МАШИНА ЧАСУ. 1921-23: знищення голодом
2012/03/27
ЛЕВКО ЛУК’ЯНЕНКО. Ідея вільної України
2012/03/29

В АКАДЕМІЧНІЙ ГІМНАЗІЇ

«Зовсім іншим «привілеєм», але вже не офіційним, а рад­ше моральним зобов ‘язанням, були наші Листопадові свята, в які ми вкладали також: багато душі. Незалежно від за­гальних листопадових панахид, що їх відправляли здебільша в навечер ‘я роковин на Свято юрському майдані перед церк­вою, мали ми свою власну, учнівську св. Літургію та панахи­ду, що її відзначували перед навчанням у школі, о 7 год. ранку, щоб на 8 годину встигнути на лекції. Літургію відправляв один із гімназійних катихитів, здебільша о. д-р Спиридон Кархут, а самі учні старанно підготовляли та прикрашу­вали символічну могилу. Це, за звичаєм, належало до учнів 7 кляси, і той обов ‘язок уважали ми за велику честь, подібно, як опіку над могилами стрільців, що її організували в Пласті окремі курені, насамперед у Львові, а потім, в часі літніх ферій, на славних бойовищах Маківки та Лисоні.

Між: учнями й учителями була тиха угода, що в той день нормального навчання не було. Спочатку день був присвя­чений спогадам і гутіркам. Згодом, коли гімназією та вихо­ванням у ній щораз більше цікавилася кураторія, професори викладали, але лекцій не перепитували. Якщо під сильнішим натиском того звичаю хтось із професорів не дотримував­ся, учні здебільша воліли погану оцінку, аніж: відповідь.

Описаний «модус вівенді», який по суті був певним компромісом, основно змінився, коли з наказу УВО зги­нув львівський куратор Собінський значною мірою осо­бисто відповідальний за описані денаціоналізаційні за­ходи в українських школах. Як згодом виявилось, одним з атентатників був недавній учень філії Академічної гімназії, Роман Шухевич, майже безпосередньо після матури, під свіжим враженням всіх упокорень, яким досі загал не зумів протиставитись. У відповідь на атентат прийшло безглуз­де в політичному сенсі, а нелюдське з педагогічного погляду, зарядження, що українські школи мали приймати участь у жалібних відправах, наперед у спеціяпьних церковних відправах, а на другий день у похороні, з вінками, які мали не­сти окремо вибрані делегації. То й була та остання крапля, що переливалася, і з того часу всякий компроміс був уже неможливий. Кожний з нас пережив тоді гостру бороть­бу в своєму сумлінні. Особливо ж велика відповідальність лягала на 8-му клясу. Дехто мав повну підтримку з боку батьків, які не то, що не мали сумнівів, але й самі не до-зволяли синам підкорятись і то як з патріотичних, так і з чисто педагогічних міркувань. В гіршому положенні були ті, чиї батьки були залежні від держави, як її службовці. Для мене рішення було одним з найважчих у житті, бо рішаюся не тільки моя особиста доля, але й мого батька, що був професором гімназії і на той час навіть господарем моєї кляси, а навіть деякою мірою й гімназії. Найгірше дра­тувала та обставина, якої ми всі були свідомі, що ще перед десяти роками самі поляки були в подібному положенні в трьох різних займанщинах і вони мусіли добре пам ‘ятати подібні ситуації, описані з такою трагічною плястичністю поетами-патріотами, яких ми читали, і навіть їм спів­чували. Мабуть, цей момент переважив. А втім, я був та­кож: свідомий своєї ролі, як курінного провідника і голови Читальні. Більше місця цій події я присвятив інший спогад, а тут даю найважливіші моменти для розуміння цілости життя в наших тодішніх учнівських організаціях. Ми ви­брали тоді ще якоюсь мірою компромісовий шлях: були приявні, за винятком кількох, на перевірці під час збірки в клясі, а потім розбіглися подорозі до церкви, чи на похорон, навіть на очах професорів, бо інакше й не могло бути. Після похорону почалося слідство, посипалися кари. Правда, наша професорська рада (мабуть, навіть солідарно з тодішніми професорами-поляками), а зокрема директор Ілля Кокорудз, зробили все, щоб справі дати якнайменше розголосу й покінчити її у власному колі. Тому кари обмежувались до «карцеру» або обниження оцінок з «поведінки», але атмос­феру, що запанувала тоді в гімназії, було важко стерпіти. Насамперед припинилося близьке ставлення до професорів. Серед учнів утворилися окремі гурти, які мали різні погляди на тактику. Щоправда, бойкот у нашій клясі накла­дено тільки на одного, що голосно засуджував поведінку більшости, а вірніше – почування більшости, але за деякий час почалися й доноси, і це зараз же використала поліція, яка почала шукати конфідентів серед учнів.

Можна різно ставитися до індивідуального терору: з по­гляду християнської етики важко його гльорифікувати, але жу даному положенні неможна також: засудити виконавців атентату, якщо мати на увазі систематичне нищення най-святішого в людині: її людську гідність та свободу думки, з вироджуванням характерів та доводженням молодих і не­досвідчених юнаків до розпачу або підлости. При тому всі мемуаристи однозгідно підкреслюють глибоку побожність Романа Шухевича, що й я можу потвердити на підставі багатьох місяців спільних переживань у концентраційному таборі в Березі Картузькій, чи в Брихідках. Шухевич ніколи не забував свосї щоденної молитви. І саме на тому тлі можна зрозуміти справжню велич пізнішого командира УПА, який без ресантиментів умів почати на своєму високому пості цілком нову політику щодо поляків; в часі, коли вони, може, за призначенням вищої справедливости, знову опинилися під колесом історії, Шухевич не вагався співпрацювати з ними. Та політична далекозорість робить Шухевича одним із пере­дових вихованців Академічної гімназії, що, не зважаючи на тиск, не зійшли зі свого шляху. Тієї політичної далекозорости не мапи ні польські політики, ні польські педагоги. І кошмар продовжувався, важкий особливо для учнів найвищої кляси, які, з одного боку, рискували майбутнім таки на порозі свого «визволення», а з другого – були свідомі своєївідповідальности за майбутнє гімназії їм не можна було зійти з позицій, виз­начених Листопадовим чином і «дитячими обітами», як і не можна було наражувати гімназії нерозважним кроком на позбавлення наступних поколінь своєї школи.

В тому самому році довелося ще двічі перейти важ­ку пробу: раз з нагоди іменин маршала Пілсудського, коли вибрана делегація мала йти на окрему академію (то мало бути перше відзначення гімназією польського диктато­ра, що до влади прийшов приблизно в травні 1926 р.). Але тоді ще раз можна було рахувати на педагогічний глузб директора Кокорудза, який дискретно звільнив від прикро­го обов’язку всіх гімназійних активістів, призначуючи до делегації слабші індивідуальності, яким більше залежало на спокою, ніж: на принципі. То був знову своєрідний компроміс, який, звичайно, не міг нас задовільнити, бо ми вважали, що справа національної чести однакова для всіх, і, отже, не можна допускати до того, щоб у середині ділити учнівську спільноту на «патріотів» і «зрадників». А все ж розуміючи компроміс, і не маючи жадної підтримки із-зовні, напр., від старших товаришів, що мали за собою досвід боротьби за університет, ми поставилися з вирозумінням до учнів, яким припала неприємна місія. При тому ми були свідомі, що такі компроміси на довшу мету не будуть можливі і незабаром прийдуть гостріші засоби контролі, а разом з тим слабне роля дир. Кокорудза (в 1927р. він таки пішов на емеритуру). І справді, ще в травні того року прийшла третя «про­ба». За кілька днів перед іспитом зрілости прийшов наказ взяти участь (вперше) в польському національному святі З травня. Тоді ми з важким серцем рішилися вже не про­тиставитись, але накипілий біль у той день таки не до­зволив нам спокійно сприйняти образу. Ми були свідомі, що після матури нам не можна буде залишити молодших колег самих на свої власні сили. То був початок переорганізації гімназійних гуртів на новий лад…».

Володимир Янів, «Життя молоді УАГ в перші роки польської окупації»

Академічна гімназія, Львів, 1926р.

Поділитися в соціальних мережах

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to Yandex

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *