Бійці “Нахтігалю” не стільки воювали,скільки під арештом сиділи
2012/05/28
ОУНівське підпілля на Донеччині. Частина 1
2012/05/28

ВІН БОРОВСЯ В КРИМУ ЗА САМОСТІЙНУ УКРАЇНУ

“Доба жорстока, як вовчиця”, – так казала відома націоналістична поетеса про час зіткнення комуністичних, нацистських та демократичних режимів у світі, час боротьби українського народу за самозбереження і власну державу проти брунатно-червоних поневолювачів. Ця доба виявилася немилосердною і до Володимира Антоновича Шарафана, життя якого і смерть у 1945 році досі лишаються майже для всіх таємницею.

Навіть його рідна донька Людмила Безкровна дізналася про ключові моменти біографії батька лише цього року, коли нарешті отримала змогу погортати сторінки секретних матеріалів кримського главку СБУ. Хоча, безумовно, батькова тінь постійно була присутня на її життєвих шляхах. Його втрата і конфіскація майна родини у рік перемоги, потім голод, туберкульоз, така ж хвороба у брата і матері, постійне нервове напруження післявоєнних років, коли родину спецоргани СРСР зробили приманкою для виявлення націоналістів, – все це не минулося даром.

“Більше 10 років моя мати, йдучи з дому, не знала, чи вернеться. Вона казала: “Якщо не повернуся – бережи брата. За вами прийде жінка…” – згадує Людмила Володимирівна. Її мати у 40-х роках двічі намагалася накласти на себе руки – після та перед черговими допитами у НКВС.

Потім життя пішло менш драматичною колією – навчання Л. Безкровної на фізико-математичному факультеті Кримського педінституту, викладацька робота у Сімферополі та Севастополі, вихід на пенсію за інвалідністю, участь у громадському житті, активна допомога становленню українського війська та флоту. Проте вона завжди намагалася розгадати таємниці батькового життя. Її бентежили дитячі спогади про молоду красиву жінку, яка під час війни навідувалася до їхньої квартири, татка, який махав рукою з вікна камери сімферопольської тюрми. А ще родинні перекази, що батько був з дворянської родини, яка походила із колишніх запорозьких козаків, і напис, зроблений мамою на звороті сімейної світлини, мабуть, у ті ж сорокові: “Пам’ятай і зберігай свято любов до батька, який безмежно любив вас (з братом), бажав бачити вас щасливими і загинув. Пам’ятай – 26 липня 1944 р., 4 грудня 1944 р., 13 лютого 1945 р. Мила Людочко, моя маленька донечко, люби батька, він був справедливою людиною, доброю і дуже розумною не за своїм часом людиною”.

Під час перебудови почалася чергова хвиля реабілітацій мільйонів репресованих комуністичним режимом. У 1989 р. Л. Безкровна також звернулася до правоохоронних органів з проханням переглянути справу батька. Проте отримала відмову. В. Шарафан був реабілітований лише 1993 р. вже за Законом України “Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні”. Довідка з військової прокуратури пояснювала і дати, що були на звороті фото: 26 липня – арешт батька, 4 грудня – безпідставне засудження військовим трибуналом військ НКВС Криму за ст. 58-1 “б” (зрада батьківщини) і 58-1 КК РРФСР до вищої міри покарання з конфіскацією всього майна, 13 лютого – виконання вироку. Але спроби доньки репресованого ознайомитися зі справою були марними навіть після офіційного письмового роз’яснення у 1994 р. голови СБУ Євгена Марчука про те, що вона, як близька родичка, має право не тільки вивчити ці документи, а й зробити з них ксерокопії. Лише 2000 р. кримські співробітники СБУ дозволили Л. Безкровній подивитися на ці папери, що зберігаються у Сімферополі, ксерокопії документів робити так і не дозволили “з технічних причин”.

Народився В. Шарафан 1908 р. у Києві. З 1921 по 1927 р. він перебував у дитячому будинку Кіровограда, пізніше три роки вчився на викладача фізики у Кіровоградському педтехнікумі, викладав у вечірньому робітничому університеті. Голодного 1933 року Володимир переїздить до Сімферополя, вчиться у Кримському педінституті, в 1938 році починає викладати в своїй “альма матер”, а наступного року стає викладачем у Сімферопольському консервному технікумі.

Про подальші події справа В. Шарафана лаконічно повідомляє: “18 серпня 1941 р. був призваний у 172-гу мотострілецьку дивізію рядовим. Під Судаком в/ч (військова частина) знищує документи, техніку і розходиться. 5 листопада при прочісуванні лісу румунськими частинами потрапив у полон. Втік із табору, прийшов до матері у с. Петрівку Зуйського району, де мати працювала вчителькою початкових класів. 12 листопада з жінкою та дітьми виїхав з Петрівки до Сімферополя. 30 квітня 1942 р. влаштувався робітником на Сімферопольський комерційний хлібозавод”. У Сімферополі Володимир Антонович починає свою підпільну діяльність.

З початком війни в Україну вирушають похідні групи обох відламів ОУН для організації українського життя. В повідомленні від 31 грудня 1941р. про діяльність айнзацгруп поліції безпеки і СД, віднайденому у секретних справах рейху В. Косиком, зазначено, що зі Львова до Криму прямували 6 груп революційної ОУН по 6 чоловік. Слід нагадати, що гітлерівці за спробу оголосити у Львові українську державність керівництво цієї організації на чолі з С. Бандерою арештували і відправили до таборів, а восени їхні секретні накази зобов’язували знищувати бандерівців на Придніпров’ї під виглядом грабіжників. Взимку 1941-1942 рр. починаються розстріли членів мельниківської ОУН. Не обминув терор і членів похідних груп ОУН, що дісталися до нашого півострова. Історик бандерівського руху Василь Веріга розповідає: “ОУН (р) понесла великі втрати на Криму, де загинуло чимало членів Південної похідної групи. У Сімферополі Іван Осадчук, родом із Тернопільщини, провідник Кримської групи, зайшов був аж до Євпаторії, де в грудні 1941 р. німці його арештували, перевезли до Львова і там розстріляли в тюрмі на вул. Лонцького. В лютому 1942 р. В м. Джанкої на Криму гестапо розстріляло 14 осіб на чолі з абсольвентом Ярославської гімназії Романом Бардахівським, сином галицького священика з Самбірщини, та з учителем середньої школи в Галичині Наконечним. Загинув тоді також Степан Ванкевич, студент родом з Тернопільщини, Михайло Любак, дантистичний технік, родом з Львівщини. На місце розстріляного Осадчука був призначений Степан Тесля, студент Академії заграничної торгівлі”.

В. Шарафан пізніше буде досить тісно співпрацювати з Теслею, але спочатку у грудні 1941 р. (за іншими даними у лютому 1942 р.) вступає до лав мельниківської ОУН і залучає до неї інших. Пізніше на допитах у НКВС він так пояснював мотиви свого рішення боротися проти комуністичного тоталітаризму у націоналістичній організації: “Вступив, бо не вірив в перемогу Червоної Армії. Було завдання: “Підняти національну самосвідомість українських народних мас і підготувати її для боротьби з Радянською владою за самостійне існування України, з цією метою проводити вербування серед провідної української інтелігенції, особливо антирадянськи налаштованої, до лав ОУН”. “Для того, щоб довести національні почуття україн-ців Криму до рівня населення України і Крим приєднати до України”, проводилася пропагандистська робота, розповсюджувалися газети, організовувалися українські концерти.

Органи НКВС, зокрема, дізналися про зустріч у лютому 1942 року на квартирі Базилевича по вул. Жуковського у Сімферополі провідника ОУН (м) в Криму Бориса Суховерського, членів проводу її кримської організації “Савки” (Ярослава Савки), “Віктора”, “Павлика”, які прибули із Заходу, з п’ятьма сімферопольцями. Суховерський і Савка розповіли про західноукраїнську інтелігенцію та молодь ОУН (м), відправлену на середньо-східні землі України, роздали газети “Наступ”, “Краківські вісті”, журнал “Пробоєм”. Друга зустріч відбулася вже на квартирі В. Шарафана в центрі Сімферополя по вул. Профспілковій. У мельниківців були ще дві явки – одна на пров. Тихому в Сімферополі, а друга в млині у Старому Криму.

За даними НКВС, похідна група ОУН (б) прибула до Криму, “коли вже ОУН (м) провела роботу”. Наприкінці 1941 р. в Сімферополь прибули бандерівці Степан Тесля, Іван Янчишин, Григорій Вольчак (ймовірно, очолював службу безпеки групи). На початку 1942 р. вони утворили свою підпільну структуру. Певний час В. Шарафан поєднував членство в обох підпільних організаціях, але навесні залишив лави мельниківців.

В умовах окупації розгортається українське життя. В 1942 р. утворені допомоговий комітет, пізніше Український комітет (голова – член ОУН(б) Микола Шапар, заступник – В. Шарафан), “Стіл допомоги найбіднішому українському населенню”, Український музично-драматичний театр (директор та режисер – Петренко), капела бандуристів, перукарня, низка магазинів та майстерень, українська початкова школа. Проте всі вони існують у важких обставинах. У жовтні німецький комендант розпускає Український комітет, як вказують слідчі НКВС, “за невиконання наказу про виділення 400 чоловік для охорони залізниці”. У 1943 р. Газета “Вільна Україна” повідомила: “СД закрило останній український театр у Криму. Німці арештували багатьох українців, звинувачених у тому, що вони провадили незалежницьку пропаганду, чи запідозрених у приналежності до ОУН”.

За матеріалами справи Шарафана, у травні 1943 р. окупанти арештували керівника бандерівського підпілля Криму С. Теслю.

Для його заміни Центральний провід ОУН (б) прислав 25-річну “Ольгу” (інше псевдо – “Катя”). Скоріш за все, справжнє її ім’я – Катерина Мешко. Вона недовго керувала бандерівським підпіллям. У серпні 1943 р. Південний провід ОУН призначив його керівником Леоніда Ларжевського, який передав Мешко наказ їй і В. Шарафану з’явитися у Дніпропетровськ “для призначення Шарафана референтом з пропаганди в один з обласних проводів”. За одними даними, “Ольга” і наш герой відправилися на Дніпропетровщину. За іншими – Володимир Антонович “за активну роботу в Кримській ОУН був Центральним проводом намічений на керівну роботу в центральному апараті і у вересні 1943 р. разом з керівником Кримської ОУН “Ольгою” виїхав до Львова, але після того повернувся до Криму і продовжив свою контрреволюційну діяльність”.

1943 р. був позначений трагічними подіями не тільки для ОУН (р) в Криму, а й для родини Шарафанів. Як повідомляє Л. Безкровна, “за словами моєї матері, Шленкшо Софії Казимирівни, підпільники УПА Сімферополя мали підпільний госпіталь, були пов’язані з мешканцями сіл Українка, Мазанка, Петрівка. Дід з бабусею (Яків і Раїса Марченки, педагоги за фахом) були зв’язковими у партизанів. Їх арештували у 1943 р., і вони знаходилися певний час у гестапо в Сімферополі. Бабусю вдалося забрати з гестапо завдяки фальшивій довідці, що вона лікувалася до війни у психодиспансері. А дідусь був відправлений до таборів Німеччини, вижив, повернувся і доживав на Київщині”. С. Шленкшо розповідала дочці, що їй завдяки володінню німецькою мовою вдалося вивести з табору для радянських військовополонених під Сімферополем трьох льотчиків Червоної Армії та допомогти їм дістатися до партизанів. Ці спогади ставлять питання про існування підрозділів Української Повстанської армії в Криму. Цікаво, що в матеріалах справи В. Шарафана є протоколи допитів комуністичних підпільників, а його особисто звинувачували у тому, що він як один з керівників ОУН “пробував залучити на бік ОУН для боротьби з Радянською владою татарських націоналістів і брав участь у спробах ОУН взяти у свої руки партизанський рух в Криму”.

Що ж до співробітництва з діячами кримськотатарського національного руху, то оунівці намагалися його встановити від самого початку війни. “У всіх моїх розмовах, – згадував поручник І. Моряк, – тоді з татарами я не стрінув ні одного, який заперечував би залежність Криму від України під господарським і політичним оглядом, і всі вони признавали, що в самостійній Україні будуть забезпечені їх інтереси…”. У справі В. Ша-рафана згадуються деякі кримські татари, з якими він контактував. Серед них відомий діяч національного руху, як зазначено у справі, – член “Міллі-Фірки”, Озенбашли. ОУН в Криму робила спроби зав’язати контакт із організацією “Молода Росія”. Документи розповідають, що за завданням “Ольги” восени 1943 р. Володимир Антонович написав брошуру “Воля народам и воля – человеку”. Можливо, що тільки переклав російською. У 1943 р. ОУН почала створювати антибільшовицький блок народів і офіційно прийняла гасло “Воля – народам, воля – людині”.

Л. Безкровна пам’ятає, що навесні 1944 р. перед визволенням Криму від нацистських окупантів удома велися розмови про перехід до партизанів, але все ж таки батьки лишилися в Сімферополі, куди 13 квітня ввійшла Червона Армія. 17 квітня, за даними СБУ, В. Шарафан був мобілізований до її лав. Він воював під Севастополем, був поранений на Малаховому кургані. У медсанбат його не взяли, бо вважали безнадійним, проте друзі привезли до Сімферополя, де дружина та теща лікували його, а пізніше відправили до Алуштинського евакогоспіталя. Але там він вилікуватися не встиг…

До справи В. Шарафана ще будуть звертатися дослідники, бо вона суттєво розширює наші уявлення про діяльність націоналістичного підпілля в Криму під час Другої світової війни. Вже можна сказати, що висновки деяких істориків про існування структур ОУН тільки в Сімферополі є передчасними, оскільки у мельниківців була явка в Старому Криму, а бандерівці, можливо, мали організацію в Алушті. Справа В. Шарафана ставить і багато питань щодо діяльності організації, існування в Криму УПА.

Андрій Іванець

Поділитися в соціальних мережах

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to Yandex

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *