Філосовський аспект проблем сучасності
2012/04/20
Міф в основі українофобського фільму “Матч”
2012/04/23

Творець концепції української політичної нації

Первородним гріхом українців є ідейний хаос в політиці

та брак організаційної дисципліни…

В’ячеслав Липинський

Серед тих, кого у совєцькі, та й у теперішні часи певна українофобська публіка іменує “українськими буржуазними націоналістами”, чимало етнічних поляків, росіян, євреїв, німців та австрійців. Це зайвий раз доводить, що українці – нормальна європейська нація. Для української суспільно-політичної думки початку ХХ ст. постать В’ячеслава Липинського є нетиповою, а його діяльність та погляди погано вписуються в логіку її розвитку.

Якщо ж більшість видатних українських мислителів початку ХХ ст. (хоча б такі знакові постаті, як Михайло Грушевський, Володимир Винниченко, Євген Петрушевич) — “народники”, то В’ячеслав Липинський — упевнений “державник”. Сферою зацікавлень перших є прості люди (селяни, почасти робітники чи бідні інтелігенти). В’ячеслава Липинського цікавить переважно “провідна верства”. Якщо Михайло Грушевський, Володимир Винниченко та Євген Петрушевич — ліві, соціалісти різних відтінків, то В’ячеслав Липинський — правий, поміркований консерватор. За своє життя для більшості українських політиків і політичних мислителів він був “ізгоєм”, який свідомо бунтував проти “більшості”, подаючи її в найнепривабливішому світлі. В цьому плані особливо показовою є основна політологічна праця В’ячеслава Липинського “Листи до братів-хліборобів”, а також публіцистичний твір “Хам і Яфет”.

Короткий нарис біографії В‘ячеслава Липинського підготував український історик і дослідник політичних постатей ХХ ст. Віталій Пономарьов: «Польський шляхтич Вацлав або В’ячеслав Липинський народився 5 квітня 1882 р. у родинному маєтку Затурцях на заході Волині. На початку Першої світової війни В‘ячеслав Липинський був мобілізований до російської армії і в чині прапорщика воював у Східній Прусії, проте через хворобу був переведений до резерву. У 1917 р. він став співзасновником Української хліборобсько-демократичної партії та автором її програми, яка базувалася на двох засадах: приватна власність на землю і незалежність України. Був послом Української Держави гетьмана Павла Скоропадського, а згодом і Директорії Української Народної Республіки у Відні. Вячеслав Липинський пішов у відставку на знак протесту проти страти полковника Петра Болбочана. В 1926 р. Вячеслав Липинський переїхав до Берліна, де працював в Українському Науковому Інституті, проте наступного року за порадою лікарів повернувся до Австрії. Він оселився у власному будинку у гірській місцевості поблизу Граца. В’ячеслав Липинський помер 14 червня 1931 р. у санаторії rwаld” неподалік Відня.»

З цього біографічного нарису виникає людина, сказати б, нестандартна: представник польської шляхти з етнічно української Волині, людина європейської освіченості, людина, яка брала участь не лишень у науковій діяльності, і разом з тим людина, яка безпосередньо брала участь в громадсько-політичному русі. Політична і теоретична спадщина В‘ячеслава Липинського викликає дискусії й донині. В’ячеслав Липинський казав, що не треба знімати костюм поміщика, треба бути поміщиком і бути українцем. Як може бути пан українцем? Проблеми і страждання були ті, що він намагався переконати, що одне другому не заважає. Він, власне, помер і не зміг переконати остаточно всіх. Але цікаво, що він пробив цю дірку в українській свідомості, і тепер це є нормою сприйняття. В цьому є величезне значення В’ячеслава Липинського. Суттєвим внеском В’ячеслава Липинського у політичну науку є його типологія та аналіз форм державного устрою. За його схемою, існують три основні типи державного устрою: демократія, охлократія, клясократія.

Характеризуючи демократію В’ячеслав Липинський зауважує, що державна влада в її умовах або ж потрапляє безпосередньо до рук “багатіїв-плутократів“, або до рук найнятих ними політиків-професіоналів з-поміж інтелігенції. Внаслідок цього державна влада стає знаряддям реалізації не народних, а приватних інтересів окремих осіб чи угруповань. Розмежування в умовах демократії політичних партій позбавляє їх відчуття політичної відповідальності, а необмежений демократичний індивідуалізм підриває в суспільстві основи дисципліни і правопорядку. Одним із прикладів такої демократії В’ячеслав Липинський вважав Українську Народну Республіку.

До держав охлократичного типу В’ячеслав Липинський відносить революційні диктатури, фашизм, більшовизм та інші. Для цієї системи характерне зосередження політичної й духовної влади в одних руках. Під духовною владою він розуміє не лише церковну в її традиційному розумінні, а й ідеологічну в сучасному розумінні, коли глава держави є водночас пророком і непогрішимим інтерпретатором офіційної ідеологічної доктрини. Особливістю охлократії є, на його думку, те, що вона в минулому складалася з кочівників, а в новітні часи — з декласованих елементів. За такого державного устрою панівною стає монолітна військово-бюрократична ланка, яка легко маніпулює юрбою.

Найприйнятнішою для України Липинський вважає клясократію — форму державного устрою, яка відзначається рівновагою між владою і свободою, між силами консерватизму і прогресу. В основу такого устрою повинна бути покладена правова, “законом обмежена і законом обмежуюча” конституційна монархія. На чолі держави має бути монарх (гетьман), влада якого передається в спадок і є легітимною.

В’ячеслав Липинський не вважав, що монархізм – це є суть українського… Тобто, він вважав, що монархізм – це, можливо, найкраща форма для України, але це не єдина форма. Якщо монархізм не справдиться, то можна і без монарха будувати Україну. В’ячеслав Липинський не був монархістом в класичному розумінні слова. Однак, йому вдалося підняти український рух, таку кількість людей захопити своїми ідеями, що якби не його особистість, то стільки б людей за ним не пішло б. В’ячеслав Липинський – це найбільший ідеолог, теоретик, історіософ України ХХ ст.

В’ячеслав Липинський виступав опонентом Дмитра Донцова як прихильника суто етнічного розуміння нації. Хоча концепція В’ячеслава Липинського розглядає політичну націю з дещо класократичним ухилом, коли нація охоплює собою сукупність соціальних станів, що розуміють дуже широко. Наприклад, для В’ячеслава Липинського хлібороби – це всі верстви причетні до землекористування і землеволодіння: від селян до земельної аристократії. Фактично тут йдеться про спробу збудувати політичну націю як систему соціально-станових корпорацій. Україна тут сприймається не як етнічна батьківщина, а як економіко-географічна територія і відтак певна цілісність. На цій території через примхи історії опинилися деякі більші і менші етнічні утворення, які повинні з огляду на ці об’єктивні обставини витворити єдину державу. В’ячеслав Липинський йде від держави і території до нації.

Позиція Дмитра Донцова була протилежною: від етнічно визначеної нації до національної держави. На думку Дмитра Донцова, національно оформлений етнос має довести свій розвиток до логічного завершення, себто до державного оформлення. Що ж стосується інших етнічних груп, то вони повинні визнати це як факт і підтримати особливі права, національний пріоритет українців в Українській державі, що, власне, випливає з ідей національної держави. Для В’ячеслава Липинського українська нація – це складна багатоетнічна мозаїка, що набуває рис міцності і єдності під впливом держави. Враховуючи, що за часів В’ячеслава Липинського етнічні українці становили понад 80% населення країни, то погляди Дмитра Донцова можна було б визнати ґрунтовнішими.

Але насправді кожна з цих концепцій: В’ячеслава Липинського і Дмитра Донцова є дещо однобічною, адже вони не сформулювали загальнішого питання про співвідношення політичного і етнічного у нації. Більшість політичних європейських націй формувалися навколо потужного етнічного ядра. Цей шлях треба визнати природнішим для України. В реальних умов України українська політична нація є неможливою без опертя на українське етнічне ядро, що вимагає певної політики в галузі мови, культури та інформації.

В Україні впродовж ХХ ст. було стільки блискучих теоретиків, котрі під різними ракурсами розглянули процеси націотверення, а чому ж на практиці поради та застереження цих інтелектуалів майже всі проігноровані, наче їх і не було? Хто знав теоретичну спадщину В’ячеслава Липинського? Власне, вузьке коло обмежених людей в еміґрації. Сьогодні ж праці В’ячеслава Липинського почали видавати. Сьогодні ми маємо ситуацію багато в чому подібну до тієї, яка була за часів В’ячеслава Липинського. Українців сьогодні в Україні десь 75% (за переписом 2001 р. – українців було 77,8%), росіян приблизно 20% (за переписом 2001 р. – росіян було 17%), решта припадає на етнічні меншини. Лінгво-етнічна карта ще складніша, оскільки серед українців чимало російськомовних, а радше – совєцькокультурних і ностальгізуючих за “свєтлим совєцьким будущім”. Саме ця ситуація є надзвичайно легкою для маніпулювання політиками.

В’ячеслав Липинський з його концепцією політичної нації, яка вмонтовує в себе різноетнічну мозаїку і різні традиції, але ґрунтується на українському державному і субстраті, який все це цементує, могла б бути дуже корисною і для розв’язання багатьох сьогоднішніх проблем. Нажаль сьогодні, сучасні українські політичні партії, програми яких відчули на собі вплив ідей В’ячеслава Липинського (Українська республіканська партія “Собор”, Українська народна партія та Всеукраїнське об’єднання “Батьківщина”) стали популістськими і не відтворюють головні цінності теоретика українського консерватизму та монархізму. Можливо, сучасна ситуація зробила українських неоконсерваторів маргіналами і байдужими до долі української нації, а можливо, партійна система та радянське минуле не змогли стати добрим ґрунтом для ідей В’ячеслава Липинського. Все попереду, час покаже…

Денис Ковальов,

історик, спеціально для просвітницького порталу «Бандера»

Поділитися в соціальних мережах

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to Yandex

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *