Привітання Головного командира УПА Романа Шухевича з нагоди капітуляції Німеччини
2017/05/09
Ліквідація надрайонних проводів Кам’янець-Подільського округу ОУН(б) у 1951-1952 рр
2017/06/02

Ситуативний союз українських націоналістів з гітлерівською Німеччиною

Вояки Нахтігалю крокують Львовом.

На окупованій гітлерівцями території Польщі осередки обох ОУН діяли відкрито. У квітні 1941 р. організація С. Бандери заявила про невизнання рішень 2-го великого збору ОУН в Римі і провела в Кракові свій власний 2-й великий збір. Більшість крайових провідників визнала повноваження
С. Бандери, після чого остаточно закріпився розкол ОУН на дві цілком самостійні і часом ворожі одна одній організації – ОУН(М) і ОУН(Б). ОУН(Б) прийняла назву Революційної ОУН, але вона не закріпилася в літературі.
Між вереснем 1939 р. і червнем 1941 р. обидві ОУН цілком вільно розгорнули в Кракові підготовчу роботу по створенню в Україні майбутніх державних структур.
На думку провідників ОУН, німецько-радянський договір від 23 серпня 1939 р. мав бути короткотривалим. Після радянсько-фінської війни, яка продемонструвала слабкість Червоної армії, вони не сумнівалися в тому, хто переможе у неминучому двобої гітлерівської Німеччини з Радянським Союзом. Знищення СРСР, як їм здавалося, могло здійснитися тільки перетворенням союзних республік на окремі від Росії національні держави. Іншого варіанта вони й уявити собі не могли. Тому в поразці Радянського Союзу С. Бандера і А. Мельник, як і вся українська еміграція, вбачали історичний шанс для відродження Української держави.
Не маючи доступу до вищих керівників Третього рейху і не знаючи їх планів щодо України, лідери українських емігрантських організацій після 22 червня 1941 р. все-таки ініціювали повстання в тилу Червоної армії, яке тривалий час готувалося, але перед війною так і не відбулося, їм здавалося, що збройні виступи змусять гітлерівців визнати їх своїми союзниками і сприятимуть державному відродженню України.
Одразу після 22 червня 1941 р. повстання у Галичині і на Волині підняли боївки ОУН(Б), на Буковині – боївки ОУН(М). У Поліссі активізували свої дії після проходження фронту загони січовиків Т. Бульби-Боровця. Діючи енергійно без узгодження з німецькими чиновниками, націоналісти встановили свою владу в 187 (з 200) районах західних областей і в 26 районах Правобережної України. Вони створили обласні управління в Тернополі, Львові, Рівному, Дрогобичі, Станіславі і Луцьку. Роззброюючи невеликі червоноармійські підрозділи, що опинилися в оточенні, оунівці акумулювали значну кількість зброї, боєприпасів і спорядження.
Німецькі польові командири охоче йшли на синхронізацію дій в ході свого наступу. Однак на більш високому рівні до новоявленого союзника поставилися вороже. Коли німецька адміністрація розбудувала власні структури на окупованій території, вона негайно розпустила українську міліцію і всі інші органи, створені націоналістами.

Доля військових формувань “Нахтігаль” та “Роланд”

Співробітництво УВО і ОУН з німецькою розвідкою і контррозвідкою почалося ще в часи Веймарської республіки. Українські націоналісти вбачали в Німеччині союзника, тому що вона так само негативно ставилася до Версальського повоєнного устрою. Прихід А. Гітлера до влади посилив антиверсальську спрямованість німецької зовнішньої політики.
Тривалі контакти з абвером дали результат: 15 серпня 1939 р. з оунівців був утворений диверсійний загін під кодовою назвою Бергбауернхільфе (Допомога гірським селянам) під командуванням полковника Романа Сушка. Загін призначався для розпалювання анти-польського повстання в Західній Україні перед німецьким вторгненням в Польщу. Однак через тиждень ситуація докорінно змінилася: після укладення пакту Ріббентропа-Молотова німці більше не турбувалися про Західну Україну.
Вожді ОУН сподівалися, що напередодні війни з Радянським Союзом Німеччина надасть їм допомогу у створенні української армії. Але до планів німців це не входило. Вони погоджувалися лише на вишкіл кількох сотень українських старшин. В лютому 1941 р. на зустрічі командуючого сухопутними військами генерала В. фон Браухіча, начальника абверу адмірала В. Канаріса і керівника ОУН С. Бандери була досягнута домовленість про вишкіл 800 кандидатів на старшин. Як сподівалися націоналісти, ці старшини мали стати ядром союзної з вермахтом української армії. Що з цього приводу думали німці – встановити не так легко, тому що письмової угоди укладено не було. Але з наступного розвитку подій стає очевидним, що йшлося лише про звичайний диверсійний підрозділ у складі абверу.
В ході комплектування військовий відділ був поділений на дві частини. В українських документах новоутворені батальйони фігурували під абревіатурою ДУН (Дружини українських націоналістів), а в документах Абверу – під назвами: спеціальний відділ “Нахтігаль” і організація “Роланд”. Сформульовані для них завдання були такими ж, як для інших спецпідрозділів абверу: забезпечення вільного пересування німецьких частин по Україні, роззброєння розгромлених вермахтом частин Червоної армії, охорона ешелонів з полоненими та боєприпасами.
У червні 1941 р. “Нахтігаль” був укомплектований старшинським складом і налічував 330 солдат, одягнутих у польові однострої вермахту. Дальший вишкіл здійснювався разом з першим батальйоном спецполку абверу “Бранденбург – 800”. Батальйоном “Нахтігаль” з боку німців командував командир першого батальйону названого спецполку, а з боку українців – сотник Р. Шухевич. Зв’язковим старшиною був оберлейтенант Т. Оберлендер, у минулому – професор Кенігсберзького університету, спеціаліст з проблем СРСР.
В ніч на 30 червня батальйон “Нахтігаль” увійшов до покинутого Червоною армією Львова і до полудня зайняв всі стратегічні об’єкти, у тому числі радіостанцію. Заступник голови проводу ОУН(Б) Я. Стецько проголосив ввечері 30 червня Акт відновлення державної незалежності України і повідомив про це по львівському радіо. Ще одне повідомлення по радіо було зроблене вранці 1 липня. Одразу ж після цього військовослужбовці “Нахтігалю” отримали тижневу відпустку і змушені були передати всі стратегічні об’єкти міста під охорону прибулої німецької поліції.
У липні 1941 р. Р. Шухевич дізнався про арешт більшості лідерів ОУН(Б) і звернувся безпосередньо до Верховного командування вермахту з повідомленням: очолюваний ним батальйон не може далі перебувати у підпорядкуванні німецької армії. Результатом цього нечуваного демаршу стало негайне роззброєння батальйону і переведення його в столицю Генерального губернаторства Краків.
Батальйон “Роланд” тривалий час перебував в Румунії і не брав участі в бойових діях. У серпні обидва батальйони були тимчасово інтерновані як політично ненадійні, а в жовтні об’єднані в одну частину. Всі військовослужбовці за “порадою” німецьких начальників уклали контракт на один рік служби в охоронній поліції і були переведені в Білорусію охороняти мости на ріках Березина та Двина і вести боротьбу з партизанами. Коли минув рік, ніхто не підписав нового контракту, внаслідок чого батальйон розформували, а військовослужбовців заарештували. Р. Шухевичу, який перебував у відпустці, вдалося перейти на нелегальне становище.
Такою є історія двох збройних формувань, названих Дружинами українських націоналістів. Оунівці мріяли про національну армію, а довелося спочатку охороняти мости в партизанському краї, а потім сидіти в тюрмі.
Окремо слід зупинитися на питанні про причетність “Нахтігалю” до розстрілів польської та єврейської інтелігенції у Львові 3 – 4 липня 1941 р. Питання розглядалося на Нюрнберзькому процесі 15 лютого і 30 серпня 1946 р. Генеральний прокурор СРСР Р. Руденко доповідав про ці події, але не зміг назвати винних поіменно. Член політбюро Соціалістичної єдиної партії Німеччини і професор Берлінського університету А. Норден скористався цим, щоб у 1960 р. звинуватити у злочині західнонімецького міністра Т. Оберлендера, оскільки останній був зв’язковим офіцером “Нахтігалю”. Норден зробив усіх військовослужбовців цього батальйону автоматично причетними до злочину. В НДР швидко зібрали потрібні спогади і свідчення, видрукували книгу “Правда про Оберлендера” і заочно засудили міністра до довічного ув’язнення як воєнного злочинця. Однак західнонімецький суд визнав представлені докази непереконливими й виправдав Оберлендера. У 1966 р. прокуратура Гамбургу на прохання уряду ПНР провела нове слідство у справі вбивства польських громадян у Львові 3 – 4 липня 1941 р. Було встановлено, що злочин здійснили за наказом бригаден-фюрера СС Шенгарта. Отже, Оберлендер, якого канцлер К. Аденауер все-таки відправив у відставку, а з ним і батальйон “Нахтігаль”, були реабілітовані.

С. КУЛЬЧИЦЬКИЙ,
керівник робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА,
д-р істор. наук, професор.

Поділитися в соціальних мережах

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to Yandex

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *