САМОСТІЙНА КУБАНЬ. 94 РОКИ ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ
2012/02/20
Сьогодні – 21 лютого День Рідної Мови
2012/02/21

Українці восени 1939-го: третій бік фронту

2 серпня 1939 року газета The New York Times повідомила своїм читачам, що у Львові пройшли арешти українських націоналістів, які «належать до раніше забороненої ОУН». Далі йшлося про те, що Польща звинувачує Німеччину в зростанні українського націоналізму. «Нещодавно убитий Коновалець, а також Мельник мали глибокі зв’язки з Берліном. Польський уряд підозрює, що багато людей в українському національному русі є німецькими шпигунами», — писав кореспондент цього видання.

У цей текст вкралася помилка: ОУН ніколи не діяла легально. Все інше було правдою. Але не щодо «німецьких шпигунів», а щодо підозр польської влади. Ані чиїмось шпигунами, ані потенційними колабораціоністами українські націоналісти не були. А контакти тодішнього керівництва ОУН із Берліном самі по собі ще не засвідчували якісь «симпатії до нацизму», бо почалися вони ще за часів демократичної Веймарської республіки. Ба більше: ті, з ким контактували очільники ОУН, зовсім не всі були нацистами, а деякі — так узагалі вели потаємну боротьбу з гітлерівським режимом, хоча займали високі посади у військових структурах цього режиму. Ба більше: далеко не всі націоналісти, кого у ті часи арештовували польські спецслужби, були членами ОУН — адже існувала й така забута нині досить впливова легальна організація, як Фронт національної єдності, що сповідувала не створений Дмитром Донцовим та його симпатиками радикальний «чинний націоналізм», а розроблену філософом Миколою Шлемкевичем доктрину «творчого націоналізму». А дехто з арештованих узагалі був не націоналістом, а лібералом — членом Українського національно-демократичного об’єднання.

Одне слово, все змішалося докупи у тих швидкоплинних подіях. А через місяць розпочалася Друга світова війна…

Як на мене, зовсім не дивно, що український чинник у подіях вересня 1939 року використовували всі, хто тільки міг; у свою чергу самі українці намагалися знайти оптимальну політичну лінію в тих надскладних обставинах. Відтак цілком закономірно вийшло, що українці були тоді по всі сторони лінії фронту, і навіть на «фронті без лінії фронту», тобто — у самочинних збройних формуваннях, що не підлягали жодній із воюючих держав. Таким чином, початковий етап Другої світової війни, крім усього іншого, наочно засвідчив ті тенденції, які яскраво виявили себе пізніше: розпорошеність українців по різних, нерідко ворожих одна одній, арміях і намагання тих чи інших держав використати український фактор у своїх інтересах. Водночас він виявив й інше: прагнення українських політиків, інтелектуалів та військовиків — причому таких, що належали до різних угруповань і були громадянами різних держав, — використати воєнну кризу для того, щоб домогтися більших прав для української спільноти, реальної автономії, а то й незалежності всієї України чи бодай її значної частини.

Видається, що такі прагнення як з позицій сьогодення, так і з огляду на тодішні норми міжнародного права аж ніяк не можуть бути розцінені як «зловмисний сепаратизм» чи «злочинний підрив тилу воюючої сторони». Адже номінально українці навіть після поразки національної революції на початку 1920-х років здобули права на національно-територіальну автономію у тій чи іншій формі як на Наддніпрянщині, так і на Галичині й Закарпатті. Радянська Україна навіть деякий час, до утвердження особистої диктатури Сталіна, цією автономією до певної міри користувалася, внаслідок чого й виник феномен «розстріляного Відродження». Надання автономії Східній Галичині (тобто землям на схід від Сяна до Збруча) було умовою визнання її за Польщею з боку Антанти. Але польська влада не виконала свою обіцянку і проводила політику полонізації краю. Так само політичні еліти Закарпаття 1919 року погодилися на включення до складу Чехословацької республіки на умовах національно-територіальної автономії регіону, але це було виконано тільки восени 1938 року під тиском нових геополітичних обставин.

Іншими словами, наприкінці 1930-х років ішлося про нереалізовані правові акти, які мали надати українцям по різні боки державних кордонів ширші чи вужчі, але реальні можливості створення чи/та розвитку своїх національно-територіальних автономій. Натомість спроба реалізації цих прав — у формі піврічної автономної, а потім самостійної державності Карпатської України — зустріла активне неприйняття з боку всіх провідних геополітичних гравців того часу (хоча на певному етапі ця ініціатива мала позірну підтримку з боку нацистської Німеччини, яка розігрувала тоді антипольську й антирадянську карти). Поразка Карпатської України відвернула чимало українських націоналістів різного ѓатунку від орієнтації на Німеччину, проте не на всіх і не повністю. Ілюзії зберігалися, тим більше, що їх підживлювали контакти із армійськими колами та розвідувальними центрами Третього Райху, де, як уже було сказано, певне число командного складу належало до антинацистів.

Насамперед, звісна річ, ідеться про віце-адмірала Вільгельма Канаріса, керівника служби військової розвідки й контррозвідки — Абверу — та про його підлеглих полковника Ганса Остера й підполковника Ервіна фон Лахузена (останній безпосередньо курував зв’язки з українськими націоналістами). Двоє перших були страчені нацистами за змову проти Гітлера 9 квітня 1945 року; Лахузен був свідком обвинувачення на Нюрнберзькому процесі, де він викрив чимало нацистських злочинів, наприклад, діяльність айнзацкоманд. На рахунку Канаріса, крім усього іншого, — понад 500 врятованих євреїв, і зараз кілька єврейських організацій подали в Яд-Вашем прохання визнати керівника Абверу праведником народів світу.

Навряд чи ці люди шукали би в українському таборі партнерів серед своїх ідеологічних антагоністів; і, мабуть, невипадково спершу вони придивлялися до Андрія Мельника, а потім — до Степана Бандери та Романа Шухевича.

Але для того, щоб вести мову про позицію та дії ОУН у вересні 1939 року, спершу потрібно бодай коротко охарактеризувати її місце в тодішньому західноукраїнському політикумі.

Найвпливовішою й найчисельнішою парламентською партією Західної України було вже згадане Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО). Воно мало розгалужені структури по містах і селах Галичини й частково Волині. 1928 р. УНДО здобуло 26 мандатів до Сейму (з 40, виділених для українців; 1938 р. — 23 (з 30); воно мало представників у президіях сейму й сенату, а голова партії Василь Мудрий був віце-маршалом сейму. На загал, політична ідеологія УНДО мала риси, спільні з національною демократією та соціальним лібералізмом. Керівництво партії намагалося нормалізувати відносини з польською владою й парламентським шляхом домогтися захисту національних і соціальних прав українців у другій Речі Посполитій, зокрема, надання національно-територіальної автономії Галичині.

Схожі позиції на Волині обіймала (попри свою назву) інша організація парламентського типу — Українська соціалістично-радикальна партія.

Політичним антагоністом і головним конкурентом УНДО в українському середовищі була Організація українських націоналістів — ОУН. Головною своєю метою ОУН визначила створення незалежної соборної Української держави на всій українській етнічній території. Ця мета мала досягатися через національну революцію й встановлення партійної диктатури. Що стосується польської влади, то ОУН тлумачила її як окупаційну, з якою не можна мати жодних справ. На перші місця серед засобів політичної боротьби ОУН ставила перманентні збройні напади на польських урядовців та на українців-«колаборантів» (у тому числі й на діячів УНДО) та бойкот польських установ. Все це мало довести українське населення до стану постійного революційного кипіння, щоб у слушний момент галичани й волиняни взялися за зброю і стали до остаточної розправи з ворогом.

Проміжне становище між цими політичними полюсами посідав Фронт національної єдності (ФНЄ) — легальна націоналістична організація, що постала 1933 року значною мірою з числа колишніх членів УНДО та ОУН. Вона виступала як проти політики «нормалізації» відносин із польською владою, що її провадило УНДО, так і проти тактики збройних нападів ОУН. ФНЄ став першою на Західній Україні несоціалістичною організацією, що спромоглася притягнути до себе чимало робітників, в тому числі й тих, хто зазнав впливу комуністичної ідеології. Метою організації була вільна й незалежна Україна, методом досягнення мети — створення потужної й сильної провідної суспільної верстви, яка мобілізує весь народ на боротьбу.

Більш-менш достовірні (бодай у загальних рисах) дані про плани підготовки німецького нападу на Польську державу з числа лідерів усіх українських організацій мав тільки керівник тоді ще єдиної ОУН полковник Андрій Мельник та його найближче оточення. Мельник зустрічався з Канарісом, й одним із результатів цієї зустрічі стало формування у грудні 1938 року під егідою Абверу військового підрозділу з числа українців-добровольців під командуванням полковника Романа Сушка. Чисельність цього Військового відділу націоналістів або ж Bergbauernhilfe, як він проходив у німецьких документах, за різними даними становила від 200 до 600 осіб (можливо, втім, що ці дані стосувалися різних етапів розгортання цієї військової одиниці). Неофіційно ж це формування звалося «легіоном Сушка». Вояки легіону пройшли гірськострілецьку й десантну підготовку в Альпах, до навчальних планів входили топографія, конспірація, диверсійна й стройова підготовка. Був сформований навіть мотоциклетний підрозділ. На озброєнні легіонери мали найновіші автомати МП-38 (яких, усупереч радянським кінофільмам, у німецькій армії було не так і багато, отже, йшлося про елітне формування).

Впадає в око, що легіонери просили відправити їх на захист Карпатської України, коли ситуація навколо неї почала загострюватися, але їм відмовили. Натомість до «легіону Сушка» навесні 1939 року були прийняті вояки Карпатської Січі, які мали бойовий досвід. Водночас полковник Сушко добирав з-поміж українців перекладачів для Вермахту, які б вільно володіли німецькою та польською.

Загальна настанова Проводу українських націоналістів (який складався майже виключно з емігрантів й очолювався Андрієм Мельником) полягала в тому, що «Україну треба собі заслужити в Гітлера», бо, мовляв, Гітлер позитивно ставиться до питання державності України. Карпатська Україна під цим оглядом була вимушеною жертвою: її, мовляв, Гітлер віддав Угорщині, щоб прилучити ту до військово-політичного союзу з Німеччиною; потім сильна самостійна Україна забере Закарпаття назад. А тим часом слід готуватися до створення Української держави під німецьким протекторатом після перемоги нацистів над Польщею. Прем’єром цієї держави провід визначив Омеляна Сеника, а Миколі Сціборському було доручено написати конституцію, що він і виконав за три дні.

А далі починається найцікавіше. 25 серпня 1939 року легіонерів зосередили в районі Меджилаборця — Видрані — Полоти. Але за кілька днів їх відвели у тил, і 1 вересня (коли розпочалися бойові дії) за наказом майора фон Деммеля (начальник штабу Абверштелле «Краків») легіон був переформований на «Індустріальну охорону» (Werkschutz) промислових об’єктів у Західній Польщі. Чому? Невідомо. А 27 серпня у Римі розпочався ІІ Великий збір українських націоналістів. На ньому фактично не були представлені авторитетні, хоча ще й молоді, активісти ОУН з західноукраїнських земель. Крайовий провідник Мирослав Тураш, який мусив приїхати на збір з Галичини, напередодні зник безвісти; Романа Шухевича, який за дорученням крайових організацій мав рішуче вимагати припинення пронімецької політики, просто не допустили на збір. Отже політику сподівань на прихильність «вуйка Гітлера» підтримали у Римі всі члени проводу, за винятком Ріко Ярого, Ярослава Стецька та Івана Ѓабрусевича. Але настрої низових структур ОУН були на боці цієї меншості — й водночас більшість із них просто не встигла чи не могла отримати ніяких інструкцій проводу щодо дій під час війни — адже для такої конспіративної й централізованої організації, якою була ОУН, зникнення безвісти крайового провідника неминуче мало призвести до тимчасової втрати зв’язків…

Іншими словами, численні збройні виступи членів і симпатиків ОУН проти польської влади в цьому контексті виглядають — принаймні, у своїй більшості — не виконанням угод Андрія Мельника з німецькими військовими щодо підриву тилу Війська Польського, а самочинними і нерідко спонтанними акціями задля утвердження українських інтересів. Ба більше: навіть у разі, коли йшлося про виконання «замовлення» німецьких штабів, це виконання істотно відрізнялося від задумів зверхників Третього Райху. І справді: як засвідчив на Нюрнберзькому процесі згаданий уже полковник Ервін фон Лахузен, «Канарісу було наказано начальником OКВ (Верховне командування Вермахту, очолюване генералом Кейтелем — С.Г.), котрий заявив, що він передавав директиву, яку він вочевидь одержав від Ріббентропа,.. підбурювати в галицькій Україні повстання, спрямоване на винищення євреїв та поляків». У свою чергу Ріббентроп висловлював побажання самого фюрера. І було це 12 вересня 1939 року. Тільки після цього «легіон Сушка» був виведений з тилів і рушив маршем у напрямку до Львова. Та свідчень виконання директиви Кейтеля легіонерами немає, хоча вони без боїв дійшли 17 вересня аж до Самбора.

Тим більше не виконували цю директиву боївки ОУН, які розпочали збройні виступи 10 вересня — за два дні до висловленого Гітлером Ріббентропу, і дали через Кейтеля Канарісу побажання про повстання заради знищення поляків та євреїв. Однією з головних причин цих виступів стала дезорганізація частини польської армії, що вилилося в мародерство та вбивства цивільного населення. Ба більше: того ж 10 вересня 1939 року польське командування дало наказ на загальний відступ, щоб вивести війська з-під німецького удару. Воно не знало (і ніхто тоді ще не знав), що за умов, коли противник використовує тактику бліцкригу, прориваючи лінію фронту і сміливо кидаючи в глибокий прорив танкові й моторизовані дивізії та корпуси, такий «вихід з-під удару» майже неминуче обертається катастрофою. І правда: після цього дня боєздатними у Війську Польському залишилися — за рідкісними винятками — ті з’єднання, які не відступали, а запекло боронилися на своїх позиціях.

Професор Ярослав Грицак у «Нарисі історії України» так пише про тодішні події: «У деяких місцевостях польські частини, що відступали, вдалися до насильств-погромів і вбивств — по відношенню до місцевого українського та єврейського населення, яке не приховувало свого злорадства з приводу краху Польської держави. Місцеві жителі відповіли декількома днями пізніше, виловлюючи відсталих польських солдат й офіцерів та розправляючись із ними, вчиняючи погроми над польськими поміщиками й осадниками тощо. Порядок після відходу військ покликана була утримувати Громадянська охорона (Straї obywatelska), складена з відставних польських офіцерів, чиновників, осадників. Українські ж націоналісти створювали власні загони міліції для охорони українського населення. В околицях Щирця, Миколаєва і Стрия відбулися збройні сутички між польськими й українськими загонами».

Але це тільки одна складова справи — створення української самооборони. Інша — суто політична. 10 вересня у Дрогобичі, Стрию, Бориславі та деяких інших містах Галичини відбулися збройні виступи бойовиків ОУН проти польської адміністрації, але захопити якесь місто і проголосити відновлення Української держави (як планували керівники ОУН) не вдалося. Сил було замало, та й місцеві націоналістичні структури навряд чи були знайомі з планами проводу. Проте бойові дії велися ініціативно створеними загонами. Одним із перших став загін під керівництвом Петрівського та Лабика у Добромильському повіті Львівського воєводства. В ніч з 11 на 12 вересня у селі Оброшино Городоцького повіту загін під проводом братів Івасиків, Бордуна та колишнього офіцера УГА Лева Шанківського захопив у полон близько 400 польських вояків, здобувши 2 кулемети й 70 гвинтівок (очевидно, іншу свою зброю ці вояки покидали раніше). 17 вересня у селі Романів Бібрського повіту був створений загін під проводом Камінського, який налічував 109 осіб. А у Жидачівському повіті 13 вересня з ініціативи членів повітової екзекутиви Василя Демури та Дмитра Гаджери розпочався один із найбільших збройних виступів ОУН. Повсталі захопили два мости через Дністер — автомобільний та залізничний. На придушення повстання було кинуто до трьох тисяч поліцейських та військових; біля десятка українських сіл було спалено, у відповідь селяни взялися за зброю…

І хоча 15 вересня 1939 у газеті «Діло» були опубліковані заяви за підписами митрополита Андрея Шептицького й лідера УНДО Василя Мудрого, в яких спростовувалися «поширювані у місті чутки про те, що українці свідомо шкодять польському війську», факт мав місце: частина політично активних українців справді свідомо вела боротьбу проти Війська Польського. У самому Львові за день перед тим двадцятеро бойовиків ОУН під орудою доктора Дашкевича обстріляли польських солдатів.

За даними ОУН, найбільші збройні виступи відбулись 18-20 вересня (тобто вже після вступу на Галичину Червоної армії) у Бережанському та Підгаєцькому повітах Тернопільського воєводства. Воювало близько 4000 повстанців; упродовж трьох днів вони захопили дві гармати, 10 кулеметів, 888 рушниць, значну кількість боєприпасів та військового спорядження, втративши у боях 23 вбитих та 33 поранених.

Загалом же, за даними різних джерел, участь у збройних виступах українців на Західній Україні взяло близько 7 тисяч осіб; вони до 23 вересня роззброїли 3600 польських військовиків та поліцейських, захопили один танк, сім гармат і близько семи тисяч одиниць стрілецької зброї — від пістолетів до кулеметів.

Але ці дії — крім згаданих трьох повітів — не були масовим повстанням, а там, де окремі збройні сутички переростали в народний рух, йшлося не про суто політичні цілі, а радше про самозахист від мародерів та ѓвалтівників у польських військових мундирах і про небажання українців, щоб до них ставилися, як до бидла. Але нічого схожого за масштабом на дії ОУН та УПА після 1942 року тоді ще не було; частина західних українців ще сподівалася на повернення польської влади й на справедливі жести з її боку, частина готувалася із захопленням зустріти «совіти», частина просто перечікувала скрутні часи. І ціла низка селянських виступів вочевидь мала на меті допомогти Червоній армії швидше рухатися на Захід — адже із листівок, що розкидалися літаками, було відомо, що Український фронт під командуванням Семена Тимошенка йде визволяти братів…

А тим часом, коли 17 вересня, після раптового удару Червоної армії у тил Війську Польському, уряд Польщі полишив територію держави і наказав уцілілим військам пробиватися до Румунії та Литви, чимало з тих 200 тисяч українців, котрі воювали під біло-червоними прапорами, відчули себе вільними від присяги й розійшлися по домівках. Чимало було українців і серед тих, хто потрапив до нацистського (700 тисяч жовнірів) і радянського (450 тисяч) полону. Частину відпустили, частину (з числа взятих у полон Червоною армією) відправили до сибірських таборів ЃУЛАЃу. Причому серед тих, хто конвоював полонених і хто охороняв сталінські концтабори, також вистачало українців, тільки вже з червоними зірками на шапках і кашкетах. У ті ж табори відправилися й численні активісти легальних політичних партій.

Та водночас розвал репресивної машини Польської держави (а поліцейські й жандарми, як правило, тікають уже тоді, коли солдати ще б’ються) мав наслідком вихід на волю з концтабору Береза Картузька та тюрем великого числа в’язнів — активістів націоналістичного руху. Серед них був і Степан Бандера. І дуже скоро терор НКВД та незгода емігрантського уряду Польщі бодай декларативно проголосити автономію Галичини (а потім і добре відома політика нацистів щодо «унтерменшів») довели західним українцям (власне, і не тільки західним), що сподіватися варто лише на себе, на свої сили. І вже 1940 року революційним крилом ОУН (Бандера, Шухевич, Ребет, Стецько, Мітринѓа, Дяків та інші) було висунуте гасло «Воля народам, воля людині!», під яким діяли ті, хто в часи Другої світової війни прагнув зі зброєю в руках здобути незалежність України.

Сергій Грабовський

Поділитися в соціальних мережах

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to Yandex

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *