СТЕПАН БАНДЕРА – ВОЇН І ПРОВІДНИК
2011/09/05

УПА ПРОТИ ГІТЛЕРІВЦІВ: Брехня чи політичні маніпуляції

Російські спецслужби «розкопали у своїх фондах суперсекретний документ, ще й вивісили його на своєму сайті… Звідки їм знати, що в Україні цей документ давно розсекречено і він доступний…

У вітчизняній історії чимало сторінок, які сприймаються українцями неоднозначно. На жаль, до них належить і боротьба Української повстанської армії за незалежність. Останнім часом ця тема стала надто політизованою, внаслідок чого одні вважають вояків УПА героями, інші – «колабораціоністами», «фашистськими союзниками», «зрадниками». Особливо це загострюється напередодні святкування річниці створення Повстанської армії.

У ці дні політики лівого спрямування виливають масу бруду на упівців, звинувачуючи їх у різних гріхах. Найпоширеніші серед них – мирне співіснування з гітлерівцями й підписання договору про спів­працю з Вермахтом. Але ті, хто так каже, не читають архівних документів… Спробуємо розглянути кожне зі звинувачень окремо, спираючись виключно на документи, а не політичну пропаганду чи «найщиріші» радянські дослідження.

Комуністи не втомлюються повторювати, що вояки УПА не вбили жодного німецького солдата. Як докази використовують листи, отримані від Дослідницького інституту історії в Потсдамі й науково-дослідницького інституту в Мюнхені, де йдеться про відсутність у їхньому розпорядженні літератури, яка б підтвердила втрати німецької армії від повстанців. Маючи у своєму розпорядженні такі «незаперечні» докази, вони оголосили на цілу країну, що УПА ніколи не воювала проти окупантів, і досі активно пропагують цей міф.

Не полінуйтеся, панове політики, і сходіть до архіву

Очевидно, починати пошук таких матеріалів потрібно було не в німецьких наукових установах, а у вітчизняних архівосховищах, адже тут відповідних документів удосталь. Я свідомо не використовую націоналістичні джерела, через їх непереконливість (в даній ситуації. – Ред.), а лише звіти німецького СД і партизанських з’єднань. Гадаю, у правдивості цих документів годі сумніватися. Ці дані можна отримати в Центральному архіві вищих органів влади та управління України, що на Солом’янській площі у Києві, та в Центральному державному архіві громадських об’єднань України (вул. Кутузова, 8). У першому, у фонді 4628, містяться німецькі документи, котрі проливають світло на цю проблему. У другому – потрібні дані знайдете у фонді 1, опис 22, де зберігаються звіти радянських партизанів перед Українським штабом партизанського руху (далі -УШПР).

Невже радянські партизани «брешуть»?

Отже, розпочнемо з партизанських звітів, адже партизанів як представників радянської влади лідерові КПУ Петрові Симоненку, представникам Партії регіонів та їхнім прихильникам важче буде звинувачувати в брехні.

Про бойові дії українських повстанців проти Вермахту в УІІІПР повідомляв 1 червня 1943 року штаб партизанських загонів Житомирської області: «20.5.43 року націоналісти напали на німецький гарнізон с. Чудель, що в 20 км на Південний Схід від Сарн, у результаті було вбито ЗО німців». Командир Рівненського партизанського з’єднання № 1 Василь Бегма у своєму черговому звіті писав: «26.6.43 р. в с. Хараїмівка Деражнянського району німці вели бій з націоналістами. Убито 4 німці й 19 націоналістів. При виїзді з Хараїмівки націоналісти влаштували засідку та вбили 7 німців».

Українсько-німецьке протистояння підтверджує у власному щоденнику відомий комісар Сумського партизанського з’єднання Семен Руднєв: «Нако­нец мы попали в район действия так называемых «бульбовцев», это одна разновидность украинских националистов, которые дерутся против немцев и партизан. Здесь же в этих районах находятся «бандеровцы», тоже националис­ты, которые дерутся против немцев, «бульбовцев» и партизан». У наступно/уіу записі від 24 червня 1943 року він ще раз наголошує на збройній боротьбі УПА з німцями: «За эти дни… нервы настолько напряжены, что я вторые сутки почти ничего не кушаю. Так как здесь такое политическое переплетение, что надо крепко думать, убить – это очень простая вещь… Националисты – наши враги, но они бьют немцев. Вот здесь и лавируй, и думай».

Свідчення німецьких документів

А ось що з цього приводу пишеться в німецьких документах. У звіті СД за 19 березня 1943 року йдеться: «У генеральному окрузі Волинь-Поділля націоналістично-українська… банда розвиває власну активність. Численні напади на територію східніше від шосе Рівне-Луцьк проводять переважно члени цієї банди». В липні 1943 року занепокоєність ситуацією з УПА висловив керівник генерального округу Волинь-Поділля Іііене в записці на ім’я А. Розенберга: «На Волині немає жодної області, не зараженої націоналістичними бандами. Особливо в західних областях – Любомль, Володимир-Волинський, Горохів, Дубно, Крем’янець – діяльність банд набула таких форм, що вже кілька тижнів можна говорити про збройне повстання».

Шеф СД в Галичині телеграфував 22 квітня 1944 року керівникові СС Г. Мюллеру: «УПА виступає в регіоні як переконлива дестабілізувальна сила, вона має намір посилити цю діяльність надалі й намагається захопити всю українську молодь так званою «лісовою ідеєю»… Окремі групи, особливо в південній частині регіону, не бояться навіть нападати на підрозділи німецького війська». Своєю чергою, керівник охоронної поліції і СД в Тернополі у звіті за 22 травня 1944 року писав: «10 травня 1944 р. УПА знищила обоз жандармського поста Бучача, коли він перебував у Річиці, округ Дрогобуж».

Колківська республіка

Унаслідок боротьби УПА з німцями в Західній Україні виникали цілі повстанські партизанські краї, де гітлерівці боялися навіть з’являтися. Один із таких було створено у травні 1943 року на територіях Колківського, Маневицького, Рожищенського, Ківерцівського районів, у його межах проголосили так звану Колківську республіку. Як відомо, вона проіснувала до жовтня 1943 року й була знищена саме німецькими військами.

До речі, аналогічні утворення виникали на звільнених від окупантів землях радянськими партизанами. Командир 1-ї Української партизанської дивізії ім. Ковпака П. Вершигора, описуючи це явище, зазначав: «Усе Полісся, за винятком великих комунікацій Сарни – Ковель, Ковель – Брест і Сарни – Лунинець, було повністю вільне від німців, величезна територія від Сарн до Бугу була поділена між УПА і з’єднаннями радянських партизанів, виштовхнутих з-за Горині… Західний берег р. Горинь, райони Стиндень, Степань, Домбровиця, район Колки – Рафалівка були в руках УПА, за ними до Стохода – радянські партизани, і від річки Стоход на Захід – повністю націоналістичні райони УПА, партизанами навіть не розвідані, – якась біла пляма на карті Полісся».

«Суперсекретний» документ російських спецслужб

Зовсім інша ситуація щодо співпраці УПА з Вермахтом. Річ у тім, що в архівах є безліч документів, які підтверджують наявність відповідних договорів, на них і спираються відповідні політичні сили. Однак вони свідчать про підписання з кінця 1943 року лише локальних домовленостей, на окремо взятих територіях, але не було загальної угоди між вищим керівництвом Рейху та ОУН (б), про що говорять комуністи й окремі представники Партії регіонів, явно маніпулюючи даними.

До цього питання варто підходити не з позицій сьогодення, а тогочасної ситуації, що склалася на західноукраїнських землях. Наступ Червоної Армії поставив українських повстанців перед необхідністю вести боротьбу на два фронти. Розуміючи її безперспективність, націоналісти шукають контактів із Вермахтом. І річ не у прихильності до нацистського режиму – командири ок­ремих загонів УПА намагалися в такий спосіб убезпечити себе від повного розгрому радянськими військами, адже розуміли, що в недалекому майбутньому саме з цією силою доведеться вести боротьбу за незалежність, тому й прагнули отримати від німців зброю, звільнити своїх бійців із в’язниць та захистити місцеве населення від свавілля німецьких солдатів. Відповідні угоди підписувалися на тих територіях, де повстанці не мали змоги вести боротьбу з переважаючими силами противника. Своєю чергою, радянські партизани, що перебували в таких районах, робили суперечливі звіти щодо діяльності УПА. Наприклад, в одному з договорів, укладеному з німецьким керівництвом Володимирського округу 5 грудня 1943 року, ішлося про те, що нацисти зобов’язуються не нападати на українські села з боку залізничних доріг (окупанти проводили каральні акції як відплату за диверсії червоних партизанів на залізниці. – Авт.), відпускати полонених, відмовитися від практики переслідування сімей повстанців, вести спільні військові дії проти радянських партизан. Своєю чергою, українці мали проводити диверсійну та розвідувальну роботу в тилу радянських військ. З такою ж метою використовував

УПА в районах Постойно, Кременець, Верба, Кохін, Бережанце, Подкамінь, Деражне керівник відділу розвідки бойової групи «Прюцман» штурбанфюрер СС Шмітц.

Варто визнати, що була спроба підписати загальну угоду щодо спільних дій. Такі переговори велися з січня 1944 року, проте безрезультатно. Обидві сторони зрозуміли, що не в змозі виконати вимог одна одної. Упівці – не нападати на німецькі частини, не вести пропагандистську роботу серед поліції та солдатів дивізії СС «Галичина», припинити виступи проти польського населення. Німці

– не проводити продуктових та каральних операцій, не відправляти українців на роботи до Німеччини. Уже під час цих перемовин нацисти дійшли висновку, що українські повстанці їх використовують. «Незважаючи на те, що контакти з Герасимівським (уповноважений для проведення переговорів з боку ОУН (б). – Авт.) і командирами УПА більш низького рангу підтримуються доволі довго, видається, що всі ці старання охоронної поліції залишаються безрезультатними,

– писалося в одному зі звітів СД. – Хоча Герасимівський запевняє, що будуть негайно віддані накази про заборону завдання збитків німецьким інтересам… За діями загонів УПА в регіоні Галичина не помітно, що вони отримали від свого керівництва накази, що випливають із домовленостей… І надалі… українська сторона знищує німецьких поліційних чинів… Дезертири й перебіжчики з дивізії СС «Галичина» приймаються в загони, посилюється терор української сторони проти польських населених пунктів. Ці факти підтверджують припущення, що для бандерівської групи неважливо дотримуватися вимог німецької сторони та зміцнення співпраці. Поставши перед необхідністю боротьби на два фронти, вона, використовуючи тактику затримок та обіцянок, намагається опертися на німецьку сторону й дочекатися, доки остаточно проясниться військова ситуація».

До речі, саме цей документ наводять противники УПА, говорячи про підписання договору як про доконаний факт. А російські спецслужби, після того як у СБУ почали розсекречувати документи тих часів, навіть вивісили його на своєму сайті, «відкопавши» у своїх фондах, і піднесли як суперсекретний. Звідки ж їм знати, що в Україні кожен дослідник може безперешкодно ознайомитися з його змістом у Центральному архіві вищих органів влади.

Німецькі документи доводять, що для окупантів ці переговори були вигідні з кількох причин: по-перше, зменшувалися напади українців на тилові продуктові склади; по-друге, з’являлася нагода у ймовірному збройному конфлікті з поляками отримати в особі повстанців якщо не союзників, то принаймні помічників для забезпечення порядку в тилу; по-третє, давали змогу отримати розвіддані про ворогів Вермахту від УПА, що полегшувало роботу німецьких спец- служб; по-четверте, представниками різних течій українського націоналістичного руху сприяли поглибленню розколу в ОУН; по-п’яте, знайомство з ватажками повстанської армії давало змогу ретельно її контролювати, а в майбутньому, за необхідності, ліквідувати.

Співпраця УПА і партизанів

Варто зазначити, що аналогічні угоди в 1943 році підрозділи УПА укладали з радянськими партизанськими з’єднаннями. Щоправда, умови в них відрізнялися: здебільшого, партизани прохали повстанців пропустити їх через свою територію, націоналісти – не розповсюджувати більшовицьку пропаганду. Нерідко і ті, й інші відзначали, що роблять спільну справу – б’ють гітлерівців.

Коли партизани тільки з’явилися на західноукраїнських землях, то воліли не конфліктувати з націоналістами через слабкість своїх позицій у регіоні, відсутність підтримки населення та утримування повстанцями кращих вогневих рубежів, що могло призвести до непотрібних втрат серед особового складу. Причому підписання угоди про ненапад в одній області не убезпечувало від бойових дій в іншій.

Деталі одного з таких договорів описав у своєму щоденнику вже згадуваний Руднев: «Нам сегодня предстоит задача форсировать Горынь, переправ нет, за исключением Яновой Долины,, но там немецкий гарнизон… Решили делать наплавной мост через Горынь между селами Крчин – Здвиждже, но националисты, человек 500, заняли Здвиждже и заявили, что переправу строить не дадут. Ковпак решил раз так, то дать бой и смести это село, чему я решительно воспротивился; это просто не требуется большого ума, но жертвы с одной и другой стороны, жертвы мирного населения, детей и женщин. Я решил пойти на дипломатические переговоры… Договорились не трогать друг друга. Наша бескровная дипломатическая победа является блестящим маневром… Оказывается, здесь надо быть не только хорошо грамотным в военном и политическом отношении, но и применять «дипломатию». Бойцы смеются, что придется писать 3-й том дипломатии» (напередодні війни було написано лише два томи. —Авт.).

Аналогічний договір уклали «народні месники» Григорія Балицького. Підчас переговорів з повстанцями під командуванням Карпенка в листі до нього вони писали: «Шановний Карпенку! Одержавши Вашого листа, повідомляємо Вас і Ваших друзів у тім, що ми загін Червоних Українських партизан: наше головне завдання, як нам відомо, і Ваше, вести боротьбу з німецькими загарбниками. А тому зрозумійте Ви, що ми не ведемо боротьби проти Вас і мирного населення, а навпаки разом з Вами воліємо знищувати спільного ворога – німця». Після підписання договору партизани Балицького безперешкодно пройшли необхідною їм територією.

Утім, партизанські ватажки не завжди дотримувалися визначеної тактики. Невдоволення з цього приводу висловлював у своєму звіті секретар Рівненсь­кого підпільного обкому Василь Бегма: «Отдельные командиры партизанских отрядов стали на путь переговоров с полевыми командирами УПА и даже за­ключали с ними договоры о нейтралитете». Балицький у своєму щоденнику за 1 серпня 1943 року з цього приводу зробив ще більш гнівний запис: «Вечером приехал полковник Медведев со своей свитой. Поставил мне несколько вопросов, обвиняя меня в том, что я беспощадно бью националистическую сволочь. Я ему ответил, дипломатически: «Пошел ты к х-м, ты можешь вести дипломатические переговоры с этой сволочью, но я буду вести разъяснительную работу из автоматов и пулеметов». І це незважаючи на те, що його з’єднання також підписувало мирні домовленості.

З наближенням до регіону Радянської армії дипломатія партизанів змінилася, вони відмовилися від підписання будь-яких домовленостей і розпочали активні воєнні дії проти УПА, чим, власне, і підштовхнули упівців до пошуку союзника в особі німецького Вермахту. Неабияку роль у цьому відіграв і той факт, що радянська влада засуджувала і не сприймала дії українських націоналістів, спрямовані на відновлення української державності.

…Як бачимо. У той час договори про неведения військових дій з УПА укладали не лише німці,, а й радянські партизани. Причому кожен із партизанських загонів чи німецьких військових гарнізонів переслідував власні цілі – у конкретний момент і в окремо взятому регіоні. Тому говорити в такій ситуації про співпрацю УПА з Вермахтом одночасно на всій території Західної України, на нашу думку, є абсурдним і некоректним. Мову можна вести про підписання локальних домо­вленостей, при цьому не варто забувати, що аналогічні угоди укладалися між українськими повстанцями й радянськими партизанами.

Володимир Гінда

Поділитися в соціальних мережах

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to Yandex

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *