ХОЛОДНИЙ ЯР (вступне слово з однойменної книги Юрія Горліса-Горського)
2011/09/13
ОСТАННІЙ РІК СВІТОВОЇ ВІЙНИ
2011/09/14

В РАЙОНІ “ХОЛОДНОГО ЯРУ”

Треба нам було завжди бути обережними. Отже, більшість часу сиділи ми в криївці. Одного гарного березневого дня (не пригадую дати), під вечір, довідуємося, що головне командування УПА покликає до служби всіх вояків розчленованих відділів, що мають з’явитися на означені їм місця. Виходимо з криївки. Мати Сокола приготувала вечерю. Вікна у них завжди були заслонені. По селі бігали підлітки і провадили розвідку, так що ми могли спокійно повечеряти. Не встигли ми скінчити вечерю, як молодший брат Сокола приводить до хати зв’язкового, який приносить “штафету” (тайний наказ) для надрайонового провідника Старого, яка сповіщала:

— Друже Яр (то було моє псевдо), разом з командиром Кулею, ви маєте зголоситись до сотенного Громенка на бунчужного сотні. Громенко кватирує в селі Брижава.

Це село було досить велике і дуже свідоме ще за польської окупації. З лівого боку простягався невеликий ліс, який сягав майже до Сяну. З західного боку досить глибокий яр сполучався з делягівським лісом, так що там було безпечно сотні кватирувати. Сотенний Громенко після зими, яку перебув у Карпатах, був призначений командиром відтинку і мав перейти в Холодний Яр, щоб там організувати нову сотню. Громенко прибув до четвертого району з чотою Залізняка.

З наказом одержуємо кличку, за якою маємо дістатися до сотенного Громенка. Наказ дуже нас потішив, бо вже нарешті вийдемо з темниці, в якій набридло нам бездіяльно сидіти. Будемо насолоджуватися природою і свіжим повітрям.

Сніг вже майже стопився, була велика хляпанина. Хоч до Брижави було недалеко, але дорога була довга, бо йти треба було полями або польовими доріжками, де чорнозем тягнувся за обуттям.

Ще одну ніч треба було просидіти в криївці. По вечері до пізньої години провели ми розмову з мамою Сокола, а опісля влізли до темної “кімнати”. До ранку ми обидва майже не спали, в голові снувались різні думки: організація великих відділів УПА, тяжка боротьба з більшовиками, а найгірше — доля нашого народу, який усвідомлює свою мету та включається до спільної боротьби.

Нарешті дочекались ми ранку. Наші розвідники бігають по селі та стежать за рухами більшовицьких вояків. Мати Сокола приготувала сніданок і стукає три рази до підлоги, що можемо виходити. Нараз віко до нашої темниці відчинилось, і ми знову побачили Божий світ. Наші розвідники повідомляють, що в селі спокійно. Ми зі Соколом вилізаємо до кімнати, випростовуємо руки й ноги, бо цілу ніч сиділи ми скулені (криївка була мала, щоб можна було випростатися).

Снідання для нас вже стояло готове на столі. При сніданні радимося, в який час було б нам найкраще вирушити до Брижави. Більшовицькі частини рухалися дорогами, а нам треба було йти навпростець, обминаючи небезпечні місця та уникаючи небажаних зустрічей. Я дав пропозицію, щоб ми затрималися ще, бо під вечір в той час було б іти найкраще. Сокіл зі мною погодився. По сніданні весь час до полудня провели ми в хаті. Сонце ще цілий день своїм промімням освічувало Божу природу і поволі ховалося за горами.

— Нам вже час у дорогу, — сказав я до Сокола.

Я попрощався з господинею, подякував їй за опіку і вибачився за те, що через мене вона була в небезпеці.

Господиня зі сльозами на очах з нами попрощалася, поцілувала в голову, і останні її слова були:

— Хай вам Бог помагає!

Сина вона пригорнула до грудей, гладила кучеряве волосся, а материнські сльози, мов перли, котились з очей. Вона вже вдруге його благословила, незнаючи, чи побачить сина ще живим, адже боротьба потребує жертв. Під кінець сказала:

— Іди, сину, і не сплями честі своєї нації.

Я вийшов з хати, бо не міг дивитися на цю жалібну сцену.

Запасовуємо ремені, перевіряємо свої автомати і виходимо з хати. Заходимо в потік, що вів до села Липи, а відтак наліво, до села Брижави. Відійшли ми вже частину дороги, а бідна мати Сокола ще махала рукою, аж доки могла нас бачити.

Приблизно через годину дійшли ми потоком під село. Нараз почули голос стійкового:

— Стій! Хто йде?

— Свої! — сказав я і подав кличку. Стійковий сказав нам підходити. Ми підійшли. Я сказав, хто ми є, і запитав, де є квартира сотенного Громенка.

— Оттам, в тій хаті, — стійковий показав рукою на хату.

Підходимо під квартиру Громенка. Знову нас затримує вартовий, що був біля квартири сотенного. Я кажу кличку, кажу, що ми по зв’язку до сотенного Громенка, стукаю до дверей і чую голос:

— Заходьте.

Відчиняю двері. За столом сидить невеликий чоловічок (хоч і я не був багато більший від нього) з рижим кучерявим волоссям. Він ніяк не виглядав мені на командира сотні. Однак, я стою на струнко, доповідаю про свій прихід і передаю “штафету” від провідника Старого.

Громенко вже знав про мій прихід, ми познайомились, і я представив йому вістуна Сокола. Сотенний попросив нас сідати. В короткій розмові ми обмінялися думками про ситуацію. В той час господиня попросила нас до вечері. По вечері сотенний призначив Сокола до чоти Залізняка, а ми обидва лишилися на квартирі.

Сотенний запропонував відпочити. Господар приніс в’язку соломи і розклав на долівці. Ми розстелили намети і скоро заснули. Після трьохмісячного сидіння в криївці першу ніч я міг вільно заснути.

Рано будить нас службовий підстаршина. Я протираю очі, бачу, що вже рано, і не віриться, що я спав вільно в кімнаті. Господар зібрав здолівки солому, а господиня тим часом зготовила сніданок. Після снідання розповідаємо про свої переживання, а опісля обговорюємо організацію сотні Холодного Яру (так називався наш оперативний терен). Розмови на тему організації сотні були досить конструктивні. Хоч в деяких справах наші погляди були розбіжні, але всі ті розбіжності доводили до одного пункту. На перший погляд, Громенко видався людиною з великим організаторським хистом. Був він спокійної вдачі, але мав військовий підхід до справ. Наші розмови були різні, але наші думки збігались до одного — треба захищати рідну Україну.

Ранок був дуже гарний, заносилось на чудовий день. Золоте коло сонця кіщало свої золоті промені на солом’яні хати Брпжави, а поміж хатами снували гуртки українських повстанців. В селі також був кущ теренової сітки ОУН, де проводилися різні курси, які були потрібні УПА.

Під час нашої розмови увійшов до кімнати чотовий Залізняк і зголосив, що чота готова до наказу. Сотенний подякував, і Залізняк відійшов. Село було розташоване біля лісу, а з другого боку до лісу вів глибокий яр, тому було досить безпечно тим яром відходили в ліс. Громенко встає і каже до мене:

— Ну, друже Соколенко, підемо оглянемо наше військо.

Чота Залізняка мала 60 вояків, трьох підстаршин і одного старшину. Були вони в різних військових одностроях, а їхні молоді обличчя виказували гордість, що вони зі зброєю в руках можуть боротися за свою поневолену Батьківщину.

Ми з Громенком підходимо ближче до відділу.

— Слава Україні! — привітався Громенко.

— Героям слава! — відгукнулось вояцтво, і голоси неслися ген-ген далеко в ліс і мов повторювали:

— Україні, …їні…їні…

Селяни та підлітки, що бігали навколо відділу, приглядались й казали:

— Це наше військо!

Після спочинку сотенний кількома словами промовив до вояків:

— Друзі вояки Української Повстанської Армії! Ви обрали тернистий шлях визвольної боротьби. Ця боротьба буде кривава і тяжка. Будьте готові на все, навіть і на смерть. Будьте горді, що можете зі зброєю в руках стати до оборони свого народу. При цій нагоді хочу вам представити ще одного командира, друга Соколенка. Друг Соколенко буде вашим опікуном і батьком, всі розпорядження будуть виходити чєрез нього від мене. В усіх справах старшини і підстаршини будуть звертатися до нього. Друже Соколенко, тепер ваше слово.

Я підходжу до відділу, вітаю вояків:

— Слава Україні!

— Героям слава! — відгукнуло вояцтво. Даю спочинок і кількома словами до них звертаюсь:

— Друзі вояки Української Повстанської Армії! Провід ОУН призначив мене на пост бунчужного до сотні командира Громенка. Маю надію, що скоро наша сотня збільшиться на заклик проводу ОУН. Вірю, що серед нашої молоді буде патріотичний відгук і ряди нашої сотні будуть поповнені. При допомозі вишколених старшин і підстаршин ви одержите знання та бойову практику і станете гідними вояками УПА.

По слові наказав я воякам розійтись до їхніх занять. По розході Громенко познайомив мене з чотовим Залізняком.

В селі був великий рух. Селяни приготовляли господарське приладдя, а в лісі відбувалися військові вишколи. Де-не-де було чути поодинокі крісові постріли, мабуть, польських шовіністичних банд, які нападали на українські села.

Провід ОУН дав наказ, щоби по селах організувати самооборонні відділи, які могли б протистояти нападаючим польським бандам. До самооборони вступали переважно старші чоловіки, їх вишколювали підстаршини УПА. Кожний член самооборони мав зброю, щоб в разі нападу зміг скоро стати до оборони.

До УПА стали приходити добровольців велика кількість. В короткий час ми вже мали другу чоту, яку очолив друг Чайка. По терені швендяли більшовицькі частинн, що повертались з фронту, так що часом наші відділи мусили вступати з ними в бій, хоч ті частини не дуже радо хотіли стрічатися з відділами УПА. Вони, як приходили до села, то одразу питали, чи є тут відділи УПА.

Терени Західної України (Холмщина, Ярославщина, Перемищина і Лемківщина) були цілковито опановані сіткою ОУН-УПА.

За короткий час наша сотня перевищила двісті вояків. Тут стояло перед нами питання не кількості вояцтва, але якості, яка є важливим фактором боротьби.

Ми зі сотенним укладали плани стратегічного вишколу для наших вояків. Якось сотенний звернувся до мене:

— Друже Соколенко, яка ваша думка про наших вояків, чи є в них дійсно ідея, за яку вони готові стати до боротьби, чи їм заімпонувало військо?

Я замислився, а по хвилі відповідаю:

— Сотенний, ви поставили влучне питання, над яким ми повинні задуматися. Ми ще не мали чолового бою з ворогом, де б ми могли побачити їхню ідейність.

Сотенний каже, що хоче скликати старшин і вияснити становище. Він хоче дати змогу всім воякам подумати, чи вони готові ризикувати своїм життям у боротьбі проти ворога.

По кількох тижнях нашого постою в Брижаві вирішили ми перейти у Волю Володську. Село було невелике за числом родин, але ідейне. Розташоване воно було на узгір’ї, навкруги оточене лісом, а недалеко в долині виблискував сріблястий Сян, який відмежовував наші оперативні терени. По другому боці Сяну переважно були мішані села, але після приходу більшовиків українські родини мусили покинути свої господарства і перейти на цей бік Сяну, бо поляки на них нападали і мордували.

Сотня розтаборилась у Волі Володській. Я виставив відповідні забезпечення і після повернув до своєї квартири. Приходжу і застаю Громенка, що сидить за столом, задуманий. Питаю, чому він не спить, а сотенний каже мені сідати. Ми починаємо говорити про ситуацію нашої боротьби. Передбачень на віґшу західних держав проти СРСР немає. Тяжко збагнути світову політику. Може провід знає щось більше? Мені снується в голові: як довго УПА може вистояти у боротьбі без зовнішньої допомоги? А боротьба передбачається затяжна і довга. Я вирішив вияснити цю ситуацію — може хтось з вояків схоче повернутися до своєї родини.

Наша сотня зросла вже до трьохсот вояків. До нашої сотні командування УПА прислало ще одну чоту на чолі з командиром Бартлем. 3 чотою Бартля прийшов сотенний виховник, друг Лагідний.

Рано по сніданні виходимо на подвір’я. Недалеко від нашої квартири на поляні стоять в трьох рядах, мов соколи, українські повстанці. Коли ми поглянули — аж душа зраділа, як багато нашої молоді добровільно вирішили стати в ряди УПА і боротись за визволення свого народу з-під чужого ярма. Радості не було кінця.

Цілоденні військові вишколи надавали воякам високої боєздатності.

Після денних занять вояки мали перепочинок. Хлопці збирались у групи, до них підходили місцеві дівчата — було чути сміх і жарти, а в інших місцях почули ми пісню:

Іди від мене, ти моя кохана,
Зійди з очей, мене не забувай.
Я син лісів, а серцем партизан!
На мене жде з побідою весь край.

Ціле село заповнилось великою радістю. Виглядало так, що вже Україна самостійна.

Службовий старшина зробив збір до вечірнього апелю. Звіт сотенному і молитва “Боже Великий”. Після молитви Громенко виступив перед вояками. В нього був серйозний вигляд. Громенко звернувся до вояків:

— Друзі вояки Української Повстанської Армії! Світова ситуація не виглядає сприятливо для нашої боротьби. Захід дуже побратався з більшовиками. В разі поразки, українців будуть виселяти в Сибір, прийде російська мова, буде знищена наша церква, будуть тюрми, буде все по-більшовицьки, по-російськи. Маємо захистити нашу Українську землю! Виглядає, що наша боротьба триватиме ще довгий час, бо це залежить від світової політики. Якщо хтось із вас думає, що не витримає тієї тривалої боротьби і хотів би повернутися до своєї родини, прошу виступити вперед.

Настала гробова мовчанка. Я приглядався, як вояки споглядали один на одного. По кількох хвилинах мовчанки ніхто не виступив, ніхто з них не хотів покидати рядів УПА. Сотенний бачить, що ніхто не виступає, і продовжує далі:

— Друга світова війна закінчилася, але янки продали більшовикам цілу східну і частину західної Європи. Отже, нам треба сподіватися на власні сили, і я бачу, що ви всі вибрали собі справу і розумієте, що готові ризикувати своїм життям в боротьбі за Україну. Ми мусимо бути готовими на гірші часи. Провід планує боротьбу на довший час, а наказ проводу — будувати землянки для магазинування харчів, зброї і амуніції, а також для підземних лікарень. Передбачаю, що більшовики будуть кидати проти нас великі сили армїї та НКВД. Нам треба буде практикувати партизанську тактику боротьби. В такій боротьбі важливою є конспірація, якої кожен з нас мусить дотримуватися. Дальші інструкції будуть подані через бунчужного Соколенка і ваших командирів. Щасти нам, Боже! — закінчив сотенний і наказав воякам розійтись.

По кількох хвилинах знову можна було почути гамір і співи по цілому селі. Після розходу сотні старшини лишились на відправу для обговорення дальших планів у деталях. Кожен чотовий висловлював свою думку. Мені був наказ:

— А ви, друже Соколенко, виготовите плани для кожної чота.

Всі ми розійшлись на свої квартири. На другиії день скликаємо старшин. Сотенний подає їм свої плани до узгодження — в яких місцях будуть побудовані землянки, щоб чотові підібрали відповідне місце і рої, які б мали будувати ті криївки. По селах ішов інтенсивний вишкіл самооборонних відділів. Теренова сітка ОУН мала свої заняття.

В селі Воля Володзька кватируємо вже кілька днів. Однієї ночі прибув до села зі своєю боївкою СБ (служба безпеки)
провідник Карло. Він поінформував нас про ситуацію в інших теренах та про події в світі, бо був завжди в тісному зв’язку з проводом.

Наступного дня чотові підбирали вояків, які знали добре терен і найбезпечніші місця, де можна було б побудувати криївки. Найбільша відповідальність була на ройових, які мали допильнувати такі будови. В цій роботі помагала нам місцева сітка ОУН.

На Закерзонні почали шаліти польські банди. Деякі села були приготовані відбити такі напади — там були вишколені самооборонні відділи — а деякі села не мали ще таких відділів, але люди в селі постійно були на сторожі. Підчас нападу всі селяни виходили в ліс, де були самооборонні відділи. Зони були підпорядковані командирові сотні УПА в час акції, але практично вони підлягали тереновому проводові ОУН і мали свого командира.

Щодня наша розвідка приносила нові відомості з терену. Були чутки, що поляки готують вивіз українського населення. Селянство було в паніці, бо люди не знали, що робити. Провід дав наказ, щоб селяни протистояли тому насильному вивозові. Мала частина самооборонних відділів не могла протистояти ВП (Військо Польське). Коли стійкові бачили, що ВП наближається до села, то селяни втікали до лісу.

Таких випадків траплялося дуже мало, бо польське командування не дуже радо посилало своє військо в терен, тому, що всі терени були опановані УПА. До деяких сіл поляки висилали переселенчу комісію під охороною війська. Ця комісія намовляла селян на добровільне переселення, бо їм “бандерівські банди перешкоджають у мирному житті”. Але наші селяни не вірили в польську пропаганду і не погоджувались на добровільний виїзд з рідної землі.

Головнокомандування УПА дало наказ ліквідувати такі переселенчі пункти. На терені четвертого району Холодного Яру цю акцію мала виконати сотня Громенка. В першому і другому районі мала виконати цю акцію сотня к-ра Бурлаки за допомогою сотні к-ра Крилача, а на Лемківщині сотні к-ра Лідика, к-ра Стаха і к-ра Хріна.

В нашому районі така переселенча комісія осадовилась в селі Жогатин. Село було розташоване на узгір’ї, але лісу поблизу не було.Тому наша акція була небезпечною, бо мусили ми наступати чистим полем, але під охороною ночі для нас було все можливо.

Ніч була дуже лагідна і тепла, в селі до пізньої ночі вояцтво не спало. Громенко наказав мені повідомити старшин, що вранці, о годині четвертій, відмарш в делягівський ліс на денний постін. Я повідомив старшин про наказ сотенного і повернувся на нашу квартиру, де застав друга Лагідного і сотенного, що не спали, хоч на долівці була розстелена солома до спання. Я присідаю до компанії, і ми втрьох обговорюємо нашу акцію на Жогатин. Вже майже ранком ми заснули, аж чуємо, що наш звя’зковий Крик повідомляє, що сотня готова до відмаршу. Ми скоро встаємо, поправляємо свої паси і мундири, виходимо на подвір’я, де стояла на збірці сотня. По звіті маршируємо в делягівський ліс. Підходимо на верх гори і там розтаборюємося. Узгір’я в тому лісі було дуже добре до оборони, а також мало добрі обсерваційні пункти.

Рання пташня збудилась зі сну і своїм мелодійним співом звеселяла Божий світ, а природа заквітчала наші землі так, що можна було втішатися тою красою. Але селяни не дуже втішалися, бо над ними нависла чорна хмара польського переселення, більшовицького майбутнього.

По обезпеченні сотні я повертаюсь до почоту, застаю старшин на нарадах планування акції на Жогатин. Після нарад всі старшини відійшли до своїх частин. Я довго не міг опанувати себе, в моїй голові снувались різні думки, а перед очима просувались картини нашої акції. Було питання: чи зліквідуємо цю переселенчу комісію, яка обезпечена сильним польським гарнізоном. Всі старшини побоювались: чи будемо мати успіх. Це мало бути перше бойове хрещення нашої сотні УПА.

Іван Йовик. “Нескорена армія” (Із щоденника хорунжого УПА”)

Коротко про автора, власника щоденника, пана Івана Йовика, в УПА – Соколенка, хорунжого, бунчужного сотні Громенка.

Народився Іван Йовик в 1918 році в селі Хишевичі в 30 кіло­метрах від Львова в багато­дітній селянській сім’ї. Навчався в сільській школі, а потім в гімназії в Перемишлі. З 1938 року – служба в польській армії, навчання в старшинській школі. 1939-1942 роки – німецький по­лон, робота у бауерів. В 1942 році Іван Йовик повернувся на рідну землю, окуповану Німеч­чиною, і зразу включився в на­ціонально-визвольну боротьбу.

Зараз пан Іван Йовик
з сім’єю проживає в США.

Поділитися в соціальних мережах

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to Yandex

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *