СОБОР НА КРОВІ. Серія перша. Народження великого блефу.
2011/10/04
СОБОР НА КРОВІ. Серія друга. Цукерки для коменданта.
2011/10/05

ВАРШАВСЬКИЙ І ЛЬВІВСЬКИЙ ПРОЦЕСИ

Якщо вірити історикам, 14 червня 1934 р. у двох різних містах відбулись дві начебто зовсім не пов’язані між собою події, ниточки від яких, проте, привели до одного клубка. Доводиться підкреслювати: якщо вірити історикам, оскільки трапляється, що навіть один історик у різних своїх книгах про одну і ту ж подію пише по-різному. Наприклад, Петро Мірчук подає, що Степана Бандеру з Богданом Підгайним арештували 14 червня 1934 р., але одного разу твердить, що це відбулося в Академічному Домі у Львові, не вказуючи причин арешту, а в іншій своїй книзі пише, що це відбулося на польсько-чехословацькому кордоні, поблизу Тешина, де їх запідозрили в намаганні нелегально перейти кордон. За Мірчуком, у той же день у Кракові польська поліція зробила обшук у квартирі Миколи Климишина за підозрою, що він займається пересиланням нелегальних видань ОУН, і виявила лабораторію по виготовленню вибухових снарядів.

Степан Бандера, Крайовий Провідник ОУН на ЗУЗ у 1933 році

А наступного дня, 15 червня 1934 р., весь світ облетіла сенсаційна звістка: у Варшаві, серед білого дня, при вході До кав’ярні, де він збирався пообідати, пострілом з Револьвера був убитий міністр внутрішніх справ Польщі Броніслав Перацький. Вбивцю затримати не вдалося.

Дещо іншу версію подає вже згадуваний Полікарп Шафета. Він відносить зацікавлення поліції особою Миколи Климишина на кілька місяців назад, коли начебто Климишина спіймав контролер у поїзді з фальшивим посвідченням на пільговий квиток. От, мовляв, з того часу поліція почала стежити за Климишиним і помітила дещо підозріле в його поведінці та контактах. Тому, коли після вбивства Перацького був по всій Польщі відданий наказ перевіряти всіх підозрілих осіб, поліція прийшла до Климишина з обшуком і виявила таємну лабораторію. В цю версію можна було б повірити, якби… якби вона не була аж надто схожа на історію, яка відбудеться лише через півтора десятки років. Зрештою, про випадок зі студентом Богданом Сташинським, який їхав у Львові без квитка, і до чого він призвів, ми поговоримо в кінці книжки. Можливо, всі спецслужби у всі часи використовують однакові прийоми.

Отже, Перацького вбито, вбивця, молодий високий чоловік у зеленому плащі, втік, кинувши плащ у під’їзді одного з навколишніх будинків. А ще він загубив загорнутий у газету пакунок. Коли той пакунок з належною обережністю розгорнули, в ньому виявилася саморобна бомба. І ось від цієї бомби у Варшаві простягнулася ниточка до квартири Климишина в Кракові. Знайшлася навіть бляха, від якої був відрізаний шматок для виготовлення корпусу бомби. Не будемо в подробицях розповідати, як були арештовані 12 учасників замаху (точніше, 10, бо ж Бандера і Підгайний уже були арештовані).

Таким чином, перед судом постали:

1. Степан Бандера, 26 років, студент Львівської Політехніки;

2. Микола Лебедь, 25 років, абсольвент гімназії;

3. Дарія Гнатківська, 23 роки, абсольвентка гімназії;

4. Ярослав Карпинець, 30 років, студент Краківського університету;

5. Микола Климишин, 26 років, студент Краківського університету;

6. Богдан Підгайний, 31 рік, інженер;

7. Іван Малюца, 25 років, студент Львівської Політехніки;

8. Яків Чорній, 28 років, студент Люблинського університету;

9. Євген Качмарський, 25 років, незакінчена гімназична освіта;

10. Роман Мигаль, 24 роки, студент Львівського університету;

11. Катерина Зарицька, 21 рік, студентка Львівської Політехніки;

12. Ярослав Рак, 27 років, юрист.

Але між арештом і судом пролягли півтора (!) роки слідства. Хочеться провести аналогію з відомим замахом народовольців на Олександра II. Чи не правда, що Микола Климишин з його саморобними бомбами нагадує Миколу Кибальчича? А також напрошується паралель між арештами Андрія Желябова і Степана Бандери якраз напередодні замаху. В них начебто було стовідсоткове алібі — вони ніяк не могли брати участь у вбивстві. Як відомо, Андрій Желябов, дізнавшись про арешт своїх товаришів, сам зізнався в своїй участі і домігся, щоб його судили разом з безпосередніми учасниками замаху, і був повішений разом з ними.

Чи вчинив би так Степан Бандера? Мабуть, ні. І не тому, що боявся відповідальності. Коли дійшло до суду, він тримався там цілком мужньо і спокійно вислухав вирок смерті. Була ця мужність показною? Хто це міг би сказати з цілковитою певністю? Тільки той, хто це пережив, тобто сам Бандера. Але він уже не скаже. А чому б він не вчинив так, як свого часу Желябов? Справа в тому, що між становищем Желябова і Бандери була велика різниця. І Желябов очолював невелике коло змовників, які ставили своєю метою вбивство царя. Вбили, сподіваного всенародного повстання не вийшло – і їхня подальша діяльність втрачала всякий зміст, лишалося лише героїчно померти. А Степан Бандера очолював велику організацію (за деякими даними, до початку Другої світової війни кількість членів ОУН досягла 20 тисяч осіб), яка своєю метою ставила побудову незалежної держави, отож убивство Перацького було лише одним невеликим епізодом у тій боротьбі, і накладати головою провідникові за такий епізод було б украй нерозумним, навіть якщо при цьому загинуть твої друзі. Як стало відомо в процесі слідства, атентат було сплановано так, що той, хто його виконував, – а був це Григорій Мацейко, – теж мав загинути. Він повинен був підійти якнайближче до Перацького і підірвати бомбу, яка мала убити їх обох. Але саморобна бомба не спрацювала, і тоді бойовик використав револьвер.

Осип Мащак, Крайовий Провідник ОУН на ЗУЗ
у 1934 році.

І тут виникає загадкова справа так званого «архіву Сеника».

Як відомо, полковник Євген Коновалець, один із засновників і голова УВО, а потім ОУН, після поразки визвольних змагань 1917-1920 рр. спочатку жив у Польщі, потім виїхав до Швейцарії, одвічного притулку політичних емігрантів (згадаймо Георгія Плеханова і Володимира Ульянова). В 1935 р. за наполяганням уряду Польщі уряд Швейцарії приймає постанову про депортацію Коновальця, який на той час мав литовське громадянство, але навряд чи уряд Литви зрадів би його приїздові, та й близькість Радянського Союзу створювала небезпеку (вже було відомо про спроби замаху на провідника ОУН). Також керувати роботою організації звідти було б надто незручно. Отже, Євген Коновалець живе переважно в Італії, буває в Голландії і Франції (про що згадує у своїх мемуарах Павло Судоплатов). Але, так би мовити, штаб-квартира Проводу ОУН була у Празі. Там під наглядом Ярослава Барановського і Омеляна Сеника знаходився весь архів. І раптом чеська поліція робить обшук, конфіскує цей архів, а потім його фотокопії потрапляють до рук польської поліції. Радянський публіцист Полікарп Шафета чомусь про цей архів не згадує й словом. Можливо, для того, щоб кинути тінь на учасників процесу, які, мовляв, налякалися, заплуталися в своїх показаннях і «сипали» один одного. Після розколу ОУН на так званих «бандерівців» і «мельниківців» перші звинувачували Барановського і Сеника в тому, що вони були агентами поляків. Деякі підстави для цього в них були. Так Ярослав Барановський був рідним братом вже відомого як польський агент Романа Барановського. Існує переказ, що під час побачення в тюрмі з братом Степан Бандера встиг йому сказати, що польська поліція знає про такі справи, які були відомі лише двом особам: самому Бандері і Ярославові Барановському. «Мельниківці» захищалися аргументом, що Сеник сам був арештований і просидів три місяці в тюрмі. Але лишається незрозумілим, чому про вилучення архіву не були відразу повідомлені всі загрожені особи і чому не було вжито заходів для попередження можливих провалів? Надіялися, що чеські органи не сконтактують з польськими? Надмірна наївність і безпечність! Тут, мабуть, буде доречно пригадати, що саме президент Чехословаччини Бенеш кількома роками пізніше передав Сталінові документи, які начебто свідчили про зрадницькі зв’язки маршала Тухачевського та інших вищих командирів із військовими колами Німеччини, після чого було арештовано і розстріляно близько 40 тисяч вищих і середніх командирів Червоної Армії.

Але повертаймося до Варшави, де у приміщенні на вулиці Медовій 18 листопада 1935 р. почався суд над уже названими дванадцятьма учасниками замаху. Півтора роки ув’язнення, – і то не просто ув’язнення, а слідства, коли катують і фізично, і психічно, – це не так легко перенести. А до того ж слідчий показує протокол, з якого випливає, що твій товариш уже у всьому зізнався, слідству все відомо, і твої заперечення не мають ніякого сенсу. Не всі винесли такі провокації. Малюца, Підгайний, Качмарський, Мигаль дали свідчення, необхідні суду, хоч потім, з’ясувавши, як їх обдурено, відмовились від сказаного.

Процес тривав майже два місяці і широко висвітлювався не лише польською, а й світовою пресою. Ось кілька відгуків польських журналістів. Анонімний журналіст «Газети польскєй» дав не лише список усіх підсудних, а й опис їх зовнішності. Але обмежимося тим, що він написав про Бандеру: «Має вигляд досить непоказний: низького зросту, щуплий, мізерний, виглядає на 20-22 роки. Впадає насамперед в око, коли дивишся на нього, висунуте підборіддя. Гострі риси обличчя надають йому неприємного вигляду. Це враження посилюють чіпкі, трохи скошені очі, замкнені, вузькі, нерівні зуби, розмовляє зі своїм адвокатом із жвавою жестикуляцією». (Цитату подано за політичним детективом Полікарпа Шафети «Убивство міністра Перацького»). Журналіст Ксавери Грушинські в «Вядомосцях літерацкіх» пише дещо інакше: «…бачимо двох дівчат і кількох хлопців, молодих, а навіть молоденьких, що дивляться нам у вічі сміло й ясно. «З-під лоба», як писала преса, не дивиться ані Гнатківська, ані Лебедь, ані той 26-літній провідник революційної екзекутиви і її трибуналу, звихнений студент політехніки Бандера, якому хіба повіримо на слово, що за ним шукали під чотирьома псевдонімами бойовика». (Цитату подано за книжкою Петра Мірчука «Степан Бандера – символ революційної безкомпромісовости»). Варто ще навести вислів одного польського прокурора, який сказав, що поведінка підсудних нагадує йому, як у 1863 р., після придушення чергового польського повстання, високий російський достойник запитав графа Вєльопольського, що має зробити Росія, щоб поляки були задоволені. На що граф відповів одним словом: «Відійдіть».

Лев Ребет, Крайовий Провідник ОУН на ЗУЗ
у 1935 році.

Сама постать міністра Перацького і його вбивство по-різному оцінювались різними силами. Наприклад, у виданій у 1983 р., в Києві книжці В.Чередниченка «Анатомія зради» пишеться, що в 1934 р. намітилося покращання стосунків між гітлерівською Німеччиною і Польщею, але мілітаристські кола Німеччини того собі не бажали і тому доручили «українським буржуазним націоналістам» вчинити замах на Геббельса під час його перебування у Варшаві. Але замах чомусь не вдався, було вбито лише міністра Перацького. Відкинемо цю версію, як абсолютно невірогідну, оскільки слідство було дуже ґрунтовне, суд широко висвітлювався, і було цілком ясно, що Перацький не був випадковою жертвою, а замах на нього було зарані сплановано і старанно підготовано.

Організація Українських Націоналістів у своєму зверненні заявила, що міністра Перацького було вбито як україножера і на помсту за криваву пацифікацію 1930 р., бо хоч Перацький тоді ще не був міністром, але він теж був до того причетний.

Польські кола, навпаки, доводили, що Перацький був непричетним до пацифікації, що він дуже, – може, навіть занадто, – прихильно ставився до українців і прагнув налагодити українсько-польські стосунки. Все той же Шафета наводить одну з таких перших промов Перацького на посаді міністра: «Для того, щоб не було непорозумінь, мушу заявити, що з мого боку не буде підтримки будь-якому проявові расової чи національної боротьби. Наша сила великої держави в минулому була в нашій здатності до співжиття і залучення у коло ідеї державності представників інших рас і національностей».

Що ж, цілком можливо, що Перацький був противником насильницьких методів полонізації, бо добре розумів, що кожна дія викликає протидію. Але не доводиться сумніватися, що чинив він так не з особливої любові до українців, а винятково з точки зору державних і національних інтересів Польщі. І не виключено, що саме тому його і вбили українські націоналісти, що відчували з його боку особливу небезпеку, бо ж вони, коли говорити відверто, ніяк не прагнули покращання стосунків між українцями і поляками. Їх метою було довести до того, що Ленін називав «революційною ситуацією», і до постання незалежної України. Наскільки реальні були їх плани і надії – це легше судити нам зараз, із відстані у півстоліття.

З категоричним засудженням убивства як методу політичної боротьби у пастирському листі, передрукованому всіма українськими часописами, виступив глава греко-католицької церкви митрополит Андрей Шептицький.

Помірковані українські політичні діячі усвідомлювали, що головою муру не проб’єш, що реальної можливості відновити українську державу, бодай у межах УНР, у найближчому майбутньому немає, тому треба пристосовуватися до існуючих обставин (мовою революціонерів-радикалів це називається опортунізмом), треба зберегти в українців національну свідомість, не наражаючи їх на криваві жертви. Саме ці політики, – вони належали до так званого УНДО (Українське Національно-демократичне Об’єднання), – коли ще велося слідство над учасниками вбивства Перацького, розпочали заходи по налагодженню стосунків між поляками й українцями. Перед широким загалом вони пояснювали це необхідністю «рятувати хлопців від шибениці». Польські урядові кола пішли назустріч – одного з провідних членів УНДО, Василя Мудрого, було обрано віце-маршалком польського сейму. Якраз під час процесу прийнято постанову про амністію, що потім була застосована до підсудних, завдяки їй Степан Бандера, Микола Лебедь і Ярослав Карпинець уникли шибениці.

Ярослав Стецько, ідеологічний референт Крайової Екзекутиви ОУН

Але «хлопці» не хотіли ніяких поступок у ставленні до себе і поводилися не просто відважно, а визивно. Відмовилися відповідати на суді польською мовою. Вітали один одного вигуком: «Слава Україні!» Їхній приклад наслідували деякі свідки, за що їх карано штрафом у 200 злотих або 10 днями тюрми. Оборонці підсудних, їх було чотири – Володимир Горбовий, Олександр Павенцький, Лев Ганкевич, Ярослав Шлапак, – постійно зверталися до суду з різними поданнями і запитами, які судом незмінно відхилялися. Зрештою, запити були сформульовані так, що в них уже була готова відповідь. Зате всі газети повідомляли, що не було ще такого процесу, на якому стільки адвокатських запитів було б відхилено і стільки свідків покарано. Самого Степана Бандеру силою виводили з залу суду, коли судді приходили до висновку, що його поведінка виходить за межі допустимого. Польський журналіст вважав це комічним. Що ж, можливо, це справді комічно, коли непоказного юнака витягують за руки і за ноги кілька дебелих поліціянтів.

А от вирок прозвучав доволі трагічно: Бандера, Лебедь і Карпинець – до смертної кари, Климишин і Підгайний – довічне ув’язнення, Гнатківська – 15 років тюрми, Малюца, Мигаль, Качмарський – 12 років тюрми, Зарицька – вісім років тюрми, Рак і Чорній – 7 років тюрми. Але згідно з амністією смертну кару замінено на довічне ув’язнення, тюремні строки до 15 років зменшено наполовину, а більше 15 – на одну третину (от лише незрозуміле, як можна було визначити ту «одну третину» для тих, хто був засуджений довічно?). Підсудні вислухали вирок спокійно, а Бандера і Лебедь вигукнули: «Хай живе Україна!» З цього приводу Петро Балей пізніше напише: «…одне є певне: щоб увійти в історію національним героєм, реалізатором «величної ідеї» – батьком української державності, Бандера був готовий прийняти тричі смерть на ешафоті. Ту саму готовність він хотів бачити в кожній українській людині».

Що ж, про людину можна судити тільки по справах, бо їх видно. А ось про мотиви дуже рідко залишаються якісь беззаперечні свідчення. Бо так будь-яку людину, яка вчинила щось велике і прославилася, можна звинуватити, що вона це зробила винятково заради слави.

А тепер переходимо до Львівського процесу, який розпочався 25 травня 1936 р.

Так от, поки у Варшаві йшло слідство над Степаном Бандерою і його спільниками, у Львові були вбиті директор української гімназії Іван Бабій і студент Яків Бачинський. Звичайно, це не було такою сенсацією, як убивство Перацького, сенсацією було інше: експертиза встановила, що їх убито з одного револьвера. А справа була так: Григорій Мацейко, щасливо вислизнувши з рук варшавської поліції, прибув до Львова, кілька днів переховувався на конспіративній квартирі, а потім так само щасливо перейшов кордон з Чехословаччиною. Револьвер же він віддав: у військової референтури ОУН не було надто багато зброї.

На цей раз перед судом постало аж 27 осіб: половина з тих, що були засуджені на Варшавському процесі на чолі зі Степаном Бандерою, навіть деякі свідки Варшавського процесу (наприклад. Віра Свєнціцька) та нові люди. Власне, цей процес слід було б розділити на кілька, оскільки до різних підсудних пред’являлися різні звинувачення. Об’єднувало всіх лише одне: звинувачення у приналежності до ОУН. Сам хід процесу був спокійнішим, оскільки підсудним було дозволено відповідати українською мовою, не було вже ніякої несподіванки у вигляді ще якогось «архіву», не було такого ажіотажу преси. Зате достеменно відомо, що на суді був присутній працівник радянського консульства. Очевидно, саме з цього часу радянські «органи» почали приділяти особливу увагу Степанові Бандері.

На процесі виникло питання про вбивство Майлова. Бандера визнав, що це він надав наказ про атентат, але заперечив прокуророві на звинувачення, що цим убивством ОУН хотіла привести до зірвання стосунків між Польщею та СРСР. Бандера сказав, що такий мотив зовсім не брався до уваги, бо ОУН у своїй діяльності не орієнтується на треті сторони. Тут можна зробити зауваження, що це була помилка молодих діячів ОУН, бо робити велику політику, не враховуючи третіх, п’ятих, десятих і т.д. сторін, ніяк не можна: адже не на безлюдному острові вона робиться. Але сприймаймо минуле таким, яким воно було, а не таким, яким його нам хотілося б бачити.

Про нездійснений замах на підкомісара львівської тюрми Владислава Кособудзького Степан Бандера пояснив, що підкомісар створив у тюрмі атмосферу знущання над в’язнями, і проти цього необхідно було якимсь чином протестувати. Спочатку розглядалася пропозиція, щоб політв’язні оголосили голодівку протесту, але потім прийшли до висновку, що захист повинен прийти зі сторони. Було вирішено вбити Кособудзького, і це мав зробити той самий Гриць Мацейко, якого потім відкликали до Варшави.

Про Бабія і Бачинського Степан Бандера сказав, що їх було вбито тому, що Бабій намовляв своїх учнів до співпраці з польською поліцією, а Бачинський, як це було беззаперечно доказано, був агентом поліції. На вимогу подати докази Бандера відповів відмовою, бо це могло б розконспірувати методи роботи ОУН.

У своєму останньому слові на суді Степан Бандера зазначив: «Прокурор сказав, що на лаві підсудних засідає гурт терористів і їх штаб. Хочу, сказати, що ми, члени ОУН, не є терористами. ОУН огортає своєю акцією всі ділянки національного життя. Про ці акції мені не дали говорити, навіть про мою власну діяльність… З розправи виходило б, що ОУН зводить свою діяльність головно до бойової акції. Заявляю, що бойова акція не є єдиною і не є найпершою, але рівнорядною з іншими ділянками. Тому, що в цій залі розглядали атентати, які виконувала Організація, міг би хтось думати, що Організація не рахується з людським життям взагалі і навіть з життям своїх членів. Коротко скажу: люди, які весь час у своїй праці є свідомі, що кожної миті можуть самі втратити життя, такі люди більше, ніж хто-будь інший, уміють цінити життя. Вони знають його вартість, ОУН цінить дуже високо життя своїх членів, але наша ідея є в нашому понятті така велична, що коли йде про її реалізацію, то не одиниці, не сотні, але й тисячі жертв треба посвятити, щоб її зреалізувати. Вам найкраще відомо, що я знаю, що наложу головою, і відомо вам, що мені давали змогу моє життя рятувати. Жиючи рік з певністю, що я втрачу життя, я знаю, що переживає людина, яка має перед собою перспективу в найближчому часі життя втратити. Але впродовж всього часу я не переживав того, що переживав тоді, коли висилав двох членів на певну смерть – Лемика і того, хто вбив Перацького…»

Тут голова суду перебив Бандеру і не дав йому закінчити. У львівському процесі підсудних захищали аж 12 найкращих галицьких адвокатів, але, тим не менше, вирок був суворий: Степан Бандера і Роман Мигаль – довічне тюремне ув’язнення (тепер уже подвійне довічне), п’ять підсудних отримали по 15 років тюремного ув’язнення, двох було звільнено за недоказаністю звинувачення, останні 14 отримали вирок – у сумі 65 років ув’язнення.

Слід відразу зазначити, що якими болючими не були ці втрати: адже арештовано таких видатних діячів, як Роман Шухевич, Ярослав Стецько, Микола Лебедь, Осип Мащак, Володимир Янів і сам крайовий провідник Степан Бандера, – але організація продовжувала працювати, хоча характер її діяльності дещо змінився, що, зрештою, виходить за межі цієї книги.

Обидва процеси привернули увагу всього світу до ситуації на українських землях під владою Польщі. А на самих українських землях значно виріс авторитет ОУН, зокрема через гідну поведінку на обох процесах її провідних членів.

Ще у 1933 р. в польському журналі «Бунт млодих» писалося: «Таємнича ОУН – Організація Українських Націоналістів – є нині сильнішою від усіх українських легальних партій докупи. Вона панує над молоддю, вона творить загальну опінію, вона працює із страшним темпом, щоб втягнути маси в круговорот революції… Нині є вже зовсім ясне, що час працює проти нас. Кожний староста в Малопольщі, а навіть на Волині може вичислити низку сіл, що ще недавно були зовсім пасивні, а сьогодні стали жаждучими боротьби, зревольтовані протидержавною акцією. А це ж значить, що противник зріс у силах, а польська держава втратила». (Цитату наведено за книжкою Петра Мірчука «Степан Бандера – символ революційної безкомпромісовости»).

Тут слід пояснити сучасному читачеві, що староста в міжвоєнній Польщі зовсім не відповідав старості в царській Росії. Скорше всього, його можна порівняти з обє’днаними в одній особі секретарем райкому і головою райвиконкому в СРСР, тобто повнота його влади була величезною.

Галина Гордасевич “Степан Бандера: людина і міф”

Поділитися в соціальних мережах

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to Yandex

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *