Василь Чучупака
2013/04/16
Командир батальйону “Роланд” Євген Побігущий
2013/04/22

СИНІЙ-ЖОВТИЙ-ЧОРНИЙ

Ім’я Ярослава Старуха ста­ло символом ще у 1930-х ро­ках. Тоді Ярослав, син посла до Австрійського сейму Тимотея Старуха, став відомим завдяки величезній активності на гро­мадській ниві та підпільній діяльності. Ще за часів польської держави Старух кількаразово за­арештовувався поліцією, відбув свій термін у Березі Картузькій, а у 1937 році остаточно отримав  тринадцятирічний термін ув’яз­нення на суді у Рівному.

Опісля, з великим досвідом роботи у Крайовому Проводі ОУН, Старух-«Синій» стає одним із авторів Акту «ЗО черв­ня», державним секретарем Міністерства інформації і про­паганди УДП, членом організаційної референтури Проводу ОУН, керівником підпільної радіостанції «Афродіта», ре­дактором гумористичного журналу «Український перець», членом Проводу ОУН і, насамкінець, Провідником Закер-зонського краю на українських землях під Польщею. Тут він зорганізовує досконалу сітку підпілля, включно з бункера­ми, магазинами харчів, зброї, шпиталями, майстернями та ефективною розвідкою. Не дарма ж польський генерал, який ознайомився з матеріалами українського підпілля з подивом константував: «Паньство в паньстве» (Держава в державі). Старух ще при житті був нагороджений УГВР Золотим Хре­стом Заслуги.

Десь у 1942 році до Старуха прив’язалося псевдо «Си­ній». На той час йому було трохи за тридцять, але він уже досить посивів. І одного разу маленька дівчинка назвавши його не «сивим», а «синім» спричинилася до появи леген­дарного псевдоніму, який сподобався Ярославові.

В підпіллі Ярослава Старуха часто порівнювали з Іваном Климівим: їм обом, колись студентам права Львівського університету, довелося розбудовувати ОУН у другій половині 1930-х років, відзначитися в організаційній праці на Волині та спільно працювати на початку 1940-х. А з різницею в один день, на початку грудня 1942 року, йдучи за однако­вою схемою на зустріч із «Любомиром» – провідником ОУН Харківщини, якого супроводжувала «вродлива жінка у чорному каракулі», обоє потрапили у руки гестапо. Фа­тальна роль жінки, яка була подвійним агентом більшовиків та нацистів призвела до смерті Климіва від рук одного із найжорстокіших «спеців» в українській справі – оберштурм- фюрера, латиша Вірзінга.

А далі була черга Старуха. Його кілька днів били дерев’яними дрючками. Перебуваючи у спільній камері з іншими націоналістами, «Синій» просив лише одного – щоб допомогли йому вчинити самогубство.

«Я можу засипати двісті людей! – застогнав він у відчаї, не знаходячи інших, більш переконливих аргументів», – зга­дував Іван Шевчук, який на прохання Старуха заклав йому зашморг із рушника на шию. Але з першої спроби рушник урвався, а з другої, під вагою тіла, зламалася віконна рама, до якої прив’язали зашморг.

Це були перші, але не останні спроби «Синього» вчини­ти самогубство. Він стрибав з четвертого поверху, але лише зламав руку, пальці та кілька ребер. Він втікав у безнадійних ситуаціях, розраховуючи, що його застрілять при спробі втечі, але після кожної спроби його ще більше мордували- допитували.

Це уже пізніше він опише свої пережиття: «На Лонцького, ввечорі, вже тягнуть, іти неможливо. І знову ніч і зно­ву ранок. Знову тягнуть, поволі тягнуть по сходах. Перший, другий, третій поверх. А там, наліво, кімната. Спираюсь об поруччя, гостра свідомість думки, перехилююсь і – падаю на цемент сходової клітки.

Смерть? Ні, не дають навіть зомліти. Побої тяжкі, повні гніву, волочать аж до кімнати. Що діялося в цьому дні мало пам’ятаю. Думка відмовляла всякої контролі. Дрючок пра­цював на переміну з чоботом. Вечір, ніч, ранок. Рука зло-мана в двох місцях, пальці обох рук поломані вихитуються в усі сторони. В грудях страшний біль. Ребра. За кожним віддихом ріже вогнем, а легені працюють ковальським міхом, здається – розсадять грудну клітину. Ой, ти серце, чому не лопнеш?! Кличуть, тягнуть. О, Боже! Та сама обстановка, ті самі кати. Лиця інших затьмарені, невиразні. – Де захована зброя? Не мовчу, говорю. Подаю навмання місцевості, опи­сую докладно невідомі мені місця, подаю докладну кількість за родами зброї, подаю гасла. Незабаром мапа Галичини покривається рисунками червоного олівця. Поки поїдуть і перевірять, мине час. Що тоді буде, не думаю. Знаю одне, а саме, що дійсно не знаю ні одного місця, де захована зброя. Може задовольняться цим разом. Та ні. – Ти написав історію України? Дрючок при праці. Б’є сам Вірзінг. – «Це за історію. Захотілось тобі самостоятельной? України нє било, нєт і нє будєт!» – Так дослівно в російській мові. Невже ж НКВД в гештапівськім мундирі? Вияснення не помагають. Вірзінг осатанів. А дальше – де шеф? Де друкарні? Хто в проводі? – Що дальше – не пам’ятаю. Пам’ятаю, що вночі тягнули за ноги по вулицях на Лонцького, бо голова оббивалася об виступи хідника. За кілька днів оповідав мені тюремний лікар-жид, що другого дня ранком знайшов на подвір’ї тюр­ми купу людського лахміття, що з нього прозирали шматки синього людського м’яса. Порушив, щоб ствердити смерть, і переконався, що серце билося. Взяв на гору і лікує. Ось рука і пальці вже пов’язані. Ой, як страшно хочеться пити, як нестерпно пече мене всередині вогнем. А потім зродила­ся думка, що може доведеться жити і… знову слідство. Ко­ротка, кошлява записка на світ, – ще в гарячці, ще прохання прислати… цитрини, кислого молока. – «І пришліть отруту, бо не знаю, чи зможу витримати нове слідство».

З волі передали ампулу ціаністого калію і Старух за­спокоївся: тепер він міг у будь-який критичний момент «відійти». Але з’явився новий план – зараження тифом, перевід у лазарет, а звідтіля втеча. Цьому також не судило­ся збутись: в камеру потрапив офіцер Армії Крайової, якого мали розстріляти. Старух порятував його: віддав шприц із інфекцією поляку, а коли того перевели у лікарню, то саме тієї ночі відбулася втеча 26 хворих в’язнів.

Пізніше надійшла й черга втечі Старуха – друзі, пере­одягнені в уніформу офіцерів Гестапо, серед білого дня за­брали «Синього».

Це уже пізніше, знову потрапивши в підпілля, Старух, який не вимовляв букви «р», гучно й добродушно регочучи, переповідав товаришам допит Вірзінга: «Ага, то це ти є той Синій! Зараз зробимо з тебе Жов­того, а потім замінимо на Чоргного. (До помічника-ґестапівця) Анука, сюди «Самостійну Україну»! Ну, той найгрубший дрючок!».

Коли восени 1947 року відділи УПА переходили із Закерзоння – хто в Карпати, а хто на Захід, – в українському краї, який опинився на території Польщі, залишалася мережа не­видимого війська – ОУН, а ра­зом з нею і її Провідник Ярослав Старух-«Синій», «Стяг».      

Коли спецвідділ польської Служби Безпеки (УБП) натра­пив на місцевість, де перебував Старух, то «Стягу» і чоти­рьом його хлопцям залишалось виконати останнє важливе завдання: знищити архів УІ-Ї Воєнної Округи УПА і Закерзонського Краю ОУН, адже лише під керівництвом Крайово­го Проводу діяли 24 теренові проводи.

17 вересня 1947 року шість великих саперських мін, вмурованих у бункер знищили все, що в ньому знаходилось, разом з останніми його підпільниками.

А через рік, в містечку Товсте на Тернопільщині, було створено підпільну друкарню імені Ярослава Старуха- «Стяга». Коли у 1951 році її виявили, то у ній знаходилось 4 друкарські машинки, 15 кг шрифту, знаряддя для друку, 80 тисяч антирадянських листівок, радіоприймач, зброя та набої. На цей момент друкарня імені «Стяга» встигла роз­повсюдити 700 кг друкованої продукції.

Святослав Липовецький “Червоно-чорне. 100 бандерівських оповідок”

Поділитися в соціальних мережах

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to Yandex

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *