини мого замордованого батька, Степана Бандери, і від імені моєї мами Ярослави Бандери, висловити Високому Сенатові подяку за уділення мені слова. З уваги на твердження обви­нуваченого в його зізнаннях, що він під час своєї діяльности в КГБ був переконаний, начебто мій батько був зрадником України, я хотіла б представити мого батька таким, яким я його ношу в глибині мого серця.

Якраз сьогодні минає три роки, коли мій батько помер в дорозі до лікарні. За свідченням підсудного, мій покійний батько був підступно замордований з допомогою отруйної зброї.

Це не перший і не єдиний морд у нашій родині. Май­же вся родина мого покійного батька і моєї матері за­гинула з рук ворогів. Мої батьки походять з української греко-католицької священичої родини. Саме в той час головно священики та учителі розбуджували національну свідомість українського народу, передусім же селянства. Батько моєї мами, о. Василь Опарівський, був польовим священиком української армії під час першої світової війни і загинув в бою проти поляків. Моя бабуся, тоді ледве 20-річна, залишилася сама з двома дітьми – моєю мамою Ярославою і її братом Левом – та мусила як учи­телька пробиватися через життя. Як учителька вона та­кож причинилася до повного національного усвідомлення українського селянства.

І моя бабуся, і мій дядько Лев загинули під час другої світової війни. У з’вязку з викриттям одного атентату, по­ляки, після довшого ув ‘язнення, розстріляли мого невинного дядька. Ми ніколи не довідалися, серед яких обставин заги­нула моя бабуся: ми знаємо тільки те, що її замордовано, коли вона повернулася з Польщі до свого рідного сеча.

Мій покійний батько так само походив з священичої ро­дини. Він мав трьох братів і три сестри. Його мама, а моя бабуся, померла молодою на чахотку (Туберкульоз – Авт.) і залишила свого чоловіка, а мого дідуся, о.Андрія Бандеру, з сімома дітьми. Мій дідусь, о.Андрій Бандера, виховав своїх дітей в релігійному і національному дусі, так що вони вже як студенти включилися в боротьбу за визволення України.

Двох братів мого батька (Василя і Олексу Бандерів) за­катовано під час другої світової війни в концтаборі Авшвіц, а мого дідуся з його найстаршою донькою вивезли больше- вики в Сибір.

Після ув’язнення мого батька в концентраційному таборі Заксенгавзен, моя мама восени 1941 р. приїхала зі мною (трьохмісячною дитиною) до Берліна, щоб бути недалеко свого мужа. Наша родина жила в дуже важких обставинах, що сильно послабило нерви моєї мами. Від часу, коли німці випустили мого батька з кацету і він почав організовувати Закордонні Частини ОУН, ми мусили постійно ховатися, щоб не викрити місця нашого замешкання. Місцями нашого перебування в Німеччині й Австрії до 1948 р. були Берлін, Іннсбрук, Зеефельд, потім Мюнхен, Гільдесгайм, врешті са­мотня хата в лісі поблизу Штарнбергу.

В самотній хаті в лісі наша родина (в 1947 р. нас було вже троє дітей) жила стиснена в одній кімнаті, де не було навіть електрики. В той час ми, діти, довго хворіли на ко­клюш і кір та були недоживлені. Я ходила тоді до сільської школи в Зекінг і, маючи лише шість років, мусила щоденно відбувати шість кілометрів дороги через ліс.

В 1948-1950 роках ми жили без нашого батька, під при­браним прізвищем, в таборі для українських утікачів біля Міттенвальду. Батько провідував нас кілька разів на рік. Я пригадую собі, що одного разу, тяжко хворіючи на запален­ня середнього вуха, я запитала маму, хто є цей чужий пан, який схилився над моїм ліжком і гладить мене. Я цілковито забула свого батька.

В 1950-1954 роках ми жили в малому селі Брайтбрун над Аммерзеє, і мій батько відвідував нас уже частіше, а згодом бував удома майже кожного дня. Проте моя мати постійно побоювалася за життя нашого батька, на яке чи­гали больїиевики: так само переслідувала її думка, що він може загинути в нещасливому випадку під час їзди додому. Все ж таки ці чотири роки були для нас найспокійніші та найщасливіиіі в житті моєї матері, яка добре почувалася між мешканцями села та зжилася з ними. Щойно пізніше я зрозуміла, що на нас полювали совєтсько-московські репатріаційні комісії та агенти.

Рік 1952 був особливо небезпечний для нас, і ми з бать­ком переховувалися впродовж кількох місяців в маленькому селі Оберлав біля Гарміш-Партенкірхен. Нещастя хотіло, щоб всі троє дітей захворіли на запалення залоз і мусили впродовж двох місяців лежати в ліжку.

Під час чотирьох років ми були цілковито відірвані від українців, а це загрожувало нам, дітям, повним відчуженням від українства. Але мій батько, не зважаючи на свою відповідальну і виснажливу працю, знаходив ще досить часу для того, щоб вчити мене української історії, географії та літератури, як теж спонукав мене до читання українських книжок. Мій брат і сестра, ще заки пішли до німецької народньої школи, маючи 5 чи 4 роки, уже навчилися читати і писати по-українськи.

В той час я ще не знала, ким був мій батько, хоч і не могла собі пояснити, чому ми змінили наше прізвище; але я не відважилася запитати про це батька.

В 1954 р. ми переїхали до Мюнхену, головно тому, щоб заощадити батькові щоденної небезпечної їзди (80 км), як теж тому, що тут були для дітей кращі можливості учи­тися.

Маючи тринадцять років, я почала читати українські газети і читала багато про Степана Бандеру. З бігом часу, на підставі різних обсервацій, постійної зміни прізвища, як теж через факт, що навколо мого батька завжди було ба­гато людей, в мене виникли певні здогади. Коли раз один мій знайомий проговорився, то я вже була певна, що Бандера – це мій батько. Вже тоді я собі усвідомила, що не смію про- зрадити цього моїм молодшим братові та сестрі; було б дуже небезпечно, якщо б малі діти через свою наївність в чомусь проговорилися.

Від 1954 до 1960 р., ще рік по смерті мого батька, ми жили в Мюнхені.

Мій покійний батько був стомлений постійною охороною і подеколи був необережний. Він твердо вірив, що стоїть під особливою Божою охороною, і говорив: якщо мене хо­чуть спрятати зі світу, то знайдуть спосіб зліквідувати мене разом з охороною. Він їздив своїм автом до української католицької церкви, де підсудний вперше його побачив.

Підсудний твердить, що через вагання і докори совісті він не виконав скритовбивства в травні 1959 р. В той час було відомо, що мій батько загрожений, і тому зміцнено його охорону.

Сьогодні, в три роки по смерті мого батька, я говорю в першу чергу від імені моєї мами, яка віддала свою молодість моєму батькові та своїм дітям.

Я хочу ще повернутися до зізнань підсудного, де він го­ворить яким цинічним способом Сєргєй його заспокоював, кажучи, що діти Бандери будуть ще йому «вдячні» за цей вчинок. Ця цинічна заввага вказує на те, що КГБ плянував схопити нас, дітей, вивезти нас до Совєтського Союзу, зламати наш опір жахливими способами, що там сьогодні практикуються, і зробити з нас комуністів, щоб ми за­суджували нашого рідного батька. Саме таким способом пробувано виховати на комуніста сина генерала Тараса Чу­принки, Головного Командира УПА, який загинув у 1950 р. в Білогорщі. Сєргєєві мусило бути ясно, що це єдиний спосіб допровадити нас, дітей, до такого ставлення.

Мій незабутній батько виховав нас у любові до Бога і України. Він був глибоко віруючою людиною і загинув за Бога та незалежну вільну Україну – за свободу всього світу.

Мій блаженної пам ‘яті батько, який уосіблював цей ве­ликий ідеал, залишиться провідною зіркою всього мого жит­тя, так само як мого брата і моєї сестри та української молоді».

Виступ Наталки Бандери  15.10.1962 р.,  під час суду над Богданом Сташинським

Святослав Липовецький “Червоно-чорне. 100 бандерівських оповідок”

Поділитися в соціальних мережах

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to Yandex

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *