ПРО ПОЛКОВНИКА АНДРІЯ МЕЛЬНИКА
2011/11/08
Есенціальний конструктівізм націоналізму
2011/11/08

УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА РАДА

У жовтні 2011 року українська громадськість відзначила 70-річчя створення Україхнської Національної Ради в Києві. Ця подія є невід’ємною складовою частиною героїчного Чину Організації Українських Націоналістів під час Другої світової війни та подвигу учасників Похідних груп ОУН 1941 року у змаганнях за Українську Самостійну Соборну Державу.

Одним з ключових завдань Похідних груп ОУН було виявити, пробудити, мобілізувати і організувати ті українські сили, які могли стати основою будівництва підвалин відновленої української державності.

Фактично одразу після прибуття до Києва, Провід ОУН на СУЗ розгорнув підготовчу працю для створення загальноукраїнського представницького органу, який мав виконувати функції своєрідного парламенту і стати легітимним політичним репрезентантом України в умовах політичного вакууму, що утворився на її території після припинення діяльності радянської адміністрації. У цьому зв’язку цілком логічними були кроки ОУН по створенню Української Національної Ради в Києві, яка мала на першому етапі поширити свій вплив на центральну, східну та південну Україну, а, згодом – на всі українські землі.

Праця над створенням УН Ради в Києві розпочалася фактично одразу з приходом в місто похідних груп ОУН на чолі з видатним сином українського народу Олегом Кандибою-Ольжичем. На голову Української Національної Ради планувалося обрати відомого українського громадського та наукового діяча А. Кримського. Однак відшукати в Києві його не вдалося. Ярослав Гайвас згадує, що тоді він отримав доручення від О. Ольжича продовжити пошуки Кримського в Звенигородці, де мешкала родина його брата. Там з’ясувалося, що А. Кримський перед відступом радянської армії з Києва був затриманий на станції Цвіткове і примусово висланий на схід СРСР в Казахстан. В процесі подальших переговорів О. Ольжича з авторитетними діячами Києва виникли ще дві кандидатури на голову УН Ради. Спочатку розглядалася кандидатура науковця-мікробіолога, професора Київського університету Олександра Корсунського, але він відмовився, рекомендувавши замість себе Миколу Величківського – вченого-економіста, також професора Київського університету. На численних зустрічах з провідними діячами Києва також обговорювалися назва, платформа, структура та склад майбутнього представницького органу.

4 жовтня 1941 року в одному з будинків на Подолі відбулися збори активу, який брав участь в організації УН Ради в Києві. Провідним доповідачем був О. Ольжич, котрий подав об’єктивний аналіз ситуації, в якій перебувала Україна і сформулював завдання, що стояли перед українським середовищем. Після обговорення було остаточно затверджено назву – Українська Національна Рада, та погоджено, що вона має формуватися як всенародна репрезентація з включенням в неї представників різних суспільно-політичних течій, професійних середовищ та максимально охоплювати регіони. Учасники наради звернулися до О. Ольжича з проханням підготувати проект декларації, що її мали затвердити у зв’язку із створенням УН Ради. Над проектами документів в складі різних підготовчих комісій активно працював також учасник похідних груп Олег Лащенко.

Наступного дня, 5 жовтня 1941 року, в залі однієї з шкіл-десятирічок на Подолі (за іншими даними – в невеликому будинку біля школи) відбулися Установчі Збори, на яких було проголошено створення Української Національної Ради. За спогадами М. Величківського, на зборах були присутні 130 учасників включно з гостями. Жодних представників німецької окупаційної влади на зборах не було. Чільну стіну зали, в якій відбувалося засідання, прикрашав прижиттєвий портрет Симона Петлюри, котрий ще в роки визвольних змагань розпочав малювати відомий художник Фотій Красицький (онучатий небіж Т. Шевченка) і незавершеним переховував в своїй квартирі протягом понад ніж двадцять років. До Установчих Зборів портрет було завершено. Головою Української Національної Ради було обрано Миколу Величківського. Також було сформовано Президію УН Ради. В її складі заступниками голови були затверджені інженер С. Сколибог, професор О. Корсунський, член ПУН генерал М. Капустянський (заочно). Першим секретарем Президії було обрано члена ОУН з Волині, відомого агронома Антона Баранівського, другим секретарем – вченого-геолога, доцента Київського університету І. Дубину, заступником другого секретаря заочно обрали члена ПУН О. Бойдуника. Головну канцелярію Презиції УН Ради очолив адвокат з Буковини Ярослав Жуковський. Збори затвердили Декларацію УН Ради, в якій наголошувалося на продовженні традицій визвольних змагань українського народу та державного будівництва під проводом Симона Петлюри і зазначалося, що Українську Національну Раду створено для „порядкування життя українського народу”. Висловлювалася надія, що в нових умовах вдасться відновити українську державу і містився заклик до населення сприяти відбудові політичного, громадського, культурного і економічного життя в Україні. Також було схвалено відозву УН Ради, в якій містився докладний історичний екскурс минулого українського народу, що обгрунтовував його права на власну державність, стверджувалися повноваження УН Ради, надані їй Установчими Зборами, та окреслювалися ті завдання, які вона ставить перед собою. Незабаром Президія УН Ради перейшла в інше приміщення в центрі Києва і розташувалася в приміщенні Академії наук на вул. Короленка.

Персональний склад УН Ради постійно розширювався за рахунок включення до нього нових представників та делегацій з різних регіонів України. Серед учасників УНР називають також членів похідних груп ОУН інженера і знаного кобзаря Михайла Телігу, який мав представляти Кубань, та відому поетесу Олену Телігу.

Невдовзі було створено Київську, Чернігівську та Полтавську обласні ради, при чому Київська рада мала характер міжобласної, яка курувала регіональні контакти. Відбувався швидкий процес налагодження прямого зв’язку місцевих українських органів влади з УН Радою.

Створення УН Ради в Києві офіційно привітали Голова УН Ради у Львові К. Левицький та митрополит А. Шептицький, голова Проводу ОУН А. Мельник, Президент Карпатської України А. Волошин та голова Сойму Карпато-Української Держави А. Штефан. В тому числі, митрополит А. Шептицький пізніше підкреслював: ”Ми, Галицька Україна, є тільки малою волостю єдиної Соборної Української Держави”. Голова Уряду УНР в екзилі Андрій Левицький прислав до Києва свого представника, колишнього міністра юстиції в уряді УНР, адвоката з Рівного Миколу Багринівського, який став заступником голови Київської обласної ради.

Під егідою Української Національної Ради була розгорнута доволі масштабна система дій по організації різноманітних аспектів українського життя. Зокрема, за дорученням Президії УН Ради проф. О. Корсунський був одним з організаторів вчительських конференцій у Києві в першій половині жовтня 1941 щодо відновлення роботи шкіл, у її компетенції перебувало призначення директорів гімназій. За її наслідками було відкрито близько 70 шкіл та 30 гімназій. Організовано безкоштовне харчування дітей та ряд дитячих будинків, опіку над інвалідами. Заходами Президії УН Ради було затверджено нові Статути і поновлено роботу Київського університету (ректор проф. К. Штепа) та Київського політехнічного інституту (ректор проф. М. Величківський). Також розпочали працю інститут харчової промисловості та медичний інститут. Було відновлено роботу Української Академії Наук (президент академік В. Плотников, вчений секретар проф. Чудинов).Створено Спілку українських письменників (голова О. Теліга, заступник Вінницький, секретар І. Рошко-Ірлявський). Було налагоджено видання в Києві 50-тисячним тиражем газети „Українське слово” (головний редактор І. Рогач) з літературно-мистецьким додатком журналом „Літаври” (головний редактор О. Теліга). На засіданнях Президії УН Ради затверджено статути і засновано Всеукраїнську Кооперативну Спілку (голова О. Перевертун, виконавчий директор І. Назаркевич), сільськогосподарську кооперативну спілку Сільський господар (прізвище голови не встановлено, фігурує скорочення „К.”, за фахом інженера-агронома). Почали діяти Спілка Українських Купців, Спілка інженерів та тахніків та інші спілки. Створено Український Червоний Хрест (голова О. Левитський, заступник Богатирчук), Союз українського жіноцтва (голова О. Скорубська). Відновлено діяльність „Просвіти”, структури якої на місцях швидко перетворювалися на масові організації. Були вжиті заходи по відродженню Української Автокефальної Православної Церкви на чолі з митрополитом Полікарпом, надана допомога у створенні Української Церковної Ради та затверджено її статут. На пропозицію на той час вже голови Галиуької Української Національної Ради у Львові митрополита А. Шептицького, наприкінці листопада 1941 р. постало питання про затвердження державного герба України. Виконуючи свої репрезентативні функції, Президія УН Ради була змушена постійно звертатися до німецьких окупаційних органів із клопотаннями, скаргами та апеляціями у зв’язку з діями окупантів по відношенню до місцевого населення і зверненнями киян та жителів інших регіонів України. Цю ризиковану ділянку роботи було доручено О. Бойдунику. У різноманітній за спрямуванням діяльності УН Ради, участь членів ОУН мала конкретний і безпосередній характер. А політичний вплив ОУН, і особливо, особистий вплив О. Ольжича на всі сторони її праці мали вирішальний характер при дотриманні з боку ОУН принципу політичного плюралізму та максимально широкого суспільного представництва з боку її членів.

„Ці дні є вирішальними для долі нашої батьківщини, для долі нашої нації, і це залежить від нас, від нашої праці, розважності і єдності. В єднанні, згуртованості – наша сила і незламна воля. Єднанням і спільною волею ми завоюємо почесне місце серед народів, здобудемо повагу й пошану до себе і до нашої батьківшини… Кожен українець може і повинен стати під знамена великого національного ідеалу, під знамена свого національного гасла: ”Україна понад усе”. Це гасло мусить оволодіти мозком і серцем кожного українця, якому дорога батьківщина, дорога Україна”, – писалося в ті дні на шпальтах газети „Українське слово”.

Активна діяльність ОУН в Києві не могла не опинитися в полі зору як німецьких спецслужб, так і комуністичниго підпілля. Опубліковані архівні матеріали переконливо засвідчують, що і одні і другі пильно стежили за нею.

Наприкінці листопада 1941 року від стеження німецькі спецслужби перейшли до прямих репресій проти націоналістичного підпілля.

Перші масові арешти членів ОУН і їх прихильників відбулися в листопаді 1941 р. на Житомирщині після відзначень пам’яти Героїв Базару. було заарештовано 721 осіб – учасників відзначень, з яких 120 нацисти стратили 30 листопада в передмісті Житомира „Мальованка”.

27 листопада 1941 р. членів керівництва Української Національної Ради, серед яких були голова Ради М. Величківський та референт зовнішніх зв’язків О. Бойдуник викликали до представників райхскомісара Е. Коха і оголосили текст про заборону діяльності УН Ради. При цьому їм було рекомендовано, аби Рада згорнула свою діяльність тихо, без ускладнень для німців та збурень в українському середовищі. Представники УН Ради відмовилися розглядати питання про заборону діяльності Ради, поки німецька сторона офіційно не передасть їм на руки документ про її ліквідацію. За свідченнями учасників подій, зустріч з представниками Коха пройшла в напруженій обстановці та на підвищених тонах. З німецької сторони було заявлено, що невиконання цього наказу потягне за собою персональну відповідальність керівництва і членів УН Ради. 28 листопада нацисти оголосили про закриття в Києві вищих навчальних закладів (в тому числі Університету та КПІ) і припинення діяльності Української Академії наук. Всім стало зрозуміло, що над українським підпіллям у Києві нависла смертельна небезпека.

Перша хвиля масових арештів членів ОУН в Києві почалася в середині грудня 1941 р. Більшість сучасників тих подій та дослідників називають дату 13 грудня. Разом з тим М. Михалевич, який тоді перебував у Києві, називає дату початку арештів 12 грудня 1941 р. Цю ж дату обстоює О. Штуль-Жданович. За спогадами Я. Шумелди, тоді гестапо арештувало цілу групу учасників націоналістичного підпілля. В тому числі членів редакції газети „Українське слово” І. Рогача, П. Олійника, О. Оршана-Чемеринського, І. Яковенка, І. Кошика. Затриманий був і сам Шумелда, якого допитували щодо Ольжича, Гайваса, Багазія, Дубини, Кошика та інших українських діячів. Масовий характер арештів підтверджує і М. Михалевич, який вказує, що крім співробітників редакції газети „Українське слово” гестапо арештувало 27 співробітників міської управи. Про арешти значного числа членів ОУН також згадує О. Штуль-Жданович. Арештовано було також К. Радзевича, який на той час виконував обов’язки курінного ад’ютанта в курені поліції „Київ”. О. Бойдуник згадує, що його гестапо затримало 20 грудня. УН Рада в Києві була заборонена, але її члени продовжували свою діяльність всупереч погрозам окупантів.

В січні 1942 р. прокотилася нова хвиля арештів. Наприкінці січня гестапо заарештувало членів ОУН Василя Кобрина та братів Ігнатків (відомо ім’я одного з них – Юрія). Також в січні за зв’язки з ОУН було схоплено близько 60 осіб київської молоді.

В умовах нацистського терору на таємній нараді Проводу ОУН в Бкрліні було вирішено напряму звернутися до очільників рейху та з меморандумом про жорстокість німецької політики в Україні. Нелегально прибувши до Києва 13 січня 1942 року, О. Бойдуник був доставлений на квартиру голови УН Ради М. Величківського, який від імені УН Ради в Києві підписав примірники меморандуму, адресовані до Гітлера та рейхскомісара України Коха. Войновський забезпечив виїзд О. Бойдуника з Києва на Львів. Згодом меморандум був підписаний також від уряду УНР в екзилі А. Лівицьким, від УН Ради у Львові митрополитом А. Шептицьким, від Ради українських комбатантських організацій генералом М. Омеляновичем-Павленком, від ОУН полк. А. Мельником. За однією версією, лист був датований 15 січня 1942 р. За іншою – 14 січня, з датою отримання в рейхсканцелярії 29 січня 1942.. Очевидно, що направлений А. Гітлеру меморандум був витриманий у дипломатичній формі, що обумовлювалося ситуацією окупації. Разом з тим, в тексті документа було твердо поставлено цілу низку гострих проблем. В меморандумі, зокрема, прямо зазначалося, що українці розчаровані політикою Німеччини щодо України. Піддавалося критиці розчленування українських земель. Висловлювалася незгода з тим, що українці позбавлені можливостей розвивати своє національне і культурне життя, що патріотична преса і товариства зазнають репресій та утисків, закриваються університети та школи. В документі вимагалося визнання і поваги до українського народу, здійснення його права на „незалежне існування”, власний національний, культурний, економічний та політичний розвиток. Заходами ПУН з оригіналу документа було зроблено 25 фотокопій, які згодом поширили серед дипломатичних представництв у Берліні. Жодної відповіді на цей документ українці не отримали. Вочевидь, у найвищих колах нацистської Німеччини меморандум був розцінений як виклик, відповіддю на який стало посилення переслідувань національно-свідомих українців.

7-9 лютого 1942 р. по Києву прокотилася чергова хвиля репресій проти ОУН. 7 лютого 1942 р. було заарештовано понад 200 членів ОУН та їх симпатиків, переважно з числа київської інтелігенції. Першочергово гестапо хватало всіх „західняків”, що прибули до Києва восени 1941 року. 9 лютого в приміщенні Спілки українських письменників була влаштована засідка і всі, хто прийшов туди того дня, були арештовані. В тому числі були схоплені О. Теліга та її чоловік М. Теліга, І. Рошко (псевдонім „Ірлявський”), драматург проф. К. Гупало. В дні лютневих погромів було також заарештовано голову УН Ради проф. М. Величківського, якому, згодом вдалося вийти з в’язниці і одразу за допомогою підпілля ОУН таємно виїхати до Львова.

Однак історія Української Національної Ради в Києві не завершилася. М. Величківський надалі здійснював свої повноваження її голови під час свого перебування у Львові.

У 1943-1944 рр. в умовах глибокого підпілля та нової хвилі нацистських репресій проти ОУН, Олег Кандиба – Ольжич, який в початках 1944. фактично очолив організацію після арешту її Голови полк. А. Мельника, особисто доклав надзвичайно багато зусиль для піднесення на новий рівень діяльності створених ще в 1941 р. як представницьких органів українства в умовах війни Української Національної Ради у Львові, яку в 1944 р. як почесний голова очолював митрополит Андрей Шептицький, та Української Національної Ради в Києві, голова якої проф. Микола Величківський в цей час продовжував свою працю у Львові. За ініціативою Ольжича відбулася тристороння зустріч за участю його, митрополита Андрея та проф. Величківського, у підсумку якої в квітні 1944 р. постала Всеукраїнська Національна Рада під головуванням проф. М. Величківського як представницький загальноукраїнський орган. Низка її офіційних заяв замаркувала прагнення українців до власної державності, тяглість та спадковість української державницької традиції та українських визвольних зщмагань.

Впродовж багатьох повоєнних десятиліть Всеукраїнська Національна Рада поряд з іншими державницькими структурами, зокрема як Державний Центр УНР в екзилі, продовжувала цю свою функцію хранителя української державності аж до постання незалдежност і України.

Сергій Кот,
Генеральний директор Фундації ім. О. Ольжича,
кандидат історичних наук

Поділитися в соціальних мережах

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to Yandex

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *